Брама
Є у Франківську особлива вулиця Шевченка, мало торкнута сучасністю, яка дозволяє, наприклад, бачити Ратушу з відстані понад 3000 метрів.
Вона народжувалась вже за межами праміста, окресленого фортечним муром, в часи, коли його розбирали, акцентуючи цивільну світськість польсько-українського, а формально - австро-угорського містечка.
Тому забудовувалась тодішня вулиця Липова неспішно й легко, без забудовницької штовханини за ділянки, бо ні до чого доброго не провадила, а лише - від центру міста навпростець до мисливської заміської болотистої діброви - теперішнього парку.
Завдяки цьому більшість будинків могли шиканути власною територією не тільки з тилу - закритими подвір’ями, а й спереду - буферними ділянками з заквітчаними клумбами і металевими огорожами, таким же неповторним, як і вхідні дубові двері кожної кам'яниці, але досить стриманим у формах.
Бо стосунки наших предків з металом були поважними і взаємно шанобливими, вони дозволяли металу залишатись металом навіть у декоративній ролі: твердим, гнучким тільки по ділу, а не імітацією якоїсь волокнисто-пористої клітинної пелюстковості.
А коли вдавались до біоморфності - то з умовою, що вона зображуватиме прояви життя, а не прокидатиме некрозні асоціації цвинтарної огорожі, збагачені надгрібним крученим золотом, як це зробили щойно наші сучасники, «зваривши» - в буквальному сенсі слова нову хвіртку, забувши, мабуть, що масштаб мислення - це не те, що задаєш ти, це те, що задає тебе.
А з красою старої частини міста ситуація переважно та ж, як із талантом: це не те, що набуто, а те що не віднято. Все старе тут досі живе, і є ніби постійно діючим майстер-класом зі стриманої «вишуканості», який дають ковалі минулого - сучасним.
Тому перш, ніж шось покращувати, добре би просто озирнутись навколо. І тоді так легко буде обійтись на воротах без цієї всепроникної чорної троянди - «емблеми печалі».
непідробне навколо:
Вона народжувалась вже за межами праміста, окресленого фортечним муром, в часи, коли його розбирали, акцентуючи цивільну світськість польсько-українського, а формально - австро-угорського містечка.
Тому забудовувалась тодішня вулиця Липова неспішно й легко, без забудовницької штовханини за ділянки, бо ні до чого доброго не провадила, а лише - від центру міста навпростець до мисливської заміської болотистої діброви - теперішнього парку.
Завдяки цьому більшість будинків могли шиканути власною територією не тільки з тилу - закритими подвір’ями, а й спереду - буферними ділянками з заквітчаними клумбами і металевими огорожами, таким же неповторним, як і вхідні дубові двері кожної кам'яниці, але досить стриманим у формах.
Бо стосунки наших предків з металом були поважними і взаємно шанобливими, вони дозволяли металу залишатись металом навіть у декоративній ролі: твердим, гнучким тільки по ділу, а не імітацією якоїсь волокнисто-пористої клітинної пелюстковості.
А коли вдавались до біоморфності - то з умовою, що вона зображуватиме прояви життя, а не прокидатиме некрозні асоціації цвинтарної огорожі, збагачені надгрібним крученим золотом, як це зробили щойно наші сучасники, «зваривши» - в буквальному сенсі слова нову хвіртку, забувши, мабуть, що масштаб мислення - це не те, що задаєш ти, це те, що задає тебе.
А з красою старої частини міста ситуація переважно та ж, як із талантом: це не те, що набуто, а те що не віднято. Все старе тут досі живе, і є ніби постійно діючим майстер-класом зі стриманої «вишуканості», який дають ковалі минулого - сучасним.
Тому перш, ніж шось покращувати, добре би просто озирнутись навколо. І тоді так легко буде обійтись на воротах без цієї всепроникної чорної троянди - «емблеми печалі».
непідробне навколо:
