2. ЗАХІД. САНСАРА.

[if_ro]

Пересохло в очах, ніби цілиться страх
прямо в них, але довше, ніж хочеться й треба
з твого погляду вбитого твердо, як цвях,
на якому, мов хрестик, завішено небо.

Наша пам'ять, знекровлений донор сумління,
замість себе насаджує культ теплоти,
щось відходить за чимось, стікає насіння,
ніби світло від фар вздовж шорсткої стіни.

Ми ж не падаєм: то підстрибнула за нами
недосяжна раніше поверхня землі,
щоб за руку повести такими краями,
де прозорі дерева зрослися верхами,
і де обрій плавучий за поглядом тане,
ні повітря, ні грунт не тримають слідів.

Там, здрібнілі від тіней вечірнього сонця,
ми напустим під шкіри безцільних вітрів,
і піднісшись, зневажені, знайдем віконце,
крізь яке повернемось на кола свої.