Чому я проти квот для людей з інвалідністю
Ті, хто знають мене особисто або бодай раз бачили мене наживо, знають, що я не просто пересуваюсь візком. Вони спостерігали важку спастику і страшенні гіперкінези. В такому стані живи собі на соцдопомогу та радій подачкам випадкових і не дуже людей.
Але! У мене батьки - не олігархи, тому на свій хліб з маслом вирішила заробляти сама.
Працюю я з 1998 року. Причому з 2001 року - в адвокатурі, а з 2006 є самостійним адвокатом.
Працюю без роботодавців, змушених приймати мене на роботу лише тому, що маю інвалідність. Понад це, адвокат, у якого я працювала помічником, не захотів оформлювати мене по інвалідності: "Ты что, с ума сошла?! У меня нет на это времени!". Про мою інвалідність він згадав лише раз. Коли я звільнялася. Хотів зробити мені боляче: "Ты никому не будешь нужна!".
Наступні два моїх роботодавці теж не оформляли мене по інвалідності за браком часу. Їм просто був потрібен кваліфікований юрист. І щоразу я отримувала стільки, скільки озвучувала. Тому що для них я була не юристом з інвалідністю, а юристом.
Потім я стала адвокатом і почала отримувати гонорари, які озвучувала клієнтам. І вже я допомагала батькам, а не вони мені.
Після народження Данилка з грошима стало скрутно. І в 2018 році я почала бігати по співбесідах. І добігалася: з 2018 я вела своїх клієнтів і працювала ще на дві контори. І знову ніхто не чичирк про інвалідність.
З кінця 2019 року я веду лише своїх клієнтів і сама формую свою цінову політику.
Не працюючи на керівництво, я заробляю. І слава Богу, достатньо. Моє достатньо включає:
- харчування і всілякі "смаколики";
- реабілітація моя і сина;
- комуналка на трикімнатну квартиру;
- подарунки рідним з приводу і без;
- побалувати маму процедурами з краси та здоров'я;
- посидіти з друзями за кавою і не лише 😉
І все це завдяки вихованню та підтримці батьків, а не квотам. Батьки виховали мене людиною, яка може і хоче. Може бути професіоналом і хоче, аби її оцінювали насамперед за цим критерієм, а не за групою інвалідності.
Квоти розслабляють, бо немає мотиву бути найкращим, достатньо мати інвалідність.
Квоти дискримінують, оскільки професіонал без інвалідності повинен зі шкіри пнутися, аби отримати цю роботу, а фахівцю з інвалідністю достатньо мати інвалідність. Тим паче, відкриваючи вакансії для працівників з інвалідністю, зарплату призначають меншу, ніж на аналогічні вакансії.
Квоти породжують "чорний" ринок трудових книжок. Це коли людина з інвалідністю кладе свою трудову на підприємство, але фактично там не працює, отримуючи щомісяця 50% мінімальної зарплати. Це призводить до зворотного ефекту: людина з інвалідністю не реалізує свій потенціал, роботодавець не виконує квоту, а Фонд соцзахисту інвалідів (так, він досі так називається) не отримує штрафи за таке невиконання.
Квоти - це не інклюзивність, а сегрегація, виокремлення певних груп. Квоти - це працевлаштування за критеріями, не пов'язаними з професіоналізмом, що прямо заборонено Кодексом законів про працю України.
Покладаючи на бізнес обов'язок працевлаштовувати людей з інвалідністю, держава жодним чином не фінансує цю його соціальну функцію.
Тому боротися потрібно не за квоти, а за створення інклюзивного середовища. І почати трусити з цього приводу треба державу, а не бізнес. А то Конвенцію про права людей з інвалідністю Україна підписала, а виконувати її - зась!
Людям з інвалідністю потрібна не риба, а вудочка. Тоді вони зможуть ловити її, скільки захочуть, а не чекати, доки хтось подумає зловити її для них.
Якщо ж квоти сприймати як фактор розвитку, то скоро ми встановимо їх і в органах РАЦС, зобов'язавши їх реєструвати не менше 10% шлюбів з людьми з інвалідністю.
Якщо ви хочете підтримати рух Д7 за інклюзивність без обмежень, нас можна донатити за посиланням.
