Голод
Засуха 1946 года привела к значительному, но не катастрофическому снижению урожая зерна. Собранных 100 млн тонн должно было хватить, чтобы прокормить население. Но часть собранного зерна правительство СССР выделило в резервы, из которых 1 млн тонн потом просто сгнили, и еще почти 6 миллионов отправило на экспорт
( Read more... )
Його ще до війни двічі добряче зачистили від вищезгаданого елементу. Ба навіть тричи, рахуючи червоний терор. Тоді звільнили "колиску революції" від "буржуазії", та насичили її "пролетаріатом" з навколишніх сел, та співчуваючими більшовизму з усього совдепу. Після вбивства кірова, яке й організували саме з цією метою, зачистили від "старих більшовиків", їхніх родичів та пов'язаних з ними. Тобто саме від тих, хто пам'ятав, що й революції направду не було ніякої, й що найвеличніший вождь жовтневий заколот тупо проспав, ну й всі інші факти, що суперечили "історії векепебе" відомого автора. За 34..35рр лише за офіційними даними було вислано біля 40 тис мешканців, не рахуючи розстріляних та ув'язнених. Потім був загальносовковий потік 37..38рр, коли прибрали решту "зайвих". А ще за двійко років, перед нападом на Фінляндії, розпочали чергову зачистку міста та області, вже за етнічною ознакою. Виселяли "чухонців", яких, якщо я не плутаю, за царату там було ледь не третина населення. Ця депортація затяглася аж до самої блокади, тож до фінів, яких теж набралося біля 40 тис, додалися ще й німці. Більше не було кого позбавлятися, крім хіба зайвих ротів, "іждівєнців", які не працювали "для фронта, для пабєди" за пайку ерзац-хліба з тирси та соломи.
Голодомор же організували наймовірніше за двох причин: вищезгаданої економії на "іждівєнцах", та аби вилучити в населення цінні речі, що залишилися в колишній столиці в великій кількості, за зразком "торгсінів" взірця 32..33рр. У спогадах тих, хто вижив, неодноразово згадується, як за двійко кіл борошна пополам з крейдою чи вапном вони віддавали витвори мистецтва, золото, антикваріат, ювелірку та інші коштовності. Допоки вони в них були, звісно. А дехто й прямо казав, що організовано скупали це все саме комуняки, в яких вочевидь в єдиних і був доступ до харчів.
Ну й ще, про "матка, яйка-млєко" з совкопропагандонських кінострічок. Не наполягаю, що такого ніколи й ніде не було, але маю свідчення, що якщо й було, то дуже рідко. Принаймні, всі знайомі мені особисто з переживших ту окупацією люди, включно з батьками та бабусями й іншими родичами, згадували, що за все реквізоване німецькими вояками ті або розплачувалися окупаційними марками (щоправда, ціну назначали самі), або ж давали щось на кшталт квитанції, з печаткою частини, яку можна було обміняти на гроші в найближчій комендатурі. Звісно, колаборанти з місцевих, або ж союзники, не гребували й грабунками, але німці ніколи. Ще й останніх карали, коли захоплювали на гарячому.
Мій дід, коли його забрали на війну, свій найдорожчий скарб сховав у скирті сіна по частинах: в одній переднє колесо, в другій заднє, в третій раму й т.д. Мовчки, нікому про це не розповів. А один ушлий румун, коли годував коней, знайшов руля й зметикував, що решта велосипеда має бути в інших скиртах. Пошарудів, і знайшов усе, крім ланцюга, що його дід сховав на горищі під стріхою. Присікавсь до хазяйки, мовляв віддай по-хорошому, та ж вона й направду не знала, де він є. І тоді той розлютився, та вирішив залякати. Наставив гвинтівку, клацнув затвором, приціливсь. Аж тут з хати вискочили дітлахи, та всі разом вчинили галас, на який прибіг німець, офіцер. Побачив румуна зі зброєю, жінку з дітьми на колінах, та розібраний, весь у сіні, велосипед, та все зрозумів без слів. Підскочив, та як хряпне того по зубах, що він юшкою вмився. А потім підняв бабу на ноги, та до неї: кажи, жінко, чи хочеш свідчити проти цього виродка в фельджандармерії? Буде йому розстріл за мародерство. Ну, бабця вже взнала за совєтів, як грабіжники одне за одного мститися можуть, та й пожаліла покидька - згадувала, молоденький, ладний, чорнявий, якби не занадто смаглявий, був би викапаний козак. Махнула рукою, мовляв, хай живе кляте, що ж поробиш коли така його циганська натура. Того хлопа наранок відправили на фронт, а офіцер потім ще кілька разів навідувався, питався, чи не ображали інші румуни, а згодом і італійці, що їх змінили. Намагався й підгодувати, та не взяла, гордячка, навіть шоколаду дітям. Чим їй, до речі, син аж до смерті дорікав: дуже вже кортіло скуштувати, що воно таке; судячи з книжок смачне, аж солодке.
І подібних історій чув я безліч із перших вуст.
Reply
Leave a comment