В недію їздили у Канів
Насправді не планувала, навіть не думала про це, але, шо нам кабанам 200 км туди й назад - взяли та й порулили. Я в неділю мала протягом дня трохи покататися машиною по місту, от і запросила за штурмана Віталіка. Свої справи до другої години порішала, а додому якось зовсім не хотілося, от Вєталь і подав ідею - ми ж минулого разу не доїхали)) Виїхали за Бориспіль, почався дощ і падав всю дорогу, навіть не падав, а шалено лив. Їдеш і «двірники» не встигають збирати воду з лобового скла, нніц не видно, зустрічні вантажівки потоком води з-під своїх величезних колес просто змивають з дороги. І чого в тому Каневі в таку погоду шукати? Надихали, байкери, що саме поверталися зі свого щорічного зльоту в в тому ж таки Каневі- ото чувакам справді не пощастило! Мені в моїй сухій машинці просто гріх скаржитися. Ми їх зустрічали на всьому шляху від самого Києва - мокрі романтики вітру на дорослих байках! Напевно, дуже дивувалися, коли своїм дитячим сигналом їх вітав червоненький дамський Матіз)) А то просто Віталік за старою звичкою маякував братам.
За дві години дісталися водосховища, переїхали дамбу, налякали якихось чуваків, що вирішили скупнутися негліже, користуючись відсутністю інших «отдихающіх», і опинилися в Каневі. Підїхали до Чернечої гори і догнали, що з нас двох, лише Віталька має, в чому йти, бо я у одній футболці, а вітер щалений і дощ як з відра. Я навіть внесла пропозишн «ну підкоримо з третьої спроби». Це вам не ПІЧ ))) Але - дяка Перуну, чи хто там за це відповідальний - поки я ламалася одягати Віталькину куртку чи ні, злива раптом стихла і ми спокійно збігали до Шевченка. Музей, вже майже за традицією, виявився закритим на реконструкцію. Напевно це така всеукраїнська змова не пускати мене до музеїв) Походили навколо пам’ятника, пополоскали ноги в калюжах, оглянули панораму на Дніпро - справді краса неймовірна! Заради цього варто було тулити 200 км.
На зворотній дорозі заїхали на дамбу, поставили машину на самому краєчку насипу і затоптали пакет полуниць милуючись майже морськими хвилями.
На Київ їхали знову по тій самій негоді, тільки вже почало сутеніти і розрізнити зустрічну машину можна було лиш за ввімкненими фарами. Навіть не уявляла собі, що бувають придурки, які можуть їздити без світла вечері та ще й по такій погоді… Одним словом, обганяючи якусь машину, виперлась я на зустрічну, попередньо переконавшись, що там нікого нема (ну фари ж не горять!) і на швидкості 110км/год… мало не впісялася, бо прямо переді мною, метрів може за десять, раптом з’явився якийсь Жигуль-привид! Віталік волає «тормози!», справа їде машина, тобто одразу повернутися у свій ряд нема можливості, той ідіот наближається зі швидкісю звуку - капец, можна не тільки впісятися))) І я в останні секунди викручую на ліве узбіччя, а той привид пролітає мимо, навіть не скинувши швидкості… Мля, життя така прекрасна, але тендітна річ…………….