автостоп мінськ - москва
першою машиною я доїхав до борисова.
єдине "але" було в тому, що я з'їхав з траси на регіональну дорогу.
пойняв я це тільки в борисові.
але водій допоміг мені розібратися як виїхати назад на трасу,
одразу на трасі я застопив якогось інтелігентного чоловіка,
який мав проїхати по трасі лише з кілометрів десять,
бо потім мав звертати на дачне поселення.
але в результаті він мене довіз до в'їзду на платний відрізок траси,
тобто провіз ще десь "понаднормових" кілометрів десять.
одразу за цим кпп я застопив вантажівку.
в розмові з'ясувалося, що воділа українець.
але вже років з п'ять живе в білорусі.
по дорозі воділа розповідав мені про свій колишній бізнес в україні.
весь бізнес зводився до того, щоб возити білорусам через кордон спирт.
з часом асортимент товару розширювався, бо крім спирту, він ще почав перевозив цукор і металолом.
за декілька років вдалого бізнесу чоловік успішно пересідав з велосипеда на мотоцикл,
потім з мотоцикла на жигуль, з жигуля на газель... і врешті на камаз.
але, курва, в 2005 році прийшла юлька і весь бізнес накрився мідним тазом.
спершу один штраф на 20000 гривень, а потім другий на 40000... і так весь бізнес звівся нанівець.
тому довелося чоловікові змотувати вудки з україно-білоруського кордону,
де він цілих три роки тягав нехуйову рибку.
попрощався я з ним на білорусько-російському кордоні.
одразу за кордоном я побачив на узбіччі два мікроавтобуси з українськими номерами.
думаю, ану підійду спитаю, може підкинуть співвітчизники трохи (скромно - до москви... ги-ги).
коли підійшов, то зрозумів, що це делегація українських гастарбайтерів з західної україни.
українці дивились на мене затравленим поглядом, ніби, вони забиті та зашугані.
привітавшись я запитав, чи можуть вони мене підвезти, але вони сказали, що ні, не можуть.
коли йшов від них, то стало шкода людей, бо через неспроможність працювати дома,
вони хуячать працювати закордон, але одночасно з тим і ні, не шкода,
бо десь там глибоко ще була якась огида та відраза.
а саме через цю неповноцінність, яка аж кричала через ті погляди та манеру тримання межі людей.
пройшовши з пів кілометра по трасі я застопив газель з білоруськими номерами,
по дорозі, крім того, що надивився на російські ліси та болота, я ще й наговорився з білорусом,
який виявився досить добродушним та привітним, а потім ще й встиг поспати.
висадив він мене за кілометрів сто від москви,
проте досить швидко мене підібрав росіянин на потриманій іномарці.
потім він мені сказав, що взагалі-то він ніколи нікого не відбирає і не підвозить,
БО колись він так йшов, як я, і намагався зупинити машину, але йому ніхто не зупинявся, бідосю,
тому він благополучно так і хйячив п'ятдесят кілометрів до москви, аж поки не прийшов додому рано вранці,
але зараз, сказав він мені, я це вже пережив і більше не злюся.
ось така у людини була психічна травма, йопересете, яка переросла в мілке озлоблення.
висадив він мене на мкад-і, звідки я дійшов до станції метро планетарна, а звідти доїхав на вихіно.
мені треба було подзвонити віталіку, який мав мене прийняти, але у мене не було російської сім картики,
підійшов до одного чувака і питаю:
- можна подзвонити з вашого телефону, бо я не маю російської сім картки?
на що він мені сказав:
- добре, дам, але якщо ти купиш мені пляшку пива.
я погодився.
коли я йому купив пиво і він спокійненько його цмулив, я придивився до свого нового друга.
це був типовий гопнік:
туфлі аладіни, спортивні штани, чорна куртка, в лівій руці він тримав пакет, а в правій щойно куплене пиво, лиса голова,
в роті було повно золотих зубів і, канєшнінько, він базарив, шо всьо у нього по жизі чіста і внатурє.
коли він дізнався, що я їду автостопом з києва, то я його страшенно зацікавив,
тому він вирішив допомогти такому парню, як я, бо він теж любить свободу і самовиражацца.
його безкорисна допомога мене чуток висадила, бо реально він до мене пристав, як гімно до штанки.
він казав, що він знає, де та адреса, куди мені треба їхати.
- до речі, там живе моя сестра і я давно її не бачив, треба відвідати її. ну і тебе проведу.
по дорозі він питав у мене про хохляндію, а потім він почав нарікати на те, шо хохли ліпше живуть, ніж вони, росіяни,
а ще, хохли пиздять їхній газ, бляді такі, який ще й купують за безцінь.
коли ми петляли по новому мікрорайоні кожухово, я весь час стрімався і думав,
що десь тут він мене і пригріє чимось важким і холодним - в ліпшому випадку - по голові.
але біля парадного мене зустрів віталя, тому там я розпрощався зі свої новим "русскім кєнтом".
єдине "але" було в тому, що я з'їхав з траси на регіональну дорогу.
пойняв я це тільки в борисові.
але водій допоміг мені розібратися як виїхати назад на трасу,
одразу на трасі я застопив якогось інтелігентного чоловіка,
який мав проїхати по трасі лише з кілометрів десять,
бо потім мав звертати на дачне поселення.
але в результаті він мене довіз до в'їзду на платний відрізок траси,
тобто провіз ще десь "понаднормових" кілометрів десять.
одразу за цим кпп я застопив вантажівку.
в розмові з'ясувалося, що воділа українець.
але вже років з п'ять живе в білорусі.
по дорозі воділа розповідав мені про свій колишній бізнес в україні.
весь бізнес зводився до того, щоб возити білорусам через кордон спирт.
з часом асортимент товару розширювався, бо крім спирту, він ще почав перевозив цукор і металолом.
за декілька років вдалого бізнесу чоловік успішно пересідав з велосипеда на мотоцикл,
потім з мотоцикла на жигуль, з жигуля на газель... і врешті на камаз.
але, курва, в 2005 році прийшла юлька і весь бізнес накрився мідним тазом.
спершу один штраф на 20000 гривень, а потім другий на 40000... і так весь бізнес звівся нанівець.
тому довелося чоловікові змотувати вудки з україно-білоруського кордону,
де він цілих три роки тягав нехуйову рибку.
попрощався я з ним на білорусько-російському кордоні.
одразу за кордоном я побачив на узбіччі два мікроавтобуси з українськими номерами.
думаю, ану підійду спитаю, може підкинуть співвітчизники трохи (скромно - до москви... ги-ги).
коли підійшов, то зрозумів, що це делегація українських гастарбайтерів з західної україни.
українці дивились на мене затравленим поглядом, ніби, вони забиті та зашугані.
привітавшись я запитав, чи можуть вони мене підвезти, але вони сказали, що ні, не можуть.
коли йшов від них, то стало шкода людей, бо через неспроможність працювати дома,
вони хуячать працювати закордон, але одночасно з тим і ні, не шкода,
бо десь там глибоко ще була якась огида та відраза.
а саме через цю неповноцінність, яка аж кричала через ті погляди та манеру тримання межі людей.
пройшовши з пів кілометра по трасі я застопив газель з білоруськими номерами,
по дорозі, крім того, що надивився на російські ліси та болота, я ще й наговорився з білорусом,
який виявився досить добродушним та привітним, а потім ще й встиг поспати.
висадив він мене за кілометрів сто від москви,
проте досить швидко мене підібрав росіянин на потриманій іномарці.
потім він мені сказав, що взагалі-то він ніколи нікого не відбирає і не підвозить,
БО колись він так йшов, як я, і намагався зупинити машину, але йому ніхто не зупинявся, бідосю,
тому він благополучно так і хйячив п'ятдесят кілометрів до москви, аж поки не прийшов додому рано вранці,
але зараз, сказав він мені, я це вже пережив і більше не злюся.
ось така у людини була психічна травма, йопересете, яка переросла в мілке озлоблення.
висадив він мене на мкад-і, звідки я дійшов до станції метро планетарна, а звідти доїхав на вихіно.
мені треба було подзвонити віталіку, який мав мене прийняти, але у мене не було російської сім картики,
підійшов до одного чувака і питаю:
- можна подзвонити з вашого телефону, бо я не маю російської сім картки?
на що він мені сказав:
- добре, дам, але якщо ти купиш мені пляшку пива.
я погодився.
коли я йому купив пиво і він спокійненько його цмулив, я придивився до свого нового друга.
це був типовий гопнік:
туфлі аладіни, спортивні штани, чорна куртка, в лівій руці він тримав пакет, а в правій щойно куплене пиво, лиса голова,
в роті було повно золотих зубів і, канєшнінько, він базарив, шо всьо у нього по жизі чіста і внатурє.
коли він дізнався, що я їду автостопом з києва, то я його страшенно зацікавив,
тому він вирішив допомогти такому парню, як я, бо він теж любить свободу і самовиражацца.
його безкорисна допомога мене чуток висадила, бо реально він до мене пристав, як гімно до штанки.
він казав, що він знає, де та адреса, куди мені треба їхати.
- до речі, там живе моя сестра і я давно її не бачив, треба відвідати її. ну і тебе проведу.
по дорозі він питав у мене про хохляндію, а потім він почав нарікати на те, шо хохли ліпше живуть, ніж вони, росіяни,
а ще, хохли пиздять їхній газ, бляді такі, який ще й купують за безцінь.
коли ми петляли по новому мікрорайоні кожухово, я весь час стрімався і думав,
що десь тут він мене і пригріє чимось важким і холодним - в ліпшому випадку - по голові.
але біля парадного мене зустрів віталя, тому там я розпрощався зі свої новим "русскім кєнтом".