(no subject)
вчора я бачила, як машина забила маленького французького бульдога. він перебігав Терещінківську зі сторони музею Ханенків, намагаючись дістатися парка. машина їхала на дуже великій швидкості, як для такої маленької вулиці у самому центрі міста біля центрального парка, де гуляють натовпи дітей та тварин. а ще машина навіть не намагалася загальмувати - просто пронеслася по собаці. звук був такий, як від важкого предмета, що впав додолу - як від мішка муки, що глухо вислизнув з рук.
потім я сиділа на терасі за оперним, пила каву та читала. аж поки мене не перервала молода дівчина. вона стрімко нависла наді мною ззовні тераси, перехиляючись через бильця, та почала тикати мені в обличчя мобільний телефон.
- я вас дуже прошу, скажіть йому, що ви мене берете на роботу в Ріо. дуже, ну дуже. це просто вопрос життя та смерті. ну це так важливо, шо капець, скажіть йому, що ви адміністратор та що ви взяли мене на роботу з наступної п'ятниці.
мені стало цікаво. я взяла трубку.
- як вас звати, - запитала я.
- Міша, - дівчина розмовляла нервово-швидко, буквально випльовуючи слова.
- вас звати Міша?
- та ні, мого любовника, то він у телефоні.
- так я запитую, як вас звати.
- а, Валюха.
стара нокія, такої моделі, що була популярна серед студенської молоді років сім назад, сильно вібрувала в руках. практично нічого не було чути.
- Михайло, - сказала я. - я підтверджую: ми беремо Валентину на роботу з п'ятниці.
- А в який годині ій виходити?
- О дев'ятій, - не замислюючись відповіла я.
- О дев'ятій вечора?
- Так, - сказала я по невеликій паузі. пауза, вочевидь, була не переконлива.
- я ій, блять, не вірю, не вірю, - прогорлала трубка.
я віддала телефон. Валюха десь ще хвилину сперечалася з Мішею. потім увійшла на терасу, сіла за мій стіл та почала розбирати телефон.
- я його, блять, колись уронила. то він тепер вібрує, коли треба та не треба. в мене ще є один. в ломбарді. як він мене заїбав. він думає, я на роботу влаштуватися не можу.
- хто, телефон?
- та нє, ну Міша ж.
- то ви від нього переховуєтеся?
- та нє, я вже насправді в ріо влаштувалася. а він, сука, не вірить. скільки його вже можна чинити. - дівчина гарячково мацала телефон, виколупуючи з-під батареї сім картку. нарешті вона вставила іншу й трохи заспокоїлася.
- а що таке ріо?
- то казіно ж, тут за поворотом. да. я, сука, цю театральну пів дня сьодні шукала. вихожу така на театральній. кажу, а де, блять це, а мені кажуть, так ось же ж. о кажу, блять, а я цілий день шукаю.
- а ким ви там будете працювати?
- переводчиком.
- нащо в казино перекладачи о дев'ятій годині вечора?
- нє ну як, а може якомусь іноземцю меню треба принести чи показати, де сауна. вот ета, блять, ще в Полтаву завтра їхати, а потім в Кременчук. в командіровку.
- то ви самі, мабуть, не з Києва?
- я, ето самое, з Полтави, але жила в Черкасах з чоловіком.
- то у вас й коханець, й чоловік.
- ну то поки чоловік сидить. а мені чо, я ж жінка нормальна. для здоров'я треба. а в Полтаві у мене мати з моїм синочком живе. Богданчик. 2.5 роки. такий, мама, кетя, мама бусік. й мама тягне, то кетю, то бусік.
- а, то ви до Києва заробляти приїжджаєте.
- ну да, приїхала така вчора, подзвонила до ріо. залишила своє резюме. то вони мені вже три дні телефон обривають. просто срочно на інтерв'ю. ну думаю, хрен з вами, приїду, як ви так хочете.
- а що ж буде, коли чоловік з в'язниці повернеться?
- а може ще з ним сойдуся. він у мене такий спокійний був. труси мені, блять, стирав. хочеш, Валюха, те - та на. хочеш, Валюха, се - та на. завжди гроші на кармані були. а оце, чмо. та хто його зна, може я в Лондоні вже буду, коли він повернеться.
- за що ж його посадили, як він спокійний?
- та з пацанами подрався.
- й на скільки?
- п'ять років.
- начеб-то багато п'ять років за драку.
- ну він там ноги одному поламав. такоє.
- а яка у вас освіти, що ви англійську знаєте?
- іняз. а слухай, може кави випити. скільки тут кава? (гортає меню.) ібать-колотіть, 25 гривень. хай подавляться. я за два піісят можу випити.
до нас підходить офіціантка.
- слухай, ципа, каже Валюха до неї, - а вам тут люди не нужни. не, ну шо дивишся, на роботу люди не нужни?
офіцінтка нітиться від несподіваного запитання.
- а скільки ти получаєш? трьошку получаєш? шо, нє? а півтори. слухай, ципа, я тобі напишу телефоник, то ти мені сігналізуй, як люди будуть потрібні. нє, у мене насправді своя фірма є. мені як надо, то я деньгі собі провела по безналу й усе. але мені не впадло запитати.
вириває з блокнота папірець, бере у мене ручку, пише телефон. офіціантка швиденько відходить.
- бачила, як надо, - підмогрує мені Валюха. ось так. у мене увесь Київ схвачений. я тобі теж телефон залишу. будеш в Полтаві, дзвони. кажеш: Валюха, нема де переночувати. та нє вопрос. тобі місце одразу знайдеться. а ти де живеш? десь тут в центрі? залиш телефон.
я дякую Валюсі за приємну бесіду, бажаю успіхів в подальшій кар'єрі та йду з тераси. проходжу повз оперний. буквально через дві хвилини мене зупиняє зустрічна незнайома дівчина:
- ой, а можна у вас запитати?
- ?
- у вас нема якогось непотрібного одягу?
- тобто? прям зараз?
- нє, ну можна дома. може я вам якось подзвоню й прийду. розумієте, я художниця. тільки-но влаштувалась на роботу. а на зиму у мене нема ані пальта, ані чобіт.
- мені здається, у нас з вами зовсім різні розміри.
йду геть. потім по дорозі додому на Рогнединській бачу хлопця, що сидить на сходинах якоїсь установи, заховавшись у затінок, та вколює собі в вену шприца. я починаю бігти, намагаючись голосно не стукати босоніжками.
дістаюся нарешті додому. думаю про те, що Київ мені асоціюється з таємничим казковим лісом, який з порога поглинає головного героя та веде його через ряд випробовувань-ініціацій. це не казковий ліс Уолта Діснея, прикрашений карамелькою поп-культури. це страшний прадавній ліс братив Гримм, з якого або виходиш подорослішалим, або, якщо не в змозі бути достатньо спритним, щоб увертатися від машин, достатньо розумним, щоб перехитрити місцевих відьом, достатньо прудким, щоб пройти непоміченим повз містичне зілля - ти помираеш.
в жодному місті, в якоми я колись жила чи яким я подорожувала, мені не було так страшно, як в Києві.
потім я сиділа на терасі за оперним, пила каву та читала. аж поки мене не перервала молода дівчина. вона стрімко нависла наді мною ззовні тераси, перехиляючись через бильця, та почала тикати мені в обличчя мобільний телефон.
- я вас дуже прошу, скажіть йому, що ви мене берете на роботу в Ріо. дуже, ну дуже. це просто вопрос життя та смерті. ну це так важливо, шо капець, скажіть йому, що ви адміністратор та що ви взяли мене на роботу з наступної п'ятниці.
мені стало цікаво. я взяла трубку.
- як вас звати, - запитала я.
- Міша, - дівчина розмовляла нервово-швидко, буквально випльовуючи слова.
- вас звати Міша?
- та ні, мого любовника, то він у телефоні.
- так я запитую, як вас звати.
- а, Валюха.
стара нокія, такої моделі, що була популярна серед студенської молоді років сім назад, сильно вібрувала в руках. практично нічого не було чути.
- Михайло, - сказала я. - я підтверджую: ми беремо Валентину на роботу з п'ятниці.
- А в який годині ій виходити?
- О дев'ятій, - не замислюючись відповіла я.
- О дев'ятій вечора?
- Так, - сказала я по невеликій паузі. пауза, вочевидь, була не переконлива.
- я ій, блять, не вірю, не вірю, - прогорлала трубка.
я віддала телефон. Валюха десь ще хвилину сперечалася з Мішею. потім увійшла на терасу, сіла за мій стіл та почала розбирати телефон.
- я його, блять, колись уронила. то він тепер вібрує, коли треба та не треба. в мене ще є один. в ломбарді. як він мене заїбав. він думає, я на роботу влаштуватися не можу.
- хто, телефон?
- та нє, ну Міша ж.
- то ви від нього переховуєтеся?
- та нє, я вже насправді в ріо влаштувалася. а він, сука, не вірить. скільки його вже можна чинити. - дівчина гарячково мацала телефон, виколупуючи з-під батареї сім картку. нарешті вона вставила іншу й трохи заспокоїлася.
- а що таке ріо?
- то казіно ж, тут за поворотом. да. я, сука, цю театральну пів дня сьодні шукала. вихожу така на театральній. кажу, а де, блять це, а мені кажуть, так ось же ж. о кажу, блять, а я цілий день шукаю.
- а ким ви там будете працювати?
- переводчиком.
- нащо в казино перекладачи о дев'ятій годині вечора?
- нє ну як, а може якомусь іноземцю меню треба принести чи показати, де сауна. вот ета, блять, ще в Полтаву завтра їхати, а потім в Кременчук. в командіровку.
- то ви самі, мабуть, не з Києва?
- я, ето самое, з Полтави, але жила в Черкасах з чоловіком.
- то у вас й коханець, й чоловік.
- ну то поки чоловік сидить. а мені чо, я ж жінка нормальна. для здоров'я треба. а в Полтаві у мене мати з моїм синочком живе. Богданчик. 2.5 роки. такий, мама, кетя, мама бусік. й мама тягне, то кетю, то бусік.
- а, то ви до Києва заробляти приїжджаєте.
- ну да, приїхала така вчора, подзвонила до ріо. залишила своє резюме. то вони мені вже три дні телефон обривають. просто срочно на інтерв'ю. ну думаю, хрен з вами, приїду, як ви так хочете.
- а що ж буде, коли чоловік з в'язниці повернеться?
- а може ще з ним сойдуся. він у мене такий спокійний був. труси мені, блять, стирав. хочеш, Валюха, те - та на. хочеш, Валюха, се - та на. завжди гроші на кармані були. а оце, чмо. та хто його зна, може я в Лондоні вже буду, коли він повернеться.
- за що ж його посадили, як він спокійний?
- та з пацанами подрався.
- й на скільки?
- п'ять років.
- начеб-то багато п'ять років за драку.
- ну він там ноги одному поламав. такоє.
- а яка у вас освіти, що ви англійську знаєте?
- іняз. а слухай, може кави випити. скільки тут кава? (гортає меню.) ібать-колотіть, 25 гривень. хай подавляться. я за два піісят можу випити.
до нас підходить офіціантка.
- слухай, ципа, каже Валюха до неї, - а вам тут люди не нужни. не, ну шо дивишся, на роботу люди не нужни?
офіцінтка нітиться від несподіваного запитання.
- а скільки ти получаєш? трьошку получаєш? шо, нє? а півтори. слухай, ципа, я тобі напишу телефоник, то ти мені сігналізуй, як люди будуть потрібні. нє, у мене насправді своя фірма є. мені як надо, то я деньгі собі провела по безналу й усе. але мені не впадло запитати.
вириває з блокнота папірець, бере у мене ручку, пише телефон. офіціантка швиденько відходить.
- бачила, як надо, - підмогрує мені Валюха. ось так. у мене увесь Київ схвачений. я тобі теж телефон залишу. будеш в Полтаві, дзвони. кажеш: Валюха, нема де переночувати. та нє вопрос. тобі місце одразу знайдеться. а ти де живеш? десь тут в центрі? залиш телефон.
я дякую Валюсі за приємну бесіду, бажаю успіхів в подальшій кар'єрі та йду з тераси. проходжу повз оперний. буквально через дві хвилини мене зупиняє зустрічна незнайома дівчина:
- ой, а можна у вас запитати?
- ?
- у вас нема якогось непотрібного одягу?
- тобто? прям зараз?
- нє, ну можна дома. може я вам якось подзвоню й прийду. розумієте, я художниця. тільки-но влаштувалась на роботу. а на зиму у мене нема ані пальта, ані чобіт.
- мені здається, у нас з вами зовсім різні розміри.
йду геть. потім по дорозі додому на Рогнединській бачу хлопця, що сидить на сходинах якоїсь установи, заховавшись у затінок, та вколює собі в вену шприца. я починаю бігти, намагаючись голосно не стукати босоніжками.
дістаюся нарешті додому. думаю про те, що Київ мені асоціюється з таємничим казковим лісом, який з порога поглинає головного героя та веде його через ряд випробовувань-ініціацій. це не казковий ліс Уолта Діснея, прикрашений карамелькою поп-культури. це страшний прадавній ліс братив Гримм, з якого або виходиш подорослішалим, або, якщо не в змозі бути достатньо спритним, щоб увертатися від машин, достатньо розумним, щоб перехитрити місцевих відьом, достатньо прудким, щоб пройти непоміченим повз містичне зілля - ти помираеш.
в жодному місті, в якоми я колись жила чи яким я подорожувала, мені не було так страшно, як в Києві.