Про гуцульську солідарність
Коли я вийшов у коридор і нерішуче стояв, не знаючи куди подітися, підійшов до мене якийсь поручник з великим носом.
- Ти, гуцуле, чого тут стоїш?
Це був поручник Феркуняк з Косова чи з Криворівні. Коли я розповів йому про мій голос і ноти, він сказав:
- Почекай трохи, підемо насамперед обідати.
Поручник Феркуняк запровадив мене в свою квартиру. Перед кам'яницею, в якій він мешкав, стояв на варті вояк. Ми увійшли до середини, але замість іти нагору, пішли вниз, до пивниць. Там мешкав цей поручник. Він відразу скинув пояс і шапку та почав смажити готові вже вареники.
Ми попоїли і попили таки добре. Тоді поручник Феркуняк каже:
- Ти чого приїхав до нас?
Я повторив йому все, і прохав допомогти мені в моїй справі.
- Я не знаю, хто полагоджує ці справи. А ти звідки?
- Зі Львова.
- Що? То ти не гуцул?
Його очі стали круглі від здивування, опісля від злости. Ніс почервонів. Він швидко прибрав решту вареників і пляшку.
- Геть звідси, селепку, не показуйся мені більше на очі! Геть! - кажу.
Я хотів відповісти, що я ніколи і нікому не казав, що я гуцул, але він не дав мені слова. Я вилетів з пивниці. Опісля довідався, що цей дім був централею розвідки Дивізії, а поручник Феркуняк - спец від горілок. Тоді я навчився від нього гуцульської старовинної пісні, яку ми собі при столі дружньо співали:
Іди, іди до вербунку,
Будеш їсти з маслом курку.
Будеш їсти, будеш пити,
Довбеньками воші бити.
Це уривок з "Щоденника національного героя Селепка Лавочки" - українського відповідника пригод Швейка. На фото власне поручник Феркуняк, гуцул з Косова, що був вояком цісарської армії, потім УГА, двадцять років прожив в Німеччині, а в 1943 році зголосився до дивізії "Галичина".