Гуцульський щоденник
Викладаю повністю статтю Сергія Лащенка, викладену на сайті Україна Incognita. Дуже цікаві записи. Не додаю жодних пояснень чи коментарів.
На фото: Правнуки Василя Боб'яка - Микола і Даруся з портретом свого прадіда
Про цей надзвичайно цінний для краєзнавців документ - щоденник Василя Боб’яка - дізнався цілком випадково - проговорилися космачани, у яких я гостював. В одній із газетних публікацій коротко згадав про нього, дещо зацитував. Це не пройшло повз увагу Івана Дзюби, який читає надзвичайно багато - здається все, що пишеться українською. Академік знайшов спосіб зі мною зв’язатися і наполіг на тому, що треба вибрати найцікавіше, щоб потім оприлюднити в «Дні». Довелося знову їхати на Гуцульщину, в Космач. Біда в тому, що в щоденнику колишнього радянського міліціонера (і водночас ідейного оунівця, доброго приятеля сотенного УПА «Гамалії») нема нецікавих речей - викликає інтерес практично все. І записи про тогочасний стан лісів, і добре описаний феномен поширення православної віри (роль скиту Манявського), способи лікування хвороб, помста представникам попередньої влади на зламі епох, ставлення простого гуцула до інших країн і націй…
Це своєрідний літопис Гуцульщини - іншого такого, здається, досі не виявлено. Специфіка щоденника в тому, що там немає точних дат, а лише відтворені найцікавіші події, які сталися впродовж року. Дозволю собі невеличкі коментарі, вони доповнять картину того чи іншого періоду.
«ВЕЛИКИЙ ОЛЕКСА»
«У місяці квітні 1735 року прибув до Космача з Маняви православний священик Григорій Боб’як. Його отруїли уніяти у Коломиї 1737 року. Григорій був моїм пращуром. Мій батько Василь народився 1869 року, а коли мав тільки п’ять років, то йому його батько зробив мосяжний топірець і передав синові як символ-пам’ятку, яка повинна переходити з роду в рід наслідникам Боб’якам Василям. На обушку того топірця вибито рік 1874, а на основі бляшки: «Боб’як Василь» (…) В 1909 році мій батько відзначив мої п’яті роковини і передав мені згаданий символ-топірець, який зберігався у мене до 1970 року. А коли в цьому ж році у мойого сина Дмитра народився син Василь, то я рішив передати згаданий символ свойому онукови, бо не знаю чи дожию до того дня, коли йому сповниться п’ять років…»
1912 рік
«Дідо Федір навчив мене, щоби я кликав прадіда Николу «дідусем» і при кожній зустрічі цілував руку прадіда, бо він на це заслужив, йому вже сто десять років…»
«Одного разу прадід сказав: «Я буду тобі розповідати про давнину. Але це вже не байка, а правда про велику людину і дуже дорогу для нас. Уже понад двісті років як прийшов до нас Олекса Довбуш. А коли виріс він на парубка, мав двадцять і п’ять років, то зібрав собі побратимів і пішов на панів…»
Я запитав прадіда: «Звідки ж ви, дідусю, так багато знаєте про великого Олексу? Це ж так давно було» А прадід відповідає: «У мене також був прадід, так, як я у тебе, він називався Василь Палійчук. Це був неньо моєї баби і він був в опришках у Олекси Довбуша»
Потім я не раз думав собі: от коби десь уздрів чорта та вбив його, то і я був би такий як Олекса Довбуш! Такі думки часом не давали мені спати вночі…»
ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА. КРАХ АВСТРО-УГОРЩИНИ
1915-1917 р.р.
Перша світова війна. Фронт була зовсім недалеко. На щастя, не справдилися тривожні очікування гуцулів (зі щоденника видно, що була масована австро-угорська пропаганда), щодо можливих звірств російської армії:
«Коли перший раз до Космача вихором налетів козацький полк (осінь 1915р.), то люди самі переконалися, що ніхто нікому грудей не вирізує, ані очей не виколює. Навпаки: малих дітей брали на руки, дарували їм всякі ласощі, особливо багато цукру та білого хліба…»
1918 рік.
Видно, що в горах не було такого масового ентузіазму з приводу проголошення УНР і ЗУНР як у рівнинних селах Наддністрянщини. Мало що знали про це, і втома від прифронтового життя відчувалася. Гуцули приховали багато зброї. Навіть зовсім юний Василько Боб’як заховав у лісі карабін і 10 гранат. Проте, повоювати молодим гуцулам не вдалося. В щоденнику про це дуже коротко, але суть епохи передано:
«Повернувся батько з війни. Почалася нова мобілізація, але вже не царям-цісарям, а в українську армію. Охочих було мало, бо чотирьохрічна війна кожному в’їлася в шкіру. Батько до того всього захворів на малярію, яку набув під час війни в Албанії. Австрійські корони втрачають свою вартість. У Галичині появилися якісь гривні, але нема де їх заробити та й нема що за них купити…»
«ДЕРЖАВОТВОРЧІСТЬ» ПЕРЕМОЖЦІВ - РУМУНІВ І ПОЛЯКІВ
«1918 рік. Хтось від голоду тікав на Буковину. Але гірка доля тієї людини, яка потрапляла в руки румунським пограничникам або жандармам. Бо не лише заберуть все, що має людина, але й б’ють-катують до смерті. Скатованого фірою довезуть за границю, там викидають в очерет і …здихай собі.
1919 рік. Румунські війська в порозумінню з поляками окуповують кілька повітів Прикарпаття, щоб придушити український рух. Румуни забирають-грабують все, що їм тільки під руку попадає. У селах та містах забирають поїзди, рейки, станки, худобу - все це вивозять до Румунії. Лишають голу землю, а на ній голодних людей…»
«1920 рік. Польща за згодою Антанти окуповує всі землі Західної України. Злидні продовжуються. Польська посилена поліція (по 10 чоловік) ходять селом, зривають підлогу, шукають зброю. На мене хтось направив поліцію, що я переховую карабін у себе. На моє щастя, мене не було в цей час дома. Ховався по лісах, потім пішов на Ворохту, найнявся пастухом до Андрія Мочернака. Лише взимку повернувся додому… У 1921 році почався призив у польську армію. Хлопці не хочуть йти «служити ляхам». Декотрі тікають у Чехословаччину, а інші ховаються в лісах. У Жаб’ю (тепер Верховина - С.Л.) гуцули збройно уперлися. У гори було кинуто великі сили: 6-й полк уланів і 48-й полк «стжельцув кресових», які розбрелися по всіх закутках, застосовували найжорстокіші пацифікації, забирали худобу, арештовували невинних людей, били до непритомності. Так Польща своїми нелюдськими, звірськими вчинками зламала опір молодих гуцулів…»
КОНТАКТИ СУБКУЛЬТУР
1923 рік. Запис, який свідчить про культурницькі контакти горян, їхні враження від іншої субкультури:
«У них танці мляві, а гуцульських танців з них ніхто й не бачив. Коли ми затанцюємо свого «аркана» чи зірвемось у гуцульський, який ми тоді називали «танцем Довбуша», то місцеві жителі тільки ахали і боялися підступити аби ми не втягнули їх у цей вир…»
Уявіть собі, йдеться не про Полтавщину і не про Волинь, а про ті ж таки Карпати. Але вже не про Гуцульщину, а про Вигоду Долинського повіту, куди двадцять космачан поїхали на заробітки. Йдеться про етнографічну Бойківщину. Мова майже однакова, але така відчутна різниця в народних танцях! Зараз народні танці живуть лише в танцювальних колективах, «аркан» теоретично можуть і полтавчани танцювати. Але тоді кордон поміж гуцулами і бойками був значно чіткішим, ніж тепер. Щоденник це зафіксував.
До речі, тоді ж, у 1923 році, Василь Боб’як фіксує і зворотній процес, тобто культурницький вплив бойків на гуцульських заробітчан:
«Там були брати Микола і Олекса Гутаки з-під Вигоди. Хлопці дуже вродливі, стрункі, вище середнього зросту, біляві. Волосся у них укладене хвилями, голос в обох милозвучний, оксамитовий. Багато знають українських народних пісень, і в них вони чудово виходять. Наші хлопці переймають від них мелодії і записують слова…»
Цікавий запис 1925 року:
«Другого дня я приймав нову пошту для розносу. Начальник у нас поляк, запеклий шовініст. Листи до відправки приніс сам Новаківський (відомий художник. - Ред.). Начальник подивився і повернувє листи із словами: «Я такіх лістув нє пшиймує!» Професор, коли розмовляв з людиною по-доброму, то мав такий ласкавий погляд, що було мило дивитися на нього. А тут, коли подивився на цього шовініста, у нього зробилися такі грізні очі, що поляк не витримав і опустив очі додолу. Тоді професор сказав: «Ти приймеш ці листи і будеш приймати все, що адресовано по-українськи». Листи були оформлені і відправлені, але Новаківський все-одно, написав скаргу у Коломию. З того часу всі листи і посилки адресувалися по-українськи, і вже не було ніяких перешкод.
Цей випадок мав великий вплив на українську громаду Космача. Ми підготовили збори, на які з’явилося багато людей. Прийшов професор Новаківський зі своїми учнями. Він виступив з діловою промовою, підсилив дух космачан, заохотив їх до національної праці. За порадою Новаківського космачани почали відкривати «Кружки Рідної школи» по присілках. Помітно збільшилася кількість передплатників на українські газети та журнали. Пригадую учнів-новаківців: Михайло Мороз, Григорій Смольський, Степан Луцик, Антін Малюца, Святослав Гординський, Папера, Чорній, Сливка, Грищенко, Процентій, Друченко. З дівчат пам’ятаю Стефанію Гебус, Ольгу і Марійку Плешкан».
1926 рік. «З кожним тижнем просвітянська праця в Космачі все краще розвивається. Чим більше поліція переслідує-погрожує, тим більше молодь згуртовується при кооперації та читальні «Просвіта». В січні було засновано товариство «Луг». Зразу записалося коло сорока хлопців…»
ЯК ШАНУВАЛЬНИК ДОВБУША СТАВ МІЛІЦІОНЕРОМ
Очевидно, зіграла свою роль активна позиція Боб’яка під час «золотого вересня» 1939 року. Тоді був короткий період безвладдя, коли поляків уже ніхто не слухав, а «совєти» ще не прийшли. Наведу запис, який датується 1939-м роком:
«Зв’язалися з Яблуновим, потім з Коломиєю. Коломия відповіла, що Радянська Армія тільки до Дністра доходить. Другий день у нас «самовладдя»: Гаврищук Петро очолює громадський уряд, Пожоджук Кирило - пошту, Пожоджук Андрій - кооперацію. Гаврищук Дмитро- лісництво, Васильківський - нафтову копальню, Ребеджук Василь - їдальню. А я - охорону села».
«У нас два карабіни, але до них всього десять патронів. Маємо ще дві рушниці-дубельтівки та кілька пістолетів, але до всього мало патронів. За нами народ суне, найбільше жінок та дітвори. Не допомагають наші погрози та попередження, щоб не йшли за нами, бо буде стрілянина…»
Видно, добре допекли поляки, якщо цивільний натовп не боявся роззброювати польську поліцію. У останніх не те, що карабіни, але навіть гранати були у достатній кількості. Проте, вирішальними були рішучість гуцулів та сміливість «польового командира» Василя Боб’яка. Запис від 1940 року фіксує початок служби в радянській міліції:
«Тепер я один, а колись було австрійських жандармів 3-4, а польських поліцаїв 4-6. Крадіжок тоді було багато, але тому не приділяли уваги. Тепер було над чим задуматись, та вже не було часу на роздуми. На многолюдних зборах космачан я дав слово: не тільки охороняти свобідну працю робітників і селян, але й свобідний відпочинок та нічний сон. Я дав слово, тому мушу дотримуватися його, хоч би й довелося віддати життя…»
ЧЕРВОНІ ВТЕКЛИ, НІМЦІ ОСЬ-ОСЬ БУДУТЬ…
1941 рік.
«…Пішов у центр села. Там народу повні вулиці, як і колись при розпаді Польщі. Тільки не видно тої піднесеності, що було колись. Тепер люди якось вовкувато дивляться одні на одних. Видно кілька селян, озброєних карабінами і рушницями, але це зовсім не ті люди, які раніше носили зброю. Видно польських хрунів та панських підлиз. Проходячи крізь натовп, чую за собою: «О-о, вже червоним гадам минувся їхній терор…» Вдаю, що не чую. А сам думаю: «Які у нас люди несвідомі, до того ж підлі. Недавно готові були мене на руках носити, а тепер… Зрештою, не дивуюся, бо знаю, що навіть якби у нас щороку мінялася влада, все-одно, знайдуться людці, які будуть шукати нагоди помститися за щось».
Далі Василь Боб’як описує звіряче побиття колишнього голови колгоспу Андрія Пожоджука. Він же попередив можливе вбивство, відігнавши трьох «народних месників». «Навіщо вбивати ні в чому не винну людину? Та цей Андрій старався кожному тільки добро зробити. Ці троє - великі п’яниці, при радянській владі причаїлися, ніби їх і не було в селі. Іду і думаю - де мій розум був, чому не зберіг у себе хоч один пістолет чи карабін? А скільки їх було у мене - без жодного обліку, тепер міг би багатьох людей озброїти. Тепер тільки стискаю зуби, а правою рукою - фінку…»
МИЛОСЕРДЯ ПО-ГУЦУЛЬСЬКИ
Цей запис датований 1947 роком. Йдеться про голод в Бесарабії, коли тисячі біженців звідти опинилися на Прикарпатті:
«Я на ринку в Коломиї. Тут повно людей. Всі просять милостиню незрозумілою мовою. Прислухаюся, чую румунські слова. Здогадуюся, що це молдавани. Роздаю останні гроші, а сам голодний. Підходить молодий чоловік високого зросту і дивиться напівбожевільними очима на жінок, що продають якісь коржики. Заходить ззаду них, хапає корж і несе до рота. Але тут баби нападають на нього - гамселять кулаками і хочуть вирвати той корж. Чоловік блідий упав на землю. Я тоді напав на жінок з криком: «Ви що? Не бачите, що чоловік збожеволів від голоду? А ви ще б’єте його? За що - за кусень хліба?» Баби на хвилину розгубилися, а потім пошепотілися і накинулися на мене з лайкою. Тоді я схопив дві цеглини і попер на них. Жінки похапали свої клунки і кинулися навтьоки. За той час голодний нещасливець з’їв коржик і дивиться на мене ласкавими очима. Щось сказав, а потім підійшов і поцілував мені руку…»
У 1925 році Василь деякий час працював листоношею і мав можливість трохи краще пізнати місцеве життя:
«Газет і журналів мала кількість приходила, зате судових повісток не менше п’ятдесяти штук на місяць, - фіксує він. - Одні процесуються за землю, другі за межу, треті за образу гонору. Четвертих жиди оскаржують за борги (останніх повісток, мабуть, найбільше). Торгівля у жидів в руках. Народ малограмотний, а жиди пхають всяке барахло на кредит, приговорюючи: «Ну, ну - бери, ти ґазда, заплатиш!» І такий кровопивця одне заборгує, друге зашахрує, запише, допише. А людина, як та муха, вже в павутинні тріпочеся…»
А ось далі знаходимо дуже цікаві записи, які повністю заперечують тезу про тотальний антисемітизм українців. Щоправда, були поодинокі прояви його (про причини читайте вище), але й відсіч була рішучою. Читаємо:
«Мимоволі пригадався вересень 1939 року. Переворот, зміна уряду, але тоді нікому волос з голови не впав. Прийшов був один тип з сусіднього села Брустури. Це злодій-бандит по фамілії Бачинський. Став собі між натовпом космачан і почав викрикувати: «Що у вас за люде? Та тут у жидів всі вікна цілі, видно, ви їх дуже любите…» Малиндюк Василь почув цю злодійську пропаганду, привів його до мене і розказав, що цей тип бунтує людей у селі. Я попередив Бачинського, щоб більше в Космачі не з’являвся , бо при першій появі в нашому селі він буде застрілений як скажений пес…»
ОЦІНКА СВІТОВОЇ ПОЛІТИКИ
1974 рік.
«Вночі спати не можу, включаю радіоприймач, слухаю і наших, і чужих. Слухаю, але нікому не розказую про почуте. …Америку порівнюю з багатою дочкою багатих родичів. Вона приймає всіх сватів і залицяльників, навіть обіцяє свою симпатію і відданість. А потім зведе одних і других, пересварить між собою і користає з того.
Як тільки згадаю Німеччину (без розбору Східну чи Західну), то мене ніби струмом вдаряє. Скільки вони завдали людству лиха! А тепер прикидаються «сумирними ягнятками». Не кращі і тодішні їхні союзники, яких я добре пізнав під час Першої і Другої світової війни. Всі вони «герої» над безборонними людьми. Але чехи - це народ культурний, розумний, справедливий, чесний.
Не раз грозила їм небезпека, тому що Чехословаччина теж ласий шматок. Тому всі ненажери простягали свої лапи до неї, так само як і до України. Пригадую розумні слова чехів: «Ми не хочемо чужої крові, але й свою бережемо. Цей заповіт лишив чехам їх мудрий Масарик. І, дійсно, вони завжди виходять сухими з води. А ще пригадую їхнє розумне гасло: «Не молися і не кради».
За все моє життя багато разів мінялися власті і за кожен раз свіжі тичили свою політику. Мовляв, що було, то минулося і вже ніколи не вернеться. У зв’язку з тим всі старі книги знищувалися. Книжку я любив з дитячих літ і ніколи не шкодував на неї грошей. Не раз, бувало, піду пішки в Коломию, там побачу гарну книгу і замість піти пообідати, я за ці гроші куплю книгу і... вже ситий від неї. А тут мені самому доводилося знищувати колись гірко придбані книжки. Кидаючи у вогонь книгу, дивлячись, як вона там корчиться, а горіти не хоче, я й сам відчував такий біль, ніби живу людину палю на вогні…»
1974 рік.
«Прожите мною життя незавидне, як оті наші карпатські гори. Я вже й не думав братися за перо, але сьогодні 9 липня 1974 року приїхав син Володимир на власній машині з міста Рубіжне, що на Луганщині. Він там працює. Це 1500 кілометрів від Космача! Я був зворушений, бо уявив собі цей переїзд через всю Україну!»
1980 рік.
«8 травня 1980 року я відправив на вічний спочинок свою дружину, матір п’ятьох дорослих дітей та бабусю десятьох онуків. Невблаганна смерть розлучила подружжя, яке прожило 52 роки спільно. Бачу, що й мені недовго ходити по цій землі. Дорогі читачі, кому попаде цей рукопис у руки і хто буде мати терпеливість прочитати його, прошу пробачення за помилки, за пропущені букви, за мою малограмотність. Але я відкрив перед вами свою душу…»
На фото: Правнуки Василя Боб'яка - Микола і Даруся з портретом свого прадіда
Про цей надзвичайно цінний для краєзнавців документ - щоденник Василя Боб’яка - дізнався цілком випадково - проговорилися космачани, у яких я гостював. В одній із газетних публікацій коротко згадав про нього, дещо зацитував. Це не пройшло повз увагу Івана Дзюби, який читає надзвичайно багато - здається все, що пишеться українською. Академік знайшов спосіб зі мною зв’язатися і наполіг на тому, що треба вибрати найцікавіше, щоб потім оприлюднити в «Дні». Довелося знову їхати на Гуцульщину, в Космач. Біда в тому, що в щоденнику колишнього радянського міліціонера (і водночас ідейного оунівця, доброго приятеля сотенного УПА «Гамалії») нема нецікавих речей - викликає інтерес практично все. І записи про тогочасний стан лісів, і добре описаний феномен поширення православної віри (роль скиту Манявського), способи лікування хвороб, помста представникам попередньої влади на зламі епох, ставлення простого гуцула до інших країн і націй…
Це своєрідний літопис Гуцульщини - іншого такого, здається, досі не виявлено. Специфіка щоденника в тому, що там немає точних дат, а лише відтворені найцікавіші події, які сталися впродовж року. Дозволю собі невеличкі коментарі, вони доповнять картину того чи іншого періоду.
«ВЕЛИКИЙ ОЛЕКСА»
«У місяці квітні 1735 року прибув до Космача з Маняви православний священик Григорій Боб’як. Його отруїли уніяти у Коломиї 1737 року. Григорій був моїм пращуром. Мій батько Василь народився 1869 року, а коли мав тільки п’ять років, то йому його батько зробив мосяжний топірець і передав синові як символ-пам’ятку, яка повинна переходити з роду в рід наслідникам Боб’якам Василям. На обушку того топірця вибито рік 1874, а на основі бляшки: «Боб’як Василь» (…) В 1909 році мій батько відзначив мої п’яті роковини і передав мені згаданий символ-топірець, який зберігався у мене до 1970 року. А коли в цьому ж році у мойого сина Дмитра народився син Василь, то я рішив передати згаданий символ свойому онукови, бо не знаю чи дожию до того дня, коли йому сповниться п’ять років…»
1912 рік
«Дідо Федір навчив мене, щоби я кликав прадіда Николу «дідусем» і при кожній зустрічі цілував руку прадіда, бо він на це заслужив, йому вже сто десять років…»
«Одного разу прадід сказав: «Я буду тобі розповідати про давнину. Але це вже не байка, а правда про велику людину і дуже дорогу для нас. Уже понад двісті років як прийшов до нас Олекса Довбуш. А коли виріс він на парубка, мав двадцять і п’ять років, то зібрав собі побратимів і пішов на панів…»
Я запитав прадіда: «Звідки ж ви, дідусю, так багато знаєте про великого Олексу? Це ж так давно було» А прадід відповідає: «У мене також був прадід, так, як я у тебе, він називався Василь Палійчук. Це був неньо моєї баби і він був в опришках у Олекси Довбуша»
Потім я не раз думав собі: от коби десь уздрів чорта та вбив його, то і я був би такий як Олекса Довбуш! Такі думки часом не давали мені спати вночі…»
ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА. КРАХ АВСТРО-УГОРЩИНИ
1915-1917 р.р.
Перша світова війна. Фронт була зовсім недалеко. На щастя, не справдилися тривожні очікування гуцулів (зі щоденника видно, що була масована австро-угорська пропаганда), щодо можливих звірств російської армії:
«Коли перший раз до Космача вихором налетів козацький полк (осінь 1915р.), то люди самі переконалися, що ніхто нікому грудей не вирізує, ані очей не виколює. Навпаки: малих дітей брали на руки, дарували їм всякі ласощі, особливо багато цукру та білого хліба…»
1918 рік.
Видно, що в горах не було такого масового ентузіазму з приводу проголошення УНР і ЗУНР як у рівнинних селах Наддністрянщини. Мало що знали про це, і втома від прифронтового життя відчувалася. Гуцули приховали багато зброї. Навіть зовсім юний Василько Боб’як заховав у лісі карабін і 10 гранат. Проте, повоювати молодим гуцулам не вдалося. В щоденнику про це дуже коротко, але суть епохи передано:
«Повернувся батько з війни. Почалася нова мобілізація, але вже не царям-цісарям, а в українську армію. Охочих було мало, бо чотирьохрічна війна кожному в’їлася в шкіру. Батько до того всього захворів на малярію, яку набув під час війни в Албанії. Австрійські корони втрачають свою вартість. У Галичині появилися якісь гривні, але нема де їх заробити та й нема що за них купити…»
«ДЕРЖАВОТВОРЧІСТЬ» ПЕРЕМОЖЦІВ - РУМУНІВ І ПОЛЯКІВ
«1918 рік. Хтось від голоду тікав на Буковину. Але гірка доля тієї людини, яка потрапляла в руки румунським пограничникам або жандармам. Бо не лише заберуть все, що має людина, але й б’ють-катують до смерті. Скатованого фірою довезуть за границю, там викидають в очерет і …здихай собі.
1919 рік. Румунські війська в порозумінню з поляками окуповують кілька повітів Прикарпаття, щоб придушити український рух. Румуни забирають-грабують все, що їм тільки під руку попадає. У селах та містах забирають поїзди, рейки, станки, худобу - все це вивозять до Румунії. Лишають голу землю, а на ній голодних людей…»
«1920 рік. Польща за згодою Антанти окуповує всі землі Західної України. Злидні продовжуються. Польська посилена поліція (по 10 чоловік) ходять селом, зривають підлогу, шукають зброю. На мене хтось направив поліцію, що я переховую карабін у себе. На моє щастя, мене не було в цей час дома. Ховався по лісах, потім пішов на Ворохту, найнявся пастухом до Андрія Мочернака. Лише взимку повернувся додому… У 1921 році почався призив у польську армію. Хлопці не хочуть йти «служити ляхам». Декотрі тікають у Чехословаччину, а інші ховаються в лісах. У Жаб’ю (тепер Верховина - С.Л.) гуцули збройно уперлися. У гори було кинуто великі сили: 6-й полк уланів і 48-й полк «стжельцув кресових», які розбрелися по всіх закутках, застосовували найжорстокіші пацифікації, забирали худобу, арештовували невинних людей, били до непритомності. Так Польща своїми нелюдськими, звірськими вчинками зламала опір молодих гуцулів…»
КОНТАКТИ СУБКУЛЬТУР
1923 рік. Запис, який свідчить про культурницькі контакти горян, їхні враження від іншої субкультури:
«У них танці мляві, а гуцульських танців з них ніхто й не бачив. Коли ми затанцюємо свого «аркана» чи зірвемось у гуцульський, який ми тоді називали «танцем Довбуша», то місцеві жителі тільки ахали і боялися підступити аби ми не втягнули їх у цей вир…»
Уявіть собі, йдеться не про Полтавщину і не про Волинь, а про ті ж таки Карпати. Але вже не про Гуцульщину, а про Вигоду Долинського повіту, куди двадцять космачан поїхали на заробітки. Йдеться про етнографічну Бойківщину. Мова майже однакова, але така відчутна різниця в народних танцях! Зараз народні танці живуть лише в танцювальних колективах, «аркан» теоретично можуть і полтавчани танцювати. Але тоді кордон поміж гуцулами і бойками був значно чіткішим, ніж тепер. Щоденник це зафіксував.
До речі, тоді ж, у 1923 році, Василь Боб’як фіксує і зворотній процес, тобто культурницький вплив бойків на гуцульських заробітчан:
«Там були брати Микола і Олекса Гутаки з-під Вигоди. Хлопці дуже вродливі, стрункі, вище середнього зросту, біляві. Волосся у них укладене хвилями, голос в обох милозвучний, оксамитовий. Багато знають українських народних пісень, і в них вони чудово виходять. Наші хлопці переймають від них мелодії і записують слова…»
Цікавий запис 1925 року:
«Другого дня я приймав нову пошту для розносу. Начальник у нас поляк, запеклий шовініст. Листи до відправки приніс сам Новаківський (відомий художник. - Ред.). Начальник подивився і повернувє листи із словами: «Я такіх лістув нє пшиймує!» Професор, коли розмовляв з людиною по-доброму, то мав такий ласкавий погляд, що було мило дивитися на нього. А тут, коли подивився на цього шовініста, у нього зробилися такі грізні очі, що поляк не витримав і опустив очі додолу. Тоді професор сказав: «Ти приймеш ці листи і будеш приймати все, що адресовано по-українськи». Листи були оформлені і відправлені, але Новаківський все-одно, написав скаргу у Коломию. З того часу всі листи і посилки адресувалися по-українськи, і вже не було ніяких перешкод.
Цей випадок мав великий вплив на українську громаду Космача. Ми підготовили збори, на які з’явилося багато людей. Прийшов професор Новаківський зі своїми учнями. Він виступив з діловою промовою, підсилив дух космачан, заохотив їх до національної праці. За порадою Новаківського космачани почали відкривати «Кружки Рідної школи» по присілках. Помітно збільшилася кількість передплатників на українські газети та журнали. Пригадую учнів-новаківців: Михайло Мороз, Григорій Смольський, Степан Луцик, Антін Малюца, Святослав Гординський, Папера, Чорній, Сливка, Грищенко, Процентій, Друченко. З дівчат пам’ятаю Стефанію Гебус, Ольгу і Марійку Плешкан».
1926 рік. «З кожним тижнем просвітянська праця в Космачі все краще розвивається. Чим більше поліція переслідує-погрожує, тим більше молодь згуртовується при кооперації та читальні «Просвіта». В січні було засновано товариство «Луг». Зразу записалося коло сорока хлопців…»
ЯК ШАНУВАЛЬНИК ДОВБУША СТАВ МІЛІЦІОНЕРОМ
Очевидно, зіграла свою роль активна позиція Боб’яка під час «золотого вересня» 1939 року. Тоді був короткий період безвладдя, коли поляків уже ніхто не слухав, а «совєти» ще не прийшли. Наведу запис, який датується 1939-м роком:
«Зв’язалися з Яблуновим, потім з Коломиєю. Коломия відповіла, що Радянська Армія тільки до Дністра доходить. Другий день у нас «самовладдя»: Гаврищук Петро очолює громадський уряд, Пожоджук Кирило - пошту, Пожоджук Андрій - кооперацію. Гаврищук Дмитро- лісництво, Васильківський - нафтову копальню, Ребеджук Василь - їдальню. А я - охорону села».
«У нас два карабіни, але до них всього десять патронів. Маємо ще дві рушниці-дубельтівки та кілька пістолетів, але до всього мало патронів. За нами народ суне, найбільше жінок та дітвори. Не допомагають наші погрози та попередження, щоб не йшли за нами, бо буде стрілянина…»
Видно, добре допекли поляки, якщо цивільний натовп не боявся роззброювати польську поліцію. У останніх не те, що карабіни, але навіть гранати були у достатній кількості. Проте, вирішальними були рішучість гуцулів та сміливість «польового командира» Василя Боб’яка. Запис від 1940 року фіксує початок служби в радянській міліції:
«Тепер я один, а колись було австрійських жандармів 3-4, а польських поліцаїв 4-6. Крадіжок тоді було багато, але тому не приділяли уваги. Тепер було над чим задуматись, та вже не було часу на роздуми. На многолюдних зборах космачан я дав слово: не тільки охороняти свобідну працю робітників і селян, але й свобідний відпочинок та нічний сон. Я дав слово, тому мушу дотримуватися його, хоч би й довелося віддати життя…»
ЧЕРВОНІ ВТЕКЛИ, НІМЦІ ОСЬ-ОСЬ БУДУТЬ…
1941 рік.
«…Пішов у центр села. Там народу повні вулиці, як і колись при розпаді Польщі. Тільки не видно тої піднесеності, що було колись. Тепер люди якось вовкувато дивляться одні на одних. Видно кілька селян, озброєних карабінами і рушницями, але це зовсім не ті люди, які раніше носили зброю. Видно польських хрунів та панських підлиз. Проходячи крізь натовп, чую за собою: «О-о, вже червоним гадам минувся їхній терор…» Вдаю, що не чую. А сам думаю: «Які у нас люди несвідомі, до того ж підлі. Недавно готові були мене на руках носити, а тепер… Зрештою, не дивуюся, бо знаю, що навіть якби у нас щороку мінялася влада, все-одно, знайдуться людці, які будуть шукати нагоди помститися за щось».
Далі Василь Боб’як описує звіряче побиття колишнього голови колгоспу Андрія Пожоджука. Він же попередив можливе вбивство, відігнавши трьох «народних месників». «Навіщо вбивати ні в чому не винну людину? Та цей Андрій старався кожному тільки добро зробити. Ці троє - великі п’яниці, при радянській владі причаїлися, ніби їх і не було в селі. Іду і думаю - де мій розум був, чому не зберіг у себе хоч один пістолет чи карабін? А скільки їх було у мене - без жодного обліку, тепер міг би багатьох людей озброїти. Тепер тільки стискаю зуби, а правою рукою - фінку…»
МИЛОСЕРДЯ ПО-ГУЦУЛЬСЬКИ
Цей запис датований 1947 роком. Йдеться про голод в Бесарабії, коли тисячі біженців звідти опинилися на Прикарпатті:
«Я на ринку в Коломиї. Тут повно людей. Всі просять милостиню незрозумілою мовою. Прислухаюся, чую румунські слова. Здогадуюся, що це молдавани. Роздаю останні гроші, а сам голодний. Підходить молодий чоловік високого зросту і дивиться напівбожевільними очима на жінок, що продають якісь коржики. Заходить ззаду них, хапає корж і несе до рота. Але тут баби нападають на нього - гамселять кулаками і хочуть вирвати той корж. Чоловік блідий упав на землю. Я тоді напав на жінок з криком: «Ви що? Не бачите, що чоловік збожеволів від голоду? А ви ще б’єте його? За що - за кусень хліба?» Баби на хвилину розгубилися, а потім пошепотілися і накинулися на мене з лайкою. Тоді я схопив дві цеглини і попер на них. Жінки похапали свої клунки і кинулися навтьоки. За той час голодний нещасливець з’їв коржик і дивиться на мене ласкавими очима. Щось сказав, а потім підійшов і поцілував мені руку…»
У 1925 році Василь деякий час працював листоношею і мав можливість трохи краще пізнати місцеве життя:
«Газет і журналів мала кількість приходила, зате судових повісток не менше п’ятдесяти штук на місяць, - фіксує він. - Одні процесуються за землю, другі за межу, треті за образу гонору. Четвертих жиди оскаржують за борги (останніх повісток, мабуть, найбільше). Торгівля у жидів в руках. Народ малограмотний, а жиди пхають всяке барахло на кредит, приговорюючи: «Ну, ну - бери, ти ґазда, заплатиш!» І такий кровопивця одне заборгує, друге зашахрує, запише, допише. А людина, як та муха, вже в павутинні тріпочеся…»
А ось далі знаходимо дуже цікаві записи, які повністю заперечують тезу про тотальний антисемітизм українців. Щоправда, були поодинокі прояви його (про причини читайте вище), але й відсіч була рішучою. Читаємо:
«Мимоволі пригадався вересень 1939 року. Переворот, зміна уряду, але тоді нікому волос з голови не впав. Прийшов був один тип з сусіднього села Брустури. Це злодій-бандит по фамілії Бачинський. Став собі між натовпом космачан і почав викрикувати: «Що у вас за люде? Та тут у жидів всі вікна цілі, видно, ви їх дуже любите…» Малиндюк Василь почув цю злодійську пропаганду, привів його до мене і розказав, що цей тип бунтує людей у селі. Я попередив Бачинського, щоб більше в Космачі не з’являвся , бо при першій появі в нашому селі він буде застрілений як скажений пес…»
ОЦІНКА СВІТОВОЇ ПОЛІТИКИ
1974 рік.
«Вночі спати не можу, включаю радіоприймач, слухаю і наших, і чужих. Слухаю, але нікому не розказую про почуте. …Америку порівнюю з багатою дочкою багатих родичів. Вона приймає всіх сватів і залицяльників, навіть обіцяє свою симпатію і відданість. А потім зведе одних і других, пересварить між собою і користає з того.
Як тільки згадаю Німеччину (без розбору Східну чи Західну), то мене ніби струмом вдаряє. Скільки вони завдали людству лиха! А тепер прикидаються «сумирними ягнятками». Не кращі і тодішні їхні союзники, яких я добре пізнав під час Першої і Другої світової війни. Всі вони «герої» над безборонними людьми. Але чехи - це народ культурний, розумний, справедливий, чесний.
Не раз грозила їм небезпека, тому що Чехословаччина теж ласий шматок. Тому всі ненажери простягали свої лапи до неї, так само як і до України. Пригадую розумні слова чехів: «Ми не хочемо чужої крові, але й свою бережемо. Цей заповіт лишив чехам їх мудрий Масарик. І, дійсно, вони завжди виходять сухими з води. А ще пригадую їхнє розумне гасло: «Не молися і не кради».
За все моє життя багато разів мінялися власті і за кожен раз свіжі тичили свою політику. Мовляв, що було, то минулося і вже ніколи не вернеться. У зв’язку з тим всі старі книги знищувалися. Книжку я любив з дитячих літ і ніколи не шкодував на неї грошей. Не раз, бувало, піду пішки в Коломию, там побачу гарну книгу і замість піти пообідати, я за ці гроші куплю книгу і... вже ситий від неї. А тут мені самому доводилося знищувати колись гірко придбані книжки. Кидаючи у вогонь книгу, дивлячись, як вона там корчиться, а горіти не хоче, я й сам відчував такий біль, ніби живу людину палю на вогні…»
1974 рік.
«Прожите мною життя незавидне, як оті наші карпатські гори. Я вже й не думав братися за перо, але сьогодні 9 липня 1974 року приїхав син Володимир на власній машині з міста Рубіжне, що на Луганщині. Він там працює. Це 1500 кілометрів від Космача! Я був зворушений, бо уявив собі цей переїзд через всю Україну!»
1980 рік.
«8 травня 1980 року я відправив на вічний спочинок свою дружину, матір п’ятьох дорослих дітей та бабусю десятьох онуків. Невблаганна смерть розлучила подружжя, яке прожило 52 роки спільно. Бачу, що й мені недовго ходити по цій землі. Дорогі читачі, кому попаде цей рукопис у руки і хто буде мати терпеливість прочитати його, прошу пробачення за помилки, за пропущені букви, за мою малограмотність. Але я відкрив перед вами свою душу…»