Ілюстрації Йозефа Лади до "Пригод бравого вояка Швейка"
У наші дні на вулицях Праги можна зустріти людину в приношеному одязі, яка, власне, і сама не уявляє свого значення в історії нової доби. Вона скромно йде своєю дорогою, нікого не турбує, і до неї не чіпляються журналісти з проханням про інтерв’ю. Якщо б ви запитали, як її звуть, вона б відповіла дуже просто і скромно:
«Я Швейк…» І справді, ця тиха, скромна, бідно одягнена людина - і є той старий бравий вояка Швейк, хоробрий герой, ім’я якого ще за часів Австро Угорщини було на вустах усіх громадян Чеського королівства і слава якого не поляже і в республіці.
Швейк розрахувався і повернувся до своєї старої служниці пані Мюллерової. Вона дуже злякалася, коли побачила, що людина, яка відчиняє ключем двері, - сам Швейк.
- Я гадала, вельмишановний пан повернуться аж за кілька років, - сказала вона з вродженою щирістю. - Я тимчасом з милосердя взяла на квартиру одного швейцара з нічної кав’ярні. У нас три рази був обшук, але нічого не знайшли і сказали, ви, мовляв, рафінований і вам уже амба.
Палівець був відомий грубіян, кожне друге слово в нього було або «дупа», або «гівно», але при цьому він був начитаний і радив кожному прочитати, що саме написав про ці вищезгадані речі Віктор Гюґо, переказуючи останню відповідь старої гвардії Наполеона англійцям у битві під Ватерлоо.
Бретшнейдер встав і урочисто промовив:
- Більше і не треба говорити, ходімо зі мною в коридор, я скажу вам дещо.
Швейк вийшов за агентом у коридор, де на нього чекала маленька несподіванка. Товариш по склянці показав орлика і заявив, що він Швейка заарештовує і негайно відведе до управління поліції. Швейк намагався довести, що пан, очевидно, помиляється, бо він, Швейк, зовсім не винний, він же не сказав жодного слова, яке могло б кого небудь образити.
Знайти Шопронську вулицю, № 16, було б не так важко, якби Швейка випадково не зустрів старий сапер Водічка, прикріплений до «штаєраків» . Їхні казарми містилися в нижній частині табору. Водічка свого часу мешкав у Празі на Боїшті, а тому при такій зустрічі їм не залишилося нічого іншого, як зайти до кнайпи «Під чорним баранчиком» в Бруку, де обслуговувала відома офіціантка Руженка чешка. Всі чеські волонтери з табору були їй винні гроші.
Відрекомендувавши Швейкові полковника Шредера як нелюда, волонтер помилився, бо полковникові Шредерові до певної міри було властиве почуття справедливості, що виразно виявлялося після нічних розваг у готелі, коли полковник Шредер повертався додому вельми вдоволений з товариства, в якому провів час. Але коли не був задоволений…
Тепер генерал майор почав розводитися про те, що в останні роки, як він помітив, офіцери розмовляють зі своїми підлеглими у фамільярному тоні, і він в цьому вбачає небезпечне поширення деяких демократичних принципів. Солдата треба тримати в страху. Він мусить тремтіти перед своїми начальниками, боятися їх. Офіцери повинні тримати рядових на відстані десяти кроків від себе і не дозволяти солдатам думати самостійно або навіть взагалі думати. В цьому полягає трагічна помилка останніх років. Раніше солдати боялися офіцерів, як вогню, а сьогодні…
Біля дверей стояв голодний піхотинець, зарослий бородою, як Крконош. Це був Балоун, новий денщик надпоручника, в цивільному житті мельник десь з під Чеського Крумлова.
- Ну та й вибрали ж ви мені денщика, - говорив надпоручник Лукаш до фельдфебеля. - Дякую вам сердечно за цю милу несподіванку. Посилаю його по обід до офіцерської кухні, а він мені вже першого дня половину вижерає.
- Я розлив, пане надпоручнику, - сказав гладкий велетень.
- Хай буде так. Але ти міг розлити лише юшку або підливу, а не франкфуртську печеню. А ти ж мені приніс такий шматок, що й за ніготь сховається. А куди струдель дівся?
- Я…
- Не бреши, ти його зжер!
Поручник Дуб до війни викладав чеську мову і вже у той час усюди, де тільки можна було, усіма силами намагався виявити своє вірнопідданство. В письмових працях давав своїм учням теми з історії Габсбурзького роду. В молодших класах учнів страшили цісарем Максиміліаном, який заліз на скелю, а злізти з неї не зміг. Йосиф II - Орач, Фердинанд - Добрий. У старших класах такі теми звичайно були складнішими, як, наприклад, завдання для учнів 7 го класу: «Цісар Франц Йосиф I - меценат науки і мистецтва». Через цей твір один семикласник був виключений з гімназії без права вступу в будь які середні навчальні заклади Австро Угорської монархії, бо він написав, що найгарнішим вчинком австрійського монарха було закладення мосту цісаря Франца Йосифа I в Празі.
Фельдкурат Отто Кац, справжня перлина між військовими священиками, був єврей. В цьому, власне, не було нічого дивного. Архієпископ Кон також був єврей і до того ж друг Махара. Фельдкурат Отто Кац мав ще строкатіше минуле, ніж славний архієпископ Кон.
Отто Кац вчився в торговельній академії і пішов на рік до війська волонтером. Він так добре знався на вексельному праві і на векселях, що за рік довів торговельну фірму «Кац і К°» до блискучого банкрутства. Старий Кац змушений був виїхати до Північної Америки, скомбінувавши нібито якусь полюбовну угоду із своїми кредиторами і без їхнього відома, і без відома свого спільника, якому довелося виїхати до Аргентини.
Безкорисно наділивши таким способом Північну і Південну Америку фірмою «Кац і К°», молодий Отто Кац опинився в ситуації людини, якій немає звідки чекати спадщини і де прихилити голову. Отже, залишався єдиний вихід - вступити на довічну військову службу.
Однак перед тим волонтер Отто Кац встругнув надзвичайно ориґінальну штуку. Він вихрестився. Навернувся до Христа, щоб той допоміг йому зробити кар’єру. І звернувся до нього з повним довір’ям, розцінюючи цей крок як торговельну оборудку між ним і Божим сином.
Каца урочисто хрестили в Емавзах. Сам отець Альбан занурював його в купіль. Це було надзвичайне видовище.
Присутніми були один побожний майор з полку, де служив Отто Кац, стара діва з пансіону для шляхтянок на Градчанах і якийсь представник консисторії був за кума.
Добре склавши іспит на офіцера, новоявлений християнин Отто Кац залишився в армії. Спочатку йому здавалося, що все піде гладко. Він навіть хотів вступити на штабні курси.
Але одного дня опився і пішов у монахи, змінивши шаблю на чернечу рясу. Він добився аудієнції в архієпископа на Градчанах, після чого потрапив до духовної семінарії. Перед своїм висвяченням налигався до нестями в одному вельми порядному «домику з жіночою обслугою» по вулиці «За Вейводами» і прямо з виру розпусти і гульні почалапав на церемонію. Після висвячення пішов до свого полку заручитися протекцією, а коли його призначили фельдкуратом, купив коня, почав роз’їжджати по Празі, беручи участь в усіх пиятиках з офіцерами свого полку.
Кухар окультист почав сперечатися з телеграфістом Ходоунським, чи не було це зрадливим порушенням таємниці сповіді, яке волає до неба про помсту, чи варто було взагалі затівати справу, якщо йшлося про фальшиві діаманти. Нарешті Юрайда довів Ходоунському, що це була карма, тобто наперед визначена доля з далекого незнаного минулого, коли той злощасний паламар із Словаччини був ще головоногом на якійсь іншій планеті. Так само, вже давно, коли парафіяльний отець з Клокот був ще якимось ящуром або нині вже вимерлим сумчастим ссавцем, доля вирішила, що він мусить порушити таємницю сповіді, хоч з юридичного погляду канонічне право дозволяє давати відпущення гріхів навіть тоді, коли йдеться про монастирський маєток.
Кадет Біґлер витягнув блокнот і олівець і промовив надзвичайно запобігливим тоном:
- Я готовий, пане капітане!
Всі глянули на цього дурня, ретельність якого у волонтерській школі межувала з ідіотизмом. В армію він пішов добровільно і при першій нагоді, коли командир школи однорічників знайомився із сімейним станом своїх слухачів, доповів, що його предки писалися у минулому Бюґлер фон Льойтгольд і на їхньому гербі було зображення крила чорногуза з риб’ячим хвостом.
З того часу це і прилипло до кадета як назвисько - «Чорногузове крило з риб’ячим хвостом». Біґлер з самого початку був усім антипатичний, і на кожному кроці з нього глумилися, тим більш, що той герб аж ніяк не гармоніював зі скромною професією його батька, який чесно торгував заячими і кролячими шкурами. Біґлера люто висміювали, хоч цей романтичний ентузіаст сумлінно намагався перетравити всю військову науку і вибитися на перше місце своєю наполегливістю. Він не тільки зубрив те, що вимагалось за програмою, а чим далі, тим більш забивав собі голову вивченням праць про воєнне мистецтво та історію воєн.
- Волонтер Марек засуджується на 21 день посиленого арешту. Після відбуття кари - до кухні чистити картоплю.
Звернувшись до волонтерської школи, полковник наказав шикуватися в колони. Було чути, як швидко групуються четвірками і відходять, причому полковник зауважив капітанові Заґнеру, що в них це не дуже клеїться і щоб той по обіді повторив з ними на подвір’ї маршові вправи.
- Це мусить гриміти, щоб аж луна котилася. Ага, мало не забув. Скажіть їм, що уся школа матиме п’ять днів казарменого арешту, аби ніколи не забули свого колишнього товариша, цього гультяя Марека.
А гультяй Марек стояв біля Швейка з дуже вдоволеною міною. Про краще він і не мріяв. Безперечно, ліпше чистити в кухні картоплю, виробляти кнедлі і обгризати якесь там ребро, ніж з повною матнею під ураганним вогнем ворога горлати:
- Einzelnabfallen! Bajonett auf!
Надпоручник Лукаш був типовим кадровим офіцером струхлілої австрійської монархії. Кадетська школа виховала з нього гібрида. В товаристві говорив по німецьки, писав по німецьки, але книжки читав чеські, а коли вчив у школі волонтерів, що складалася з самих чехів, говорив їм на вухо: «Будьмо чехами, але про це ніхто не повинен знати. Я - теж чех».
Він дивився на чеську національність як на якусь таємну організацію, яку найкраще обходити здалеку.
А поза тим був хорошою людиною, не боявся своїх начальників, під час маневрів сумлінно піклувався про свою роту. Завжди знаходив для неї вигідний привал у стодолах і часто із невеликої своєї платні ставив своїм воякам не одну бочку пива.