(no subject)

[hmilna_hvilya]

Довічний бранець, аж до смерті
Гріхів та поневірянь своїх.
Невільник втіх, радощів й сміху,
Надій укинутих в життєву широчінь.
Але, є в мене й віра - тиха,
Знесилена, ледь чутна,
Чимдуж тікаюча од світу,
Що б'ється реготом з-під чужих повік.
Й вічним осудом, як рем'ям вкрита.
На що у світ вродився, чоловік?

***

Спочинь, мандрівниче, після довгої дороги,
Змий порох, зітхни, випий чаю.
Риштуй свій рюкзак - свій жевріючий 
Спогад. Все знову - мине час спочинку, - 
Рушай ти.
Се тільки в міфах - рідний край,
А ти - рушай не знаючи надії.
Найти кінець шляху - даремні мрії,
Коли вже опріч рушив небокрай.

***

Як мало щирості у щасті,
Так само - у супокої
Певності.
Почуваєш як брунеться серце
Непокоєм?!
Не зволікай - іди.
Тебе чекає отрута стигла, як мигдаль,
Яку ввібрати в себе маєш.
Тебе чекає невідома даль.
Там зречень сповнене життя,
Там маєш нездоланну певність,
Там маєш впевненість й ревність,
І маєш тих, хто піде за тобою
У неспізнанну темність...
З ким підеш ти
Тримаючись під руку,
У серці почуваючи тривогу й муку,
Що опріч тебе шляхом йде.