«Неправильно звужувати все до Волині 1943 року»
Липень 1943 року став піком кривавих подій на Волині, відомих під назвою Волинська трагедія. Цими днями виповнюється 65 років з часу тих подій.
60-ті роковини Волинської трагедії, які припали на липень 2003 року, в Україні відзначали резонансно і на найвищому офіційному рівні. Президент України Леонід Кучма і Польщі - Олександр Кваснєвський зустрічалися у волинському селі Павлівка, де відкривали пам’ятник жертвам трагедії. Український та польський парламенти прийняли спільну заяву, в якій зазначалося, що «трагедії поляків, яких вбивали і виганяли з місць їхнього проживання збройні формування українців, супроводжували рівно ж страждання українського мирного населення - жертв польських збройних акцій».
П’ять років, що минули відтоді, стишили емоції в обох суспільствах. Складні україно-польські стосунки воєнного періоду вже не викликають таких запеклих суперечок. Проте багато питань залишається відкритими. І левову частку білих плям доведеться усунути саме українським історикам. Про це, а також про дезінформації і спекуляції на дану тему - в інтерв’ю з радником в.о. голови СБУ з наукової роботи, співробітником Українського інституту національної пам'яті Володимиром В’ятровичем.
- Цього року виповнюється 65 років Волинської трагедії. П’ять років тому роковини відзначали на високому офіційному рівні. Чи можна сказати, що тоді були розставлені всі крапки над «і» у цій болючій темі?
- З політичної точки зору всі крапки були поставлені: відбулася зустріч президентів, відбулося відкриття пам’ятників в Павлівці, через кілька років - загиблим українцям у Павлокомі. Хочеться сподіватися, що цього року, незважаючи на бажання деяких політичних сил знову спровокувати дискусії, цього не станеться. Наразі не видно такої політичної напруги, як у 2003 році - це вказує на те, що українські і польські політики зрозуміли, що такі питання треба лишати історикам.
- В західноукраїнських ЗМІ пройшла новина про те, що 6 липня польський Сейм мав розглянути заяву щодо 65-х роковин Волинської трагедії, в якій йдеться про «геноцид поляків і українців», скоєний ОУН-УПА.
- Ця інформація - неперевірена. Як бачимо, дата минула (до речі, 6 липня - неділя, і чомусь розповсюджувачів цієї інформації не здивував факт засідання сейму в такий день), а такого засідання не було. Думаю, що мова йде про інформаційні провокації на цю тематику, зокрема, російські ЗМІ дуже легко розкидаються терміном «геноцид», якщо йдеться про польсько-український конфлікт на Волині. Натомість, коли мова заходить про мільйони жертв Голодомору 1932-1933 рр., на жаль, російським ЗМІ і владі це слово вимовити дуже важко.
Думаю, це такий інформаційний прийом, аби відвернути увагу від тих питань, які поєднують українців і поляків, можливо, бажання внести чергове непорозуміння, покликаючись на історію.
Відділ АК на тлі палаючого села. Сагринь, 9 березня 1944 р.
- На 10 липня у Польщі мала відбутися конференція на цю тему за участю українських і польських істориків. Яка мета цього заходу? Хто там буде з українських істориків?...
- На жаль, про цю конференцію є недостатньо інформації, і недостатньо залучено українських науковців, через що постраждає науковий бік події.
- Її мав патронувати президент Польщі Лех Качинський, але, за повідомленням польських ЗМІ, він відмовився від цього. Що, на Вашу думку, могло вплинути на таке рішення?
- Можливо, президент мав певні застереження щодо формату проведення цієї конференції. Такі конференції час від часу проходять: вже відбувся цілий цикл - 13 конференцій - під назвою «Україна-Польща: важкі питання». Останній етап відбувся кілька місяців тому у Львові, організатором був Інститут українознавства. З польського боку організаторами виступають Інститут національної пам’яті (Instytut Pamięci Narodowej), польські університети, а також Товариство колишніх вояків Армії Крайової (АК).
- Які білі плями польсько-українського конфлікту ще не досліджено? Де знаходяться документи, які могли би пролити світло на спірні питання?
- Протягом останніх років, особливо на піку суспільної увагу до цієї проблеми у 2003 році, з’явилося багато публікацій. Але більшість з них - дуже емоційно забарвлені і, відповідно, далекі від історичного розуміння цієї проблематики. Як з українського, так і польського боку. Зараз історики повинні виконати свою місію: опираючись на документальні дані, безпристрасно підійти до проблематики і дати оцінку: звідки і чому виник той конфлікт. У першу чергу треба віднайти максимальну кількість джерел. З польського боку це вже частково зроблено: опубліковано значну частину документальних джерел. Є ґрунтовні праці: наприклад, Гжегож Мотика «Так було в Бещадах» або «Українська партизанка». Багато написав ветеран АК Владислав Філяр. Польська історіографія до деякої міри стимулює українську: з’являється польська публікація, а потім українська як відповідь. Щодо узагальнюючих українських монографій, можна назвати тільки одну - Ігоря Ілюшина «Волинська трагедія 1943 року». Є також збірники статей різноманітних конференцій, які проходили на цю проблематику. На жаль, українські книги виходять дуже малими накладами. Все питання у фінансуванні.
Але повертаючись до польсько-українського конфлікту. Тут варто також визначитися із хронологічними рамками - неправильно звужувати все до Волині і 1943 року. Він географічно і хронологічно був значно ширший: починався в 1942 р. на Холмщині, потім Волинь у 1943-му, 1944-45 рр. - Галичина, 1945-47-ий - Надсяння і Холмщина аж до акції «Вісла».
Відозва УПА до поляків. 17 липня 1943 р. (взята з архіву СБУ).
Думаю, що деякі польські дослідники і політики свідомо виокремлюють Волинь 1943 року для того, щоб показати як жертву виключно польське населення: адже на Волині значно більше загинуло поляків, ніж українців: хоча би тому, що кількість польського населення була неспівмірно менша, ніж українського, якого було 15% від усього населення Волині. Натомість коли візьмемо ширший аспект, то бачимо рівність протистояння між поляками і українцями, приблизно рівну кількість жертв з обох сторін. Але у будь-якому випадку українським дослідникам залишається знайти ще багато документів і ввести їх у науковий обіг. Дуже багато цих документів міститься в архівах Служби безпеки України.
Цього року десь за кілька місяців ми закінчуємо роботу над збірником документів, присвяченому проблемам польсько-українського конфлікту. Це спільний проект Українського інституту національної пам’яті, СБУ і Центру досліджень визвольного руху. Книга показуватиме різні його етапи, починаючи із 1942 року і закінчуючи 1947-им. Там є дуже цікаві документи: зокрема, українського підпілля, протоколи про ліквідацію українських сіл польськими силами, протоколи про акції, що проводилися українським підпіллям проти поляків, списки загиблих українців... Абсолютна більшість цієї інформації ще не використовувалася науковцями. Опублікувавши ці матеріали, ми зробимо суттєвий вклад у розуміння генезису цієї проблеми.
Володимир В’ятрович: «Змагання, в кого більше трупів, ні до чого не приведе»
- Польська сторона стверджує, що терор поляків на Волині - це була свідома, спланована акція ОУН-УПА...
- Польська сторона наполягає на тому, що так звана антипольська акція УПА відбувалася згідно якогось наказу про тотальне знищення населення. Але жодного документу, який підтверджував би цю версію, не знайдено. Хоча однозначно, що окремі акції мали спланований характер. Але аналогічні акції проводилися і польськими силами проти українського населення. На мою думку, це зразок україно-польської війни за володіння територіями Західної України. Польське політичне керівництво, зокрема, еміграційний уряд вважали за потрібне утримувати східний кордон в межах, яким він був до 1939 року, тобто по Збручу. Відповідно, Західна Україна мала бути інтегрована у польську державу. Натомість український визвольний рух, який розвивався на українських землях, не міг піти на поступки полякам, тому що був досвід міжвоєнного періоду існування на території Польщі, і в пам’яті народу залишилися жорстокі пацифікаційні акції, нищення церков, української культури. Відповідно ця земля перетворилася в зону конфлікту між обома рухами: українським визвольним і польським підпіллям.
Конфлікт загострився у 1943-44 рр., коли стало зрозуміло, що Німеччина програє війну, і залишалося відкритим питання, чиїми ці землі залишаться після війни. Поляки намагалися провести акцію, яка потім увійшла в історію як акція «Буря»: вона мала на меті поставити радянську владу перед фактом, що тут встановлена польська влада. Українці це розуміли і, пам’ятаючи 1918 рік, коли полякам вдалося ліквідувати ЗУНР, так само почали готуватися до цього протистояння. Основним об’єктом боротьби стало саме цивільне населення, оскільки його наявність - польського чи українського - мала служити основним аргументом у питанні «кому належатиме ця земля». Були ще додаткові чинники - соціальні, релігійні, матеріальні (йдеться про боротьбу за землю, яка в 1930-ті рр. внаслідок польської політики колонізації, так званого «осадніцтва», часто передавалася від українців полякам). То була війна, де не дотримувалися ніяких правил і де не було лінії фронту, бо часто вона проходила навіть через родини.
Тіла українців, замордованих вояками польського відділу Народових сил збройних. Верховина, 6 червня 1945 р.
- Тобто влада свідомо смикала за ці ниточки...
- Щодо смикання за ниточки. Це дуже важливе питання, яке часто замовчується: конфлікт був вигідний третім сторонам. З одного боку це була Німеччина. Після 1943 року частина української поліції, яка була представлена українськими націоналістами, вступила в лави УПА, а це 5-6 тис. вояків. Тому німці, щоб протистояти українському визвольному руху, починають підтримувати польський національний рух: на місце українських поліцаїв прийшли польські, яких зумисне кидали на акції проти українців. Очевидно, що в цьому конфлікті була зацікавлена і радянська сторона, яка розуміла, що боротьба поляків і українців підірве сили обох сторін.
- Чи керівництво УПА і АК намагалися між собою домовитися, як свого часу це намагався зробити Роман Шухевич у перемовинах з комуністами?
- Намагалися. Перші переговори почалися наприкінці 1941 року, а перервалися у 1943-му. Це була політична проблема. Польський уряд, був не готовий відступити від концепції кордонів 1939 року. Часом польська сторона використовувала ті переговори для відволікання уваги. Наприклад, в 1944 році паралельно з переговорами готувалося розгортання масштабної акції «Буря», яка мала встановити польську владу після відходу німців. Цікаво, що є листівки-звернення ОУН до поляків (навіть з липня 1943 року, в період найвищого накалу), де говорилося, що взаємне проливання крові вигідно третій стороні, і треба припинити це.
Новий етап переговорів розпочався наприкінці 1944 року, коли радянська влада почала встановлюватися в Польщі, і де згодом до влади прийшли комуністи. У 1946 році відбулися спільні бойові акції УПА і організації, яка виникла замість АК, - Wolność i Niezawisłość. Але на кінець 1946 року польське антикомуністичне підпілля припинило своє існування. Польське ж політичне керівництво, яке перебувало на той час в еміграції, все одно залишалося на позиціях, що потрібно відстоювати кордони 1939 року.
До речі, коли на початку 1940-х почалися перші збройні сутички між українцями і поляками, то була частина поляків, які намагалися відступити на корінні польські землі. Натомість з боку польського підпілля було видано розпорядження про те, що ті, хто залишатиме ці землі, будуть вважатися зрадниками. Можна сказати, що польське керівництво перетворило своє етнічне населення в заручників реалізації імперських планів. Думаю, багато поляків залишилося на тих землях, переконані, що вони виконують свій обов’язок перед батьківщиною.
Переговори між представниками польської ВІН і УПА. Руда Ружанецька, 21 травня 1945 р.
- Яка була роль церкви у цих подіях?
- Треба пам’ятати про попередню польську політику католизації, зокрема, на Холмщині у 1937-38 рр. прокотилася хвиля знищення православних церков. Ці події відіграли свою роль у загостренні конфлікту. Якщо говорити про вище церковне керівництво української греко-католицької церкви, то найбільш відома позиція митрополита Андрея Шептицького з його зверненням «Не убий!», який намагався залагодити оцей конфлікт. На жаль, я не чув, чи були подібні звернення з боку польського духовенства.
- Чи можна сказати, що відозва Шептицького вплинуло на воюючу українську сторону?
- Думаю, що так. Митрополит мав великий авторитет серед націоналістичної української молоді.
- Чи існує між українськими та польськими істориками консенсус щодо цифр: скільки людей загинуло у тому конфлікті?
- Тут багато спекуляцій. Кілька років тому окремі польські дослідники називали близько 500 тис. загиблих поляків, що є абсолютно неможливо, оскільки загальна кількість польського населення не дорівнювала такій цифрі. Зараз прийнятною є 60-70 тис. загиблих поляків у ході конфлікту 1942-47 рр. Щодо українських жертв, то польські дослідники говорять лише, що їх було суттєво менше.
З українського боку подібні підрахунки не проводилися. Але зараз є можливість зробити певні цифрові узагальнення. Один із методів, запропонований поляками, - на основі усних свідчень. Проте, очевидно, цей метод не досконалий: як приклад можна навести роботу польських дослідників. До 2003 року за підтримки канцелярії президента Польщі була видана книжка Еви та Владислава Семашків «Геноцид проти поляків, здійснений українськими націоналістами»: це два томи, понад 2 тис. сторінок, де нараховано близько 30 тис. поляків, які загинули в ході цього конфлікту. Але як виявили українські дослідники - Іван Пусько, Ярослав Царук - багато даних у цій книжці не відповідають правді: там вказані населенні пункти, яких реально не існувало, також є випадки, коли загиблих українців представлено як поляків. Тобто є певні спекуляції, щоб представити більшу кількість загиблих.
Але історики повинні зрозуміти, що це змагання в кого більше трупів, ні до чого доброго не приведе. Те саме треба пам’ятати, коли у проблематиці польсько-українського конфлікту деякі польські шовіністичні кола розраховують на підтримку Росії, забуваючи, що руками росіян було замордовано значно більше поляків. Згадаймо Катинь, позицію Червоної армії, яка стояла під Варшавою і чекала поки німці розгромлять варшавське повстання, і щойно тоді ввійшла в місто, відбивши його з рук німців.
- Яким чином буде здійснюватися підрахунок жертв з українського боку?
- Певний відсоток жертв можна відтворити по документах, які ми підняли з архівів СБУ і архіву Миколи Лебедя, привезеного кілька років тому із США. Там є списки загиблих, складені членами ОУН в селах, де пройшли польські акції. Таких списків - десятки, часом вони поіменні, є списки із сотень людей…
Друга частина - збір усних свідчень. В Україні вже розпочалися такі дослідницькі проекти: дослідники проводять опитування старшого населення, яке ще пам’ятає ті події. Один з таких проектів проводить Центр дослідження визвольного руху, також такі дослідження проводить волинський дослідник Іван Пусько, за підтримки Інституту українознавства у цьому напрямку працював Ярослав Царук. Думаю, є ще ініціативи на місцях, які варто було би звести в єдину програму. Отримані усні дані треба було би співставити із документальними.
Наталя Дмитренко
http://ssu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article%3Bjsessionid=2A1A82D92E673E780AA2A268A430CD1E?art_id=80574&cat_id=80544