Про польського холуя Віктора Поліщука
ОБЕРЕЖНО - ПРОВОКУЮТЬ!
March 08, 2007
Йосиф Сірка, Торонто
У січні ц. р. я зустрів два рази інформацію про книжку Віктора Поліщука
„Гірка правда” (Торонто-Варшава-Київ 1995) в „Українській Правді” та
„УНІАН”, а, можливо, що оголошували її ще в інших газетах. І коли б це
видання не пропаґувалося зараз (12 років після появи), то його можна було б
забути, бо воно не варте того, щоб його читати - лють, злість та ненависть
до українського визвольного руху - це ані не наука, ані не повчання, ані не
інформація. У підзаголовку автор в дужках написав „Сповідь українця”.
Почнемо з того, що сповідається той, хто хоче покаятись і позбутися гріхів,
у православних і католиків грішники йдуть до духовної особи, від якої
сподіваються „відпущення гріхів”. Отже, людина зізнається у СВОЇХ гріхах,
які вчинила між сповідями або за життя. Це не стосується В. Поліщука,
оскільки він „сповідається” не за свої гріхи, а коли приглянутись, то він
лише напів-українець, який сповідається перед поляками, про що свідчить і
вся звинувачувальна література проти українського визвольного руху, яку
використовував Поліщук. Отож, і вийшла не сповідь, а брехня, бо
„сповідається” він не за свої „гріхи”, а за чужі, яких сам не скоїв, не був
їх свідком, а лише „чув” та „читав” про ті гріхи переважно в польській та
каґебівській літературі.
Щоб отримати більш ясну картину про „грішника”, то нагадаємо, що виїхав
він з України як поляк на 21 році життя (1946) і прожив у Польщі до 1981 р.,
де працював юристом і останні роки прокурором. За чотири роки до виходу на
пенсію він раптово (як прокуророві і в Польщі йому погано не поводилось!)
еміґрував у Канаду, де знаходить, вже 56-річний, працю в українському
видавницві, друкує свої статті в українській пресі, яку пізніше у своїх
писаннях називає націоналістичною, а все націоналістичне, пов’язане з
українством, засуджує, може почуває себе і далі прокурором? З морального
боку брати від людей гроші, а потім їх обпльовувати - принаймні не етично.
Коли б В. Поліщук видав книжку як спогади, то йому можна було б пробачити
суб’єктивні судження, але у вступі він сам заводить читача в оману,
називаючи книжку як: наукову, дидактичну, популярну. Не будемо заперечувати,
що Поліщук пройшов важкий життєвий шлях і лише тому, що записався поляком,
йому вдалося виїхати з Казахстану, куди його вивезла „визвольна радянська
влада” з рідної Волині. З того часу він почуває себе зобов’язаним полякам.
Тут нема нічого поганого, що людина вдячна за добро, яке їй зробили, але
вдячність не повинна проявлятися у злості, ненависті до того руху, якому не
вдалося здобути хоч би такої свободи, яку мала Польща, а рух цей був
революційним, чого Поліщук не може заперечити.
Якщо б В. Поліщук сам писав книжку, то це вказує на те, що він дуже
багато начитався і тому себе хоче показати в ній як філософ, психолог,
історик, мовознавець, політолог, літературознавець, теолог, юрист - одним
словом всезнавець, який переплутав поняття науковости, дидактики,
національности й націоналізму, справедливости й кари, організації і партії.
Про брак наукового підходу до теми вже свідчать такі вислови як: „Десь я
читав, що...” (стор. 46), або: „1981 р. доктор політичних наук, українець
адвокат з Торонто, не міг сформулювати визначення „нація”...” (стор. 47), ми
так і не довідаємося, який то адвокат, що був „доктором політичних наук”
(справді рідкісний титул серед адвокатів!) і загадкою залишається, чи він
1982 (чи пізніше) вже міг „сформулювати”!? Ненауковим є і повний передрук
статті з „Енциклопедії українознавства”, порушуючи право видавця (повна
стаття на стор. 59-70). Говорячи про УПА, Поліщук не згадує „Літопис УПА”,
якого зараз вже назбиралося 60 томів! Ні одним словом „науково” не досліджує
праці з цієї ділянки вчених П. Потічного, Б. Осадчука та ін., які добре
відомі і в Польщі, оскільки вони є поборниками добросусідських взаємин між
поляками й українцями. Отож, не про науковість, а антинауковість у Поліщука
може бути мова. Він добре знає польські джерела, які сповнені часто
ненависти до всього українського, але ні словом не згадує українські, з яких
можна було б бачити польсько-українські взаємини у передвоєнний і воєнний
час.
Писанина В. Поліщука продовжує традиції колишніх „фахівців” від КҐБ з тою
відмінністю, що він вже не вживає терміну „буржуазний український
націоналізм”, але у всьому іншому вона ототожнюється з отою гістерикою,
нанавистю, злобою проти українського націоналізму, а через нього й до
українського визвольного руху взагалі! Закрадається думка, що автором цієї
писанини був не тільки Поліщук, цю думку підсилює і часте повторення у
різних розділах, чого один автор не робив би.
Антидидактичною писанина В. Поліщука є тому, що вона не сприятиме і не
виховуватиме взаємоповагу між поляками й українцями, а підбурює поляків
вороже ставитись до українського визвольного руху взагалі, а українців
обурює своїм однобічним і дуже суб’єктивним ставленням до визвольного руху,
якому сьогодні й можемо завдячувати самостійність! Гадаю, що навіть не можна
собі уявити, щоб хтось з ірляндців, басків чи інших народів, що століттями
боролися й борються за свою національну незалежність, виступив з такою
ненавистю й злобою та брехнею на рух, який тримав націю при житті,
незважаючи на помилки, які траплялися на визвольному шляху.
Якщо В. Поліщук вирішив сповідатися перед поляками як українець, то мав
би сповідатися також як поляк (мати полька) перед українцями. Тобто, повинен
би „перебрати” на себе „гріхи” польських екстремістів. Отоді він би вийшов
„справжнім” українсько-польським Христом, що взяв на себе провини інших, а
без цього писанина Поліщука стала продовженням КҐБ (мабуть, тепер вже в
підпіллі) в боротьбі з українським визвольним рухом. Витягування і
пригадування появи цієї книжки в українських електронних ЗМІ , свідчать про
те, що вороги українського визвольного руху не сплять, а все намагаються
„підлити дьогтю” у процес становлення національної української держави.
Отож, як то кажуть - не все золото, що блищить. А щодо В. Поліщука, то
можна сказати: не все правда, що пише Поліщук! Зате неправдою можна
найбільше наробити галасу, а часом і лиха і роблять його вороги української
держави, які й намагаються використати Поліщука зокрема тоді, коли йдеться
про визнання УПА. Зі зміцненням української самостійности зростають спроби
хоч би гальмувати процес, який зупинити не можна. Тому слід тримати двері
закритими перед провокаторами, яким дуже перешкоджає незалежна Україна і її
визвольний рух!
Коли хтось хоче сприяти добросусідським взаєминам між двома самостійними
державами, Польщею й Україною, то цього можна досягти безліччю іншими
шляхами, які базуються на спільному майбутньому, а це такі проєкти, як
нафтопровід Броди-Ґданськ або інші спільні економічні проєкти, від яких
обидві країни користають. На рану, що гоїться, кислоту не підливають, минуле
потрібно пам’ятати задля того, щоб воно більше не повторилося! Міждержавні
та міжлюдські стосунки між цими двома країнами, громадяни яких можуть
домовитись без словника, зараз на добрій дорозі, але ОБЕРЕЖНО: провокатори
були й будуть!
Більше про фальсифікації Віктора Поліщука можна прочитати на сайті:
Фальсифікатор історії Виктор Полищук:
https://w-poliszczuk.livejournal.com/
March 08, 2007
Йосиф Сірка, Торонто
У січні ц. р. я зустрів два рази інформацію про книжку Віктора Поліщука
„Гірка правда” (Торонто-Варшава-Київ 1995) в „Українській Правді” та
„УНІАН”, а, можливо, що оголошували її ще в інших газетах. І коли б це
видання не пропаґувалося зараз (12 років після появи), то його можна було б
забути, бо воно не варте того, щоб його читати - лють, злість та ненависть
до українського визвольного руху - це ані не наука, ані не повчання, ані не
інформація. У підзаголовку автор в дужках написав „Сповідь українця”.
Почнемо з того, що сповідається той, хто хоче покаятись і позбутися гріхів,
у православних і католиків грішники йдуть до духовної особи, від якої
сподіваються „відпущення гріхів”. Отже, людина зізнається у СВОЇХ гріхах,
які вчинила між сповідями або за життя. Це не стосується В. Поліщука,
оскільки він „сповідається” не за свої гріхи, а коли приглянутись, то він
лише напів-українець, який сповідається перед поляками, про що свідчить і
вся звинувачувальна література проти українського визвольного руху, яку
використовував Поліщук. Отож, і вийшла не сповідь, а брехня, бо
„сповідається” він не за свої „гріхи”, а за чужі, яких сам не скоїв, не був
їх свідком, а лише „чув” та „читав” про ті гріхи переважно в польській та
каґебівській літературі.
Щоб отримати більш ясну картину про „грішника”, то нагадаємо, що виїхав
він з України як поляк на 21 році життя (1946) і прожив у Польщі до 1981 р.,
де працював юристом і останні роки прокурором. За чотири роки до виходу на
пенсію він раптово (як прокуророві і в Польщі йому погано не поводилось!)
еміґрував у Канаду, де знаходить, вже 56-річний, працю в українському
видавницві, друкує свої статті в українській пресі, яку пізніше у своїх
писаннях називає націоналістичною, а все націоналістичне, пов’язане з
українством, засуджує, може почуває себе і далі прокурором? З морального
боку брати від людей гроші, а потім їх обпльовувати - принаймні не етично.
Коли б В. Поліщук видав книжку як спогади, то йому можна було б пробачити
суб’єктивні судження, але у вступі він сам заводить читача в оману,
називаючи книжку як: наукову, дидактичну, популярну. Не будемо заперечувати,
що Поліщук пройшов важкий життєвий шлях і лише тому, що записався поляком,
йому вдалося виїхати з Казахстану, куди його вивезла „визвольна радянська
влада” з рідної Волині. З того часу він почуває себе зобов’язаним полякам.
Тут нема нічого поганого, що людина вдячна за добро, яке їй зробили, але
вдячність не повинна проявлятися у злості, ненависті до того руху, якому не
вдалося здобути хоч би такої свободи, яку мала Польща, а рух цей був
революційним, чого Поліщук не може заперечити.
Якщо б В. Поліщук сам писав книжку, то це вказує на те, що він дуже
багато начитався і тому себе хоче показати в ній як філософ, психолог,
історик, мовознавець, політолог, літературознавець, теолог, юрист - одним
словом всезнавець, який переплутав поняття науковости, дидактики,
національности й націоналізму, справедливости й кари, організації і партії.
Про брак наукового підходу до теми вже свідчать такі вислови як: „Десь я
читав, що...” (стор. 46), або: „1981 р. доктор політичних наук, українець
адвокат з Торонто, не міг сформулювати визначення „нація”...” (стор. 47), ми
так і не довідаємося, який то адвокат, що був „доктором політичних наук”
(справді рідкісний титул серед адвокатів!) і загадкою залишається, чи він
1982 (чи пізніше) вже міг „сформулювати”!? Ненауковим є і повний передрук
статті з „Енциклопедії українознавства”, порушуючи право видавця (повна
стаття на стор. 59-70). Говорячи про УПА, Поліщук не згадує „Літопис УПА”,
якого зараз вже назбиралося 60 томів! Ні одним словом „науково” не досліджує
праці з цієї ділянки вчених П. Потічного, Б. Осадчука та ін., які добре
відомі і в Польщі, оскільки вони є поборниками добросусідських взаємин між
поляками й українцями. Отож, не про науковість, а антинауковість у Поліщука
може бути мова. Він добре знає польські джерела, які сповнені часто
ненависти до всього українського, але ні словом не згадує українські, з яких
можна було б бачити польсько-українські взаємини у передвоєнний і воєнний
час.
Писанина В. Поліщука продовжує традиції колишніх „фахівців” від КҐБ з тою
відмінністю, що він вже не вживає терміну „буржуазний український
націоналізм”, але у всьому іншому вона ототожнюється з отою гістерикою,
нанавистю, злобою проти українського націоналізму, а через нього й до
українського визвольного руху взагалі! Закрадається думка, що автором цієї
писанини був не тільки Поліщук, цю думку підсилює і часте повторення у
різних розділах, чого один автор не робив би.
Антидидактичною писанина В. Поліщука є тому, що вона не сприятиме і не
виховуватиме взаємоповагу між поляками й українцями, а підбурює поляків
вороже ставитись до українського визвольного руху взагалі, а українців
обурює своїм однобічним і дуже суб’єктивним ставленням до визвольного руху,
якому сьогодні й можемо завдячувати самостійність! Гадаю, що навіть не можна
собі уявити, щоб хтось з ірляндців, басків чи інших народів, що століттями
боролися й борються за свою національну незалежність, виступив з такою
ненавистю й злобою та брехнею на рух, який тримав націю при житті,
незважаючи на помилки, які траплялися на визвольному шляху.
Якщо В. Поліщук вирішив сповідатися перед поляками як українець, то мав
би сповідатися також як поляк (мати полька) перед українцями. Тобто, повинен
би „перебрати” на себе „гріхи” польських екстремістів. Отоді він би вийшов
„справжнім” українсько-польським Христом, що взяв на себе провини інших, а
без цього писанина Поліщука стала продовженням КҐБ (мабуть, тепер вже в
підпіллі) в боротьбі з українським визвольним рухом. Витягування і
пригадування появи цієї книжки в українських електронних ЗМІ , свідчать про
те, що вороги українського визвольного руху не сплять, а все намагаються
„підлити дьогтю” у процес становлення національної української держави.
Отож, як то кажуть - не все золото, що блищить. А щодо В. Поліщука, то
можна сказати: не все правда, що пише Поліщук! Зате неправдою можна
найбільше наробити галасу, а часом і лиха і роблять його вороги української
держави, які й намагаються використати Поліщука зокрема тоді, коли йдеться
про визнання УПА. Зі зміцненням української самостійности зростають спроби
хоч би гальмувати процес, який зупинити не можна. Тому слід тримати двері
закритими перед провокаторами, яким дуже перешкоджає незалежна Україна і її
визвольний рух!
Коли хтось хоче сприяти добросусідським взаєминам між двома самостійними
державами, Польщею й Україною, то цього можна досягти безліччю іншими
шляхами, які базуються на спільному майбутньому, а це такі проєкти, як
нафтопровід Броди-Ґданськ або інші спільні економічні проєкти, від яких
обидві країни користають. На рану, що гоїться, кислоту не підливають, минуле
потрібно пам’ятати задля того, щоб воно більше не повторилося! Міждержавні
та міжлюдські стосунки між цими двома країнами, громадяни яких можуть
домовитись без словника, зараз на добрій дорозі, але ОБЕРЕЖНО: провокатори
були й будуть!
Більше про фальсифікації Віктора Поліщука можна прочитати на сайті:
Фальсифікатор історії Виктор Полищук:
https://w-poliszczuk.livejournal.com/