Польський погляд на "Волинську різанину": Леон Попек
про автора
- Я не можу залишатися байдужим, коли перекручуються історичні факти. У деяких українських джерелах, наприклад, йдеться про те, що в міжвоєнний період - у 1920-1939 роках - масово руйнувалися церкви на Холмщині і на Волині. Це абсолютна неправда. На Волині не було зруйновано жодної церкви. Самовільні захоплення церков були, але небагато - шість чи вісім по всій Волині. Та й то люди не відбирали, а повертали польській громаді колишні костели, повертали те, що їм колись належало. Але що важливо знати й розуміти сьогодні - не було руйнування церков.
«Нам часто закидають, що поляки почали першими»
- Пане Леоне, тема Волині дуже дратівна для обох сторін, які брали участь у конфлікті. Ставлення до тих подій неоднозначне і в українському суспільстві, і в польському. Одні називають їх «геноцидом», інші - «селянською війною». До якого погляду схиляєтесь ви?
- Протягом багатьох років я збираю і вивчаю свідчення очевидців, аналізую документи з архівів - польських, українських, російських, німецьких, чеських - і, спираючись на них, намагаюся зрозуміти те, що сталося на Волині в період Другої світової війни. Витоки тих подій треба шукати у міжвоєнному періоді, у соціальному, економічному, політичному й релігійному підґрунті. Адже Волинь була територією, де стикалися різні національності і відбувалося їх взаємопроникнення. Переважну більшість населення становили русини, пізніше названі українцями, але ми знаємо, що ще в 20-ті роки люди, які проживали на Волинському Поліссі, називали себе «тутешніми» («місцевими»), тобто не мали ясно визначеної національної ідентифікації. Поляків на Волині було лише 16%.
З української сторони нам часто закидають, що «поляки почали першими». Але ж треба пам'ятати, що після радянських арештів і виселень (трьох великих і потім менш масових, про які не всі сьогодні знають), після розстрілів, після того як німці примусово вивозили переважно молодь, а інколи цілі родини на примусові роботи до Німеччини, після знищення у концтаборах на початок 1943 року на Волині, за підрахунками істориків, польське населення становило щонайбільше 10-12%.
З огляду на це прошу показати мені націю - вистрашену, вичищену діями окупантів (совєтів, німців), позбавлену інтелігенції, - яка в такій ситуації провокує, організовує напади й винищує майже 70%-ве українське населення! Це рівнозначно самогубству! Поляки, як говориться в приказці, «сиділи як миша під мітлою», не маючи підтримки з боку ані місцевого самоуправління, ані поліції, яка була зазвичай українською і функціонувала при поліції німецькій. І плекали єдину мету - вижити, пережити цю війну.
Моя родинна історія пов'язана з волинським селом Острівки, звідки походить моє коріння. Я маю документи про те, що поляки проживали в Острівках принаймні 400 років, зберігаючи чистоту римо-католицької віри, польські мову, звичаї, обряди, культуру. Чотири століття нормального людського життя перекреслив один день - 30 серпня 1943 року.
Волинський голокост
- Можливо, витоки волинських подій треба шукати на Холмщині, адже ви не можете заперечувати, що на українських етнічних землях у Польщі ще до початку різні відбувалися антиукраїнські акції проти цивільного населення? Це дає підстави вашим опонентам називати «волинську різанину» відплатною акцією.
- Треба розрізняти дві речі. Насамперед потрібно знати, що як на Волині, так і на Холмщині в період німецької окупації практично вся адміністрація, уся поліція були в руках українців. Поляки займали якісь посади, але, будучи тут, на Холмщині, на Люблінщині, у більшості, не могли собі дозволити будь-яких акцій, скерованих проти українського цивільного населення. А українська поліція, навпаки, арештовувала польських ватажків, суспільних діячів і військових; ці люди гинули за нез'ясованих обставин. На роботи до Німеччини переважно відправляли, як вже згадувалося, польську молодь.
Масовим явищем були доноси: за укриття зброї, за переховування євреїв прирікалися на смерть цілі польські родини. За цими акціями, спрямованими проти польського населення, стояли німці, окупанти, але робилося все це руками української поліції та адміністрації.
Інакше виглядала ситуація на Волині, де польське населення, як я вже говорив, становило абсолютну меншість. Давайте спробуємо її проаналізувати.
Відлік слід вести з 1939-го. Мало хто з польських та українських дослідників звертає увагу на такий факт: з 1 вересня того року, тобто з моменту нападу німців на Польщу, на Волині починаються атаки боївок, переважно націоналістичних, на бійців польської армії, що відступає.
Вояків роззброюють, а якщо вони чинять опір - просто вбивають. У період з 1 по 17 вересня на територію Волині прибувають у неконтрольований спосіб (не встановлено, в якій кількості) люди із Західної та Північної Польщі - з Познаньського воєводства, з-під Торуня, Тчева. Вони масово та спонтанно втікають на Волинь. А там їх грабують, убивають.
17 вересня на Західну Україну приходить Червона армія, але поки вона дісталася до кордону на Бузі, минає не один день - битва під Шацьком відбулася 29 вересня. Загалом тільки наприкінці вересня червоні наводять якийсь порядок у тому сенсі, що забороняють підпалювання, пограбування, убивства. НКВС стримує антипольський терор, розв'язаний націоналістами. Але достеменно ми досі не знаємо, що відбувалося у той період. Скільки поляків загинуло, за яких обставин, скільки було пограбовано військових та цивільних осадників, скільки господарств спалено? Скільки людей зґвалтовано, замордовано? І з цим жахливим багажем Волинь увійшла в радянську окупацію.
Як ви гадаєте, чому совєти так швидко отримували списки осадників, які залишилися в живих і переховувалися? Уже в жовтні - листопаді 1939-го проводяться арешти цих людей та їх депортація. Перша відбулася 1 лютого 1940 року. Потім було депортовано їхні родини. А маєток залишався на пограбування місцевому населенню. Це стає своєрідним заохоченням.
Потім відбувається зміна окупанта - приходять німці. Вони замикають єврейське населення в гетто і створюють українську поліцію - кілька тисяч молодиків, підготовлених, добре озброєних. 1942-й - рік масової ліквідації євреїв на Волині. Знищують їх переважно в більших містах - повітових, де створюються гетто. Сценарій всюди однаковий: керують операцією кілька десятків німців та сотня або кілька сотень українських поліцаїв.
Зверніть увагу, що найгіршу, найбруднішу роботу - страти, розстріли євреїв - виконують українські поліцаї, вони ж грабують залишене страченими майно. Ці молодики стають зухвалими, усвідомивши свою безкарність і те, що на вбивствах беззахисного населення, заохочуваних німцями, можна непогано заробити. Коли починає бракувати євреїв, дедалі частіше з'являється гасло: «Хто наступний?»
Ця тема погано досліджена і в Україні, і в діаспорі, і загалом у світі. Є одна праця 20-річної давності - «Голокост волинських євреїв» Шмуля Спектора. Це єдина книга, яка сигналізує про проблему дуже істотну і важливу - про те, що за смерть волинських євреїв насправді несе відповідальність українська поліція, яка брала участь у масовому знищенні людей. І що цікаво: саме ця кривава поліція навесні 1943-го, прекрасно озброєна й вишколена, у переважній більшості (у кількості понад 4 тис.) утікає в ліси й зміцнює лави УПА, і багато хто з цього попонення увійшов до її командного складу. Про це дуже мало знають, це замовчують і майже не досліджують сьогодні в Україні.
На конференціях, в яких беру участь, я кажу українським історикам: «Ви мусите дослідити цю тему. Не уникайте її, вона все одно колись постане перед вами. Це - участь української поліції, майбутніх керівників УПА в знищенні волинських євреїв». Історики повинні досліджувати цю ганебну сторінку минулого, адже на Волині загинуло до 200 тис. євреїв! Точну кількість ми не знаємо, але в Єврейському історичному інституті зберігаються архіви жахливих свідчень.
Маю сказати, що більшість з тих волинських євреїв, яким удалося уникнути загибелі, знайшли порятунок переважно в польських родинах. Були, звичайно, і українські сім'ї на Поліссі, які, ризикуючи життям, рятували євреїв. Але ті, хто вцілів, у своїх спогадах підкреслюють, що могли шукати допомоги, не остерігаючись, тільки в поляків.
Якщо серед тих євреїв, які вціліли, були добрі фахівці - шевці, кравці, лікарі, - їх викрадали загони УПА, щоб користуватись їхніми послугами. І після 1944 року не знаємо жодного прикладу, щоб хтось із таких людей залишився живий...
- Пане Леоне, під час згаданих вами наукових конференцій «Україна- Польща: важкі питання» по яких із розглядуваних питань було найважче знайти порозуміння і чому?
- Є такі українські історики (і це довела остання конференція у Львові торік), позиція яких викликає, м'яко кажучи, здивування не лише в їхніх польських колег, а й в української сторони.
Наприклад, доктор Поляковський висловив гіпотезу, що УПА не вбивала поляків: вона начебто попереджала їх, давала їм час на переселення за Буг, щоб вони залишили ці землі, інакше буде вжито певних заходів. УПА не вбивала?! У відповідь на моє запитання, хто ж тоді робив це, я почув: «Банди невизначеного походження, шумовиння».
Тоді я виступив і розповів про такий епізод з історії. Під час німецької окупації переважна частина території (за винятком густих лісів та боліт), ясна річ, контролювалася німцями. Але 10-12 липня 1943 року одночасно у Володимир-Волинському, Горохівському, Ковельському і частково в Луцькому повітах був здійснений напад на 167 населених пунктів, на п'ять переповнених парафіянами костелів, де правилася Служба Божа. Було знищено близько 8 тис. поляків (точну кількість не визначено, але історики називають таку цифру)! З погляду воєнної стратегії це була надто досконала операція: на такій величезній території оточити, атакувати й знищити за короткий проміжок часу польське населення - усіх, від немовлят у колисках до глибоких старців. Цю акцію здійснили збройні загони чисельністю майже 20 тис. осіб.
Скажіть, чи були в змозі зробити це «банди невизначеного походження», не маючи директиви, конкретного наказу і детального плану «заходів»? Які банди, перепрошую панство, оперують такою організованою групою озброєних людей? Чого ми хочемо - установити істину чи насмішити цілий світ?
Я переконаний, що сьогодні існує нагальна потреба в правді. До речі, українські історики часто маргіналізують тему, намагаючись обмежити її тільки Волинню. Так, Волинь була першою, але вбивства польського населення відбувалися й на інших територіях. Про це треба пам'ятати. У Львівському, Станіславському, Тернопільському воєводствах, а також у кількох повітах, розташованих у межах кордонів нинішньої території Польщі, теж до цього доходило, а також до взаємного знищення, спалювання цілих сіл.
Звісно, тут перебіг подій був інший. Тому що на цих землях сильнішою була Армія Крайова, тут були сільські партизанські загони, було більше організованих військових структур, молодих озброєних людей. Але там, де поляки становили меншість, були гірше організовані, вони зазнали великих утрат.
Проблема в тому, що через 65 років ми стикаємося з питаннями, які ніколи не порушувалися, приховувалися. Дехто наполягає, щоб цих тем не чіпали - мовляв, усе давно з'ясовано, це лише зайве роз'ятрювання взаємних ран, яке не сприятиме польсько-українській дружбі. Я скажу так: неприпустимо мало з'ясовано. Деякі теми загалом ще «в пелюшках», ми тільки дотикаємося до них, попереду ще багато відкриттів чекає на українських і на польських істориків.
«До 1944-го була різанина, а не боротьба»
- Яка ваша думка щодо ролі Армії Крайової в українсько-польських конфліктах за часів Другої світової? Певна частина українських дослідників вважають, що саме її дії, керовані еміграційним урядом, спровокували волинську трагедію.
- Я буду говорити тільки про Волинь. Почнемо з того, що в цьому регіоні, позбавленому (як я вже казав раніше) військової інтелігенції, військового керівництва, що були знищені в результаті попередньої діяльності НКВС, рух опору виникав спонтанно й раптово у зв'язку із загрозою з боку УПА. Спалені села, утікачі, що шукають порятунку, як не парадоксально, у німців, угорців, а після 1944-го - у совєтів...
Це, власне, ті поляки роблять спроби якось згуртуватись, організуватись; утворюються якісь групки молодих відчайдушних людей, дуже погано озброєних, які намагаються здобути будь-яку зброю, купують її в німців, угорців, що повертаються з фронту. Вони формують невеликі загони самооборони - з відчаю, у відповідь на дії українських повстанців. Майже всі ці загони були ліквідовані УПА.
Наприкінці 1943 року їх залишилося лише декілька, зокрема й у Пшебраже, де захищаються до 25 тис. осіб. Вони живуть у жахливих умовах, здебільшого в землянках, голодують, серед них поширюється тиф; смертність дітей та людей похилого віку - величезна... Для ліквідації цього загону самооборони з-під Львова були стягнуті потужні сили, відбірні, добре озброєні сотні. Попри все, Пшебраже вціліло.
Другий великий загін самооборони - Засмики- Купічов - вистояв завдяки допомозі чехів з Купічова, які в критичний момент виступили на боці поляків. До того чехи дотримувалися нейтралітету, і УПА щодо них поводилася нейтрально. Але незважаючи на це, як пише Вацлав Вакулік, понад 300 чехів загинули від рук УПА - про це також сьогодні мовчать і не пам'ятають.
Підтримували польське населення й угорці. Такі загони самооборони вціліли в Дедаркалах, в Острозі. Гута Степаньська не встояла, але декілька загонів залишилося.
Аж у січні- лютому 1944 року Червона армія наближається до кордону, який був встановлений у 1939-му. Надходить наказ еміграційного польського уряду (що перебував тоді в Лондоні) та керівництва Армії Крайової у Варшаві про утворення в рамках операції «Буря» 27-ї Волинської піхотної дивізії Армії Крайової. Це на той час була найбільша (до 6,5 тис. бійців) військова одиниця, пізніше вже добре озброєна, яка воювала з німцями, але спочатку - з УПА.
Чому? Тому що треба було підтримати осередки самооборони. Доходить до серйозних сутичок за участю польських озброєних підрозділів - загонів самооборони, різних сільських партизанських загонів, а пізніше - 27-ї дивізії. З цього моменту ми можемо говорити про польсько-українську боротьбу. До січня- лютого 1944 року на Волині була різанина, а не боротьба. Не можна називати боротьбою розправу вночі, на світанку з беззбройним цивільним населенням - із жінками, дітьми, коли єдиним проявом оборони поляків була втеча.
Утім, інколи доходило й до боротьби. Були вимушені акції, які проводились у відповідь. Наприклад, битва за хліб, за зерно в Пшебраже. Уявіть, що значить прогодувати 25 тис. осіб, яким загрожувала голодна смерть. Вирішують організовувати підводи з озброєними людьми, які їдуть у поле жати пшеницю, а молоді хлопці їх охороняють. Але по дорозі додому на них нападають - і починається бій. Гинуть люди і з одного, і з другого боку. Гинуть і члени самооборони, і упівці. Звичайно, спалюються також і українські села - ті, в яких ведуться бої. Ми знаємо такі приклади. Візьмемо хоча би Тростянець у кількох кілометрах від Пшебраже, який був саме так спалений.
Існували також випереджувальні акції, наприклад у тих українських селах, де, як ставало відомо, перебували частини УПА, які збиралися напасти на загін самооборони. Так було в Пшебраже, де мешканці й керівники загону почувалися досить упевнено, а розвідка донесла, що якщо першими не вдарити, не ліквідувати упівців, то кожної хвилини можна очікувати їхнього нападу та знищення загону самооборони й мирного населення. Отже, треба відрізняти, де була боротьба озброєних людей, а де - знищення беззбройного населення.
Підрахунки жертв: «ми спізнились на 65 років»
- Пане Леоне, питання щодо кількості жертв. У кожної зі сторін - в України і Польщі - свої підрахунки, які різняться між собою. Наскільки загалом це потрібно сьогодні робити, якщо ми прагнемо порозуміння, і чи можливо встановити істину? Ви, напевно, знаєте, що в Україні є дослідники, які стверджують, що тут, у Польщі, завищують кількість своїх жертв і пишуть на пам'ятниках зовсім неможливі цифри.
- Неможливо до кінця встановити, скільки поляків загинуло від рук УПА, скільки українців - від рук бійців загонів самооборони чи солдатів. Однак завдання істориків - максимально достовірно з'ясувати кількість загиблих, їхні прізвища й імена, вік, з яких місцевостей вони походили, за яких обставин загинули, де поховані. Це - основне, що повинні зробити і польські, й українські історики.
Я з 1978 року веду такі дослідження. На сьогодні зібрав близько 2,5 тис. спогадів свідків тих подій. Першою чергою я записував свідчення людей, які були єдиними свідками. Наприклад, коли відомо, що під час знищення населення певної місцевості залишилися тільки один або два свідки, я намагаюся розшукати його чи їх і отримати повідомлення, бо це для мене дуже важливо. Такі спогади опубліковані в моїх книгах «Жорстоке попередження», «Волинський заповіт», «Слідами геноциду на Волині». Багато свідчень зараз готується до друку.
Це має велике значення, бо наймолодші з тих, хто щось пам'ятає про ці події й може розказати, тоді були дітьми, а зараз їм під 80 років. Ми катастрофічно швидко втрачаємо свідків.
Я брав приклад з єврейських істориків: вони відвідують усіх свідків голокосту з кінокамерою, проводять зйомку; кожне свідчення в них задокументоване, збережене, проаналізоване й використане при дослідженнях. У нас, на жаль, цього не зроблено. Ми спізнились на 65 років. Сьогодні багато людей вже померли, і я усвідомлюю, що до багатьох свідків не дійшов і вже не дійду.
Наприклад, свідок, що походить із сільця, в якому жили тільки декілька сімей, згадує: поруч з ними була польська колонія, де мешкали три польські родини. Усі вони загинули, але він не пам'ятає їхніх прізвищ, оскільки тоді був 7-річним хлопчиком. І тепер вже ніхто з цієї місцевості не засвідчить, скільки саме там було поляків, скільки врятувалося, скільки загинуло, де поховані... Таких випадків маємо дуже і дуже багато.
Дуже цінні для нас праці Владислава та Єви Семашків*, які вперше почали підраховувати жертви. У складених ними списках - 20 тис. імен та прізвищ. Приблизно стільки ж загиблих поки що не мають встановлених даних - імені, прізвища, віку. Ми спізнилися... Хоча якщо консолідувати зусилля, залучити науковців з одного та з другого боку, можна було би довідатися набагато більше.
Ми знаємо, що орієнтовне число знищених на Волині поляків становить від 50 до 70 тис. Щодо втрат з українського боку - дані дуже різні: від 300 осіб до 20 тис.
Про 20 тис. загиблих українців я почув кілька років тому, а знаю напевно, що ніхто не робив жодних досліджень на цю тему. Тоді звідки взялася ця цифра? Тільки тепер починають проводити дослідження, збирати спогади. Я вже не кажу, як вони збираються, - це окрема тема. Йдеться про вірогідність, докладність, сумлінність. Треба все ретельно перевіряти.
Ми практично не знаємо німецьких архівів. Знаємо тільки, що німці ретельно складали списки, робили фотографії. Також ми слабо знаємо архіви московські.
Я можу навести такий приклад - село Острувек. У рапорті радянських партизанів, які базувалися на північ від Любомля, говориться, що 29-30 серпня 1943 року в Любомльському повіті від рук УПА загинуло 1,5 тис. поляків. Вивчаючи документи стосовно цієї трагедії через багато років, я констатував, що подана цифра дуже близька до істинної (хоча фактично загинуло трохи більше людей). Це свідчить про те, що радянські партизани були прекрасно інформовані, вони цікавились цією темою.
Усі джерела чекають на перевірку, порівняння. Я противник подавання в науковий обіг даних тільки з одного джерела. Часто людина, яка мала тоді лише кілька або кільканадцять років, дуже обмежено сприймала події, що відбувалися, бо дитина просто не могла бачити ширше. І тільки дослідження, збирання цих фрагментарних спогадів в одну більш масштабну картину, згодом - поєднання цих опрацювань, малих монографій можуть дати нам об'єктивний образ того, що відбувалося в повіті, і врешті-решт скласти картину того, що діялося загалом на Волині та на інших територіях. Тут є багато роботи і з польського, і з українського боку. Я знаю, що Український інститут народної пам'яті також починає працювати в цьому напрямку.
- Чи знаходите ви розуміння української сторони у справі вшанування пам'яті жертв? Я маю на увазі встановлення пам'ятників, проведення поминальних заходів на землях, де відбувалася різанина.
- Я гадаю, що українське суспільство не усвідомлює, яка це болісна проблема для Польщі, судячи з того, що ця сторона не дозволяє вшанування пам'яті загиблих. В українській землі лежать тисячі непохованих поляків. Їхні близькі йдуть з цього світу, не виконавши важливого обов'язку - не поховавши, не оплакавши своїх рідних. На це тільки зараз почали звертати серйозну увагу психологи.
Не проходить тижня, щоб моя мама не прокидалася вночі з криком: вона постійно уві сні втікає і кричить... Люди живуть з тяжкою психологічною травмою. Про це не говорять, не пишуть, але я - свідок цього.
Сьогодні із солдатами, що повертаються з Іраку, працюють психологи. А поляками, літніми людьми, які в дитинстві бачили, пережили жахливу смерть своїх близьких, ніхто ніколи не займався. Те, що люди не божеволіли (хоча дехто й божеволів), і те, що так мало було випадків помсти, я можу пояснити тільки тим, що польське військове керівництво під загрозою смертної кари забороняло мститися на цивільному населенні. Я знаю про випадки виконання смертних вироків за викрадення худоби в українського населення. Наприклад, у Пшебраже з польського боку були такі розумники, які вночі грабували мирних українців, чесних людей - відбирали в них свиней, корів, а потім торгували м'ясом.
Спочатку злодії отримали попередження, їх висікли. Коли це не допомогло (у кількох випадках таке покарання було безрезультатним), цивільний суд у складі керівника загону самооборони, ксьондза виніс смертний вирок, який був виконаний через розстріл. Поляки, що плямували добре ім'я польського народу, які грабували (не вбивали, а грабували) цивільне українське населення, отримували смертні присуди.
Траплялося, що молоді поляки, які бачили смерть найближчих людей, хотіли помститися (тепер на підставі досліджень ми знаємо, що це типова реакція на пережите). Такі поодинокі випадки також були. Але не помста - «село за село».
Нам дуже боляче, що дотепер у багатьох місцевостях поляки, родичі яких були знищені, не мають можливості поставити хрести на їхніх могилах - поодиноких та братських. Наприклад, в Острувках вже декілька років намагаємося закінчити роботи з ексгумації. Поруч - братські могили, на яких випасається худоба. На могилах! На могилах росте ліс. На могилах садять картоплю і сіють збіжжя. На братській могилі, де лежать майже 100 осіб!
Хіба не можна перенести цю могилу на цвинтар, що знаходиться поруч - у 500 метрах, перепоховати останки за католицьким обрядом, віддати їм шану згідно нашої релігії, поставити хрест? Не можна, бо немає дозволу влади! У які часи ми живемо?! Адже колись, у давнину, навіть переривалися військові дії для того, щоб поховати загиблих з обох боків!
Ви тільки вдумайтеся: на Волині в 1400 населених пунктах загинуло 50-60 тис. поляків, але тільки 120 місць позначено хрестом, пам'ятником! Це не так, як ми бачимо в офіційних інформаціях по телевізору або читаємо в пресі, як відбулося в Порицьку (польское название села Павловка на Волыни. - Е. В.), де встановлений гарний пам'ятник. Таких «порицьків» є лише декілька - ще можна назвати Борщувку, Ідавку. У 2008-му на Волині в жодному місці не було офіційних урочистостей зі вшанування пам'яті загиблих поляків, так само як і в 2007 та 2006 роках. Є невеличкі дерев'яні хрести, які вже похилилися, бо поставлені ще в 1943 або 1944 році. Є привезені з Польщі невеликі хрести з металу, які часто стоять на околиці села, у кущах, у лісі і загалом не несуть жодної інформації - ані прізвищ, ані написів... Існують проблеми з локалізацією поховань, з доступом до них, з дозволами влади.
Це боляче, але, здається, цього не відчуває політичне керівництво ані з одного, ані з другого боку. Ми повинні поставити хрести на могилах убитих. Настав час через 65 років, і це вже не може розділяти наші народи. Це - мій заклик до українських істориків і до українського суспільства.
Прокляття чи пробачення
- Пане Леоне, у нас в Україні інколи доводиться чути закиди на адресу так званих кресових товариств, які існують у Польщі, що вони мають шовіністичні погляди і начебто марять про повернення «східних кресів». Чим вони займаються насправді і з якою метою створені?
- Скажу так. Діяльність цих товариств, які я знаю й які об'єднують колишніх жителів Волині, південно-східних кресів, можна звести до трьох речей.
По-перше, люди об'єднуються, зустрічаються, допомагають один одному, згадують землі, які були їхньою вітчизною з діда-прадіда. І, погодьтеся, вони мають на це право. Організовують річниці вшанування тих болючих подій, публікують спогади, видають книжки, організовують екскурсії на ті землі. Але я ніколи не стикався зі спробами декларації гасел про те, що ці землі мають бути повернені Польщі. Ці люди - реалісти, вони розуміють, що стан цих земель юридично визнаний, що кордон є на Бузі.
Однак вони хотіли б вільно туди приїжджати, щоб не виникало ускладнень з боку влади, як, наприклад, це траплялось у декількох місцях на Волині. Кілька років тому колишні мешканці Янової Долини, де у квітні 1943 року загинуло 600 осіб, та їхні нащадки приїхали на місця поховання своїх рідних. Діти та онуки загиблих, а також ті, хто народився в цих місцях, приїхали кількома автобусами, щоб вшанувати пам'ять рідних, запалити свічки, покласти квіти, помолитися на могилах. Але їх туди не допустили. З вуст українців лунали прокляття: «Польські пани - геть!», «Тут загинули польські поліцаї!» Це було справжнім шоком.
Якщо говорити про моє середовище, то поляки не мають ревізіоністських прагнень. Навіть якщо була б така можливість, повірте, більшість боялися б туди повернутись після тих «червоних ночей», волинської різанини, і не хотіли б там мешкати.
Пригадую, як 1990 року ми вперше поїхали до Острувек. Коли стояли над братською могилою в Устражицях, де поховані 243 жертви, туди прийшли місцеві українці. Зненацька хтось із наших почав говорити: «Це ви нас знищили, ви нас звідси вигнали!..» Тому що була в людях така запеклість, злість, вони стільки років тримали в собі той страшенний біль... Я тоді подумав: «Боже, рятуй!»; гадав, що дійде до бійки. Через стільки років виникне нове протистояння.
І раптом від українців ми почули слова: «Вибачте нас!» Їх сказали прості люди, хоча це не вони вбивали. Вони сказали: «Простіть! Що було, то було. Зараз ми запрошуємо вас на чай».
Це не одноразовий акт - сказати «вибачаємо». Це потребує часу, років розмов, контактів з обох боків. Але це необхідно робити, не можна проблему «змітати під килим». Зі скалкою рана гниє, не гоїться. А якщо витягнемо скалку зла, рана має шанс загоїтися, і тільки шрам залишиться назавжди.
з сайту газети "2000"
- Я не можу залишатися байдужим, коли перекручуються історичні факти. У деяких українських джерелах, наприклад, йдеться про те, що в міжвоєнний період - у 1920-1939 роках - масово руйнувалися церкви на Холмщині і на Волині. Це абсолютна неправда. На Волині не було зруйновано жодної церкви. Самовільні захоплення церков були, але небагато - шість чи вісім по всій Волині. Та й то люди не відбирали, а повертали польській громаді колишні костели, повертали те, що їм колись належало. Але що важливо знати й розуміти сьогодні - не було руйнування церков.
«Нам часто закидають, що поляки почали першими»
- Пане Леоне, тема Волині дуже дратівна для обох сторін, які брали участь у конфлікті. Ставлення до тих подій неоднозначне і в українському суспільстві, і в польському. Одні називають їх «геноцидом», інші - «селянською війною». До якого погляду схиляєтесь ви?
- Протягом багатьох років я збираю і вивчаю свідчення очевидців, аналізую документи з архівів - польських, українських, російських, німецьких, чеських - і, спираючись на них, намагаюся зрозуміти те, що сталося на Волині в період Другої світової війни. Витоки тих подій треба шукати у міжвоєнному періоді, у соціальному, економічному, політичному й релігійному підґрунті. Адже Волинь була територією, де стикалися різні національності і відбувалося їх взаємопроникнення. Переважну більшість населення становили русини, пізніше названі українцями, але ми знаємо, що ще в 20-ті роки люди, які проживали на Волинському Поліссі, називали себе «тутешніми» («місцевими»), тобто не мали ясно визначеної національної ідентифікації. Поляків на Волині було лише 16%.
З української сторони нам часто закидають, що «поляки почали першими». Але ж треба пам'ятати, що після радянських арештів і виселень (трьох великих і потім менш масових, про які не всі сьогодні знають), після розстрілів, після того як німці примусово вивозили переважно молодь, а інколи цілі родини на примусові роботи до Німеччини, після знищення у концтаборах на початок 1943 року на Волині, за підрахунками істориків, польське населення становило щонайбільше 10-12%.
З огляду на це прошу показати мені націю - вистрашену, вичищену діями окупантів (совєтів, німців), позбавлену інтелігенції, - яка в такій ситуації провокує, організовує напади й винищує майже 70%-ве українське населення! Це рівнозначно самогубству! Поляки, як говориться в приказці, «сиділи як миша під мітлою», не маючи підтримки з боку ані місцевого самоуправління, ані поліції, яка була зазвичай українською і функціонувала при поліції німецькій. І плекали єдину мету - вижити, пережити цю війну.
Моя родинна історія пов'язана з волинським селом Острівки, звідки походить моє коріння. Я маю документи про те, що поляки проживали в Острівках принаймні 400 років, зберігаючи чистоту римо-католицької віри, польські мову, звичаї, обряди, культуру. Чотири століття нормального людського життя перекреслив один день - 30 серпня 1943 року.
Волинський голокост
- Можливо, витоки волинських подій треба шукати на Холмщині, адже ви не можете заперечувати, що на українських етнічних землях у Польщі ще до початку різні відбувалися антиукраїнські акції проти цивільного населення? Це дає підстави вашим опонентам називати «волинську різанину» відплатною акцією.
- Треба розрізняти дві речі. Насамперед потрібно знати, що як на Волині, так і на Холмщині в період німецької окупації практично вся адміністрація, уся поліція були в руках українців. Поляки займали якісь посади, але, будучи тут, на Холмщині, на Люблінщині, у більшості, не могли собі дозволити будь-яких акцій, скерованих проти українського цивільного населення. А українська поліція, навпаки, арештовувала польських ватажків, суспільних діячів і військових; ці люди гинули за нез'ясованих обставин. На роботи до Німеччини переважно відправляли, як вже згадувалося, польську молодь.
Масовим явищем були доноси: за укриття зброї, за переховування євреїв прирікалися на смерть цілі польські родини. За цими акціями, спрямованими проти польського населення, стояли німці, окупанти, але робилося все це руками української поліції та адміністрації.
Інакше виглядала ситуація на Волині, де польське населення, як я вже говорив, становило абсолютну меншість. Давайте спробуємо її проаналізувати.
Відлік слід вести з 1939-го. Мало хто з польських та українських дослідників звертає увагу на такий факт: з 1 вересня того року, тобто з моменту нападу німців на Польщу, на Волині починаються атаки боївок, переважно націоналістичних, на бійців польської армії, що відступає.
Вояків роззброюють, а якщо вони чинять опір - просто вбивають. У період з 1 по 17 вересня на територію Волині прибувають у неконтрольований спосіб (не встановлено, в якій кількості) люди із Західної та Північної Польщі - з Познаньського воєводства, з-під Торуня, Тчева. Вони масово та спонтанно втікають на Волинь. А там їх грабують, убивають.
17 вересня на Західну Україну приходить Червона армія, але поки вона дісталася до кордону на Бузі, минає не один день - битва під Шацьком відбулася 29 вересня. Загалом тільки наприкінці вересня червоні наводять якийсь порядок у тому сенсі, що забороняють підпалювання, пограбування, убивства. НКВС стримує антипольський терор, розв'язаний націоналістами. Але достеменно ми досі не знаємо, що відбувалося у той період. Скільки поляків загинуло, за яких обставин, скільки було пограбовано військових та цивільних осадників, скільки господарств спалено? Скільки людей зґвалтовано, замордовано? І з цим жахливим багажем Волинь увійшла в радянську окупацію.
Як ви гадаєте, чому совєти так швидко отримували списки осадників, які залишилися в живих і переховувалися? Уже в жовтні - листопаді 1939-го проводяться арешти цих людей та їх депортація. Перша відбулася 1 лютого 1940 року. Потім було депортовано їхні родини. А маєток залишався на пограбування місцевому населенню. Це стає своєрідним заохоченням.
Потім відбувається зміна окупанта - приходять німці. Вони замикають єврейське населення в гетто і створюють українську поліцію - кілька тисяч молодиків, підготовлених, добре озброєних. 1942-й - рік масової ліквідації євреїв на Волині. Знищують їх переважно в більших містах - повітових, де створюються гетто. Сценарій всюди однаковий: керують операцією кілька десятків німців та сотня або кілька сотень українських поліцаїв.
Зверніть увагу, що найгіршу, найбруднішу роботу - страти, розстріли євреїв - виконують українські поліцаї, вони ж грабують залишене страченими майно. Ці молодики стають зухвалими, усвідомивши свою безкарність і те, що на вбивствах беззахисного населення, заохочуваних німцями, можна непогано заробити. Коли починає бракувати євреїв, дедалі частіше з'являється гасло: «Хто наступний?»
Ця тема погано досліджена і в Україні, і в діаспорі, і загалом у світі. Є одна праця 20-річної давності - «Голокост волинських євреїв» Шмуля Спектора. Це єдина книга, яка сигналізує про проблему дуже істотну і важливу - про те, що за смерть волинських євреїв насправді несе відповідальність українська поліція, яка брала участь у масовому знищенні людей. І що цікаво: саме ця кривава поліція навесні 1943-го, прекрасно озброєна й вишколена, у переважній більшості (у кількості понад 4 тис.) утікає в ліси й зміцнює лави УПА, і багато хто з цього попонення увійшов до її командного складу. Про це дуже мало знають, це замовчують і майже не досліджують сьогодні в Україні.
На конференціях, в яких беру участь, я кажу українським історикам: «Ви мусите дослідити цю тему. Не уникайте її, вона все одно колись постане перед вами. Це - участь української поліції, майбутніх керівників УПА в знищенні волинських євреїв». Історики повинні досліджувати цю ганебну сторінку минулого, адже на Волині загинуло до 200 тис. євреїв! Точну кількість ми не знаємо, але в Єврейському історичному інституті зберігаються архіви жахливих свідчень.
Маю сказати, що більшість з тих волинських євреїв, яким удалося уникнути загибелі, знайшли порятунок переважно в польських родинах. Були, звичайно, і українські сім'ї на Поліссі, які, ризикуючи життям, рятували євреїв. Але ті, хто вцілів, у своїх спогадах підкреслюють, що могли шукати допомоги, не остерігаючись, тільки в поляків.
Якщо серед тих євреїв, які вціліли, були добрі фахівці - шевці, кравці, лікарі, - їх викрадали загони УПА, щоб користуватись їхніми послугами. І після 1944 року не знаємо жодного прикладу, щоб хтось із таких людей залишився живий...
- Пане Леоне, під час згаданих вами наукових конференцій «Україна- Польща: важкі питання» по яких із розглядуваних питань було найважче знайти порозуміння і чому?
- Є такі українські історики (і це довела остання конференція у Львові торік), позиція яких викликає, м'яко кажучи, здивування не лише в їхніх польських колег, а й в української сторони.
Наприклад, доктор Поляковський висловив гіпотезу, що УПА не вбивала поляків: вона начебто попереджала їх, давала їм час на переселення за Буг, щоб вони залишили ці землі, інакше буде вжито певних заходів. УПА не вбивала?! У відповідь на моє запитання, хто ж тоді робив це, я почув: «Банди невизначеного походження, шумовиння».
Тоді я виступив і розповів про такий епізод з історії. Під час німецької окупації переважна частина території (за винятком густих лісів та боліт), ясна річ, контролювалася німцями. Але 10-12 липня 1943 року одночасно у Володимир-Волинському, Горохівському, Ковельському і частково в Луцькому повітах був здійснений напад на 167 населених пунктів, на п'ять переповнених парафіянами костелів, де правилася Служба Божа. Було знищено близько 8 тис. поляків (точну кількість не визначено, але історики називають таку цифру)! З погляду воєнної стратегії це була надто досконала операція: на такій величезній території оточити, атакувати й знищити за короткий проміжок часу польське населення - усіх, від немовлят у колисках до глибоких старців. Цю акцію здійснили збройні загони чисельністю майже 20 тис. осіб.
Скажіть, чи були в змозі зробити це «банди невизначеного походження», не маючи директиви, конкретного наказу і детального плану «заходів»? Які банди, перепрошую панство, оперують такою організованою групою озброєних людей? Чого ми хочемо - установити істину чи насмішити цілий світ?
Я переконаний, що сьогодні існує нагальна потреба в правді. До речі, українські історики часто маргіналізують тему, намагаючись обмежити її тільки Волинню. Так, Волинь була першою, але вбивства польського населення відбувалися й на інших територіях. Про це треба пам'ятати. У Львівському, Станіславському, Тернопільському воєводствах, а також у кількох повітах, розташованих у межах кордонів нинішньої території Польщі, теж до цього доходило, а також до взаємного знищення, спалювання цілих сіл.
Звісно, тут перебіг подій був інший. Тому що на цих землях сильнішою була Армія Крайова, тут були сільські партизанські загони, було більше організованих військових структур, молодих озброєних людей. Але там, де поляки становили меншість, були гірше організовані, вони зазнали великих утрат.
Проблема в тому, що через 65 років ми стикаємося з питаннями, які ніколи не порушувалися, приховувалися. Дехто наполягає, щоб цих тем не чіпали - мовляв, усе давно з'ясовано, це лише зайве роз'ятрювання взаємних ран, яке не сприятиме польсько-українській дружбі. Я скажу так: неприпустимо мало з'ясовано. Деякі теми загалом ще «в пелюшках», ми тільки дотикаємося до них, попереду ще багато відкриттів чекає на українських і на польських істориків.
«До 1944-го була різанина, а не боротьба»
- Яка ваша думка щодо ролі Армії Крайової в українсько-польських конфліктах за часів Другої світової? Певна частина українських дослідників вважають, що саме її дії, керовані еміграційним урядом, спровокували волинську трагедію.
- Я буду говорити тільки про Волинь. Почнемо з того, що в цьому регіоні, позбавленому (як я вже казав раніше) військової інтелігенції, військового керівництва, що були знищені в результаті попередньої діяльності НКВС, рух опору виникав спонтанно й раптово у зв'язку із загрозою з боку УПА. Спалені села, утікачі, що шукають порятунку, як не парадоксально, у німців, угорців, а після 1944-го - у совєтів...
Це, власне, ті поляки роблять спроби якось згуртуватись, організуватись; утворюються якісь групки молодих відчайдушних людей, дуже погано озброєних, які намагаються здобути будь-яку зброю, купують її в німців, угорців, що повертаються з фронту. Вони формують невеликі загони самооборони - з відчаю, у відповідь на дії українських повстанців. Майже всі ці загони були ліквідовані УПА.
Наприкінці 1943 року їх залишилося лише декілька, зокрема й у Пшебраже, де захищаються до 25 тис. осіб. Вони живуть у жахливих умовах, здебільшого в землянках, голодують, серед них поширюється тиф; смертність дітей та людей похилого віку - величезна... Для ліквідації цього загону самооборони з-під Львова були стягнуті потужні сили, відбірні, добре озброєні сотні. Попри все, Пшебраже вціліло.
Другий великий загін самооборони - Засмики- Купічов - вистояв завдяки допомозі чехів з Купічова, які в критичний момент виступили на боці поляків. До того чехи дотримувалися нейтралітету, і УПА щодо них поводилася нейтрально. Але незважаючи на це, як пише Вацлав Вакулік, понад 300 чехів загинули від рук УПА - про це також сьогодні мовчать і не пам'ятають.
Підтримували польське населення й угорці. Такі загони самооборони вціліли в Дедаркалах, в Острозі. Гута Степаньська не встояла, але декілька загонів залишилося.
Аж у січні- лютому 1944 року Червона армія наближається до кордону, який був встановлений у 1939-му. Надходить наказ еміграційного польського уряду (що перебував тоді в Лондоні) та керівництва Армії Крайової у Варшаві про утворення в рамках операції «Буря» 27-ї Волинської піхотної дивізії Армії Крайової. Це на той час була найбільша (до 6,5 тис. бійців) військова одиниця, пізніше вже добре озброєна, яка воювала з німцями, але спочатку - з УПА.
Чому? Тому що треба було підтримати осередки самооборони. Доходить до серйозних сутичок за участю польських озброєних підрозділів - загонів самооборони, різних сільських партизанських загонів, а пізніше - 27-ї дивізії. З цього моменту ми можемо говорити про польсько-українську боротьбу. До січня- лютого 1944 року на Волині була різанина, а не боротьба. Не можна називати боротьбою розправу вночі, на світанку з беззбройним цивільним населенням - із жінками, дітьми, коли єдиним проявом оборони поляків була втеча.
Утім, інколи доходило й до боротьби. Були вимушені акції, які проводились у відповідь. Наприклад, битва за хліб, за зерно в Пшебраже. Уявіть, що значить прогодувати 25 тис. осіб, яким загрожувала голодна смерть. Вирішують організовувати підводи з озброєними людьми, які їдуть у поле жати пшеницю, а молоді хлопці їх охороняють. Але по дорозі додому на них нападають - і починається бій. Гинуть люди і з одного, і з другого боку. Гинуть і члени самооборони, і упівці. Звичайно, спалюються також і українські села - ті, в яких ведуться бої. Ми знаємо такі приклади. Візьмемо хоча би Тростянець у кількох кілометрах від Пшебраже, який був саме так спалений.
Існували також випереджувальні акції, наприклад у тих українських селах, де, як ставало відомо, перебували частини УПА, які збиралися напасти на загін самооборони. Так було в Пшебраже, де мешканці й керівники загону почувалися досить упевнено, а розвідка донесла, що якщо першими не вдарити, не ліквідувати упівців, то кожної хвилини можна очікувати їхнього нападу та знищення загону самооборони й мирного населення. Отже, треба відрізняти, де була боротьба озброєних людей, а де - знищення беззбройного населення.
Підрахунки жертв: «ми спізнились на 65 років»
- Пане Леоне, питання щодо кількості жертв. У кожної зі сторін - в України і Польщі - свої підрахунки, які різняться між собою. Наскільки загалом це потрібно сьогодні робити, якщо ми прагнемо порозуміння, і чи можливо встановити істину? Ви, напевно, знаєте, що в Україні є дослідники, які стверджують, що тут, у Польщі, завищують кількість своїх жертв і пишуть на пам'ятниках зовсім неможливі цифри.
- Неможливо до кінця встановити, скільки поляків загинуло від рук УПА, скільки українців - від рук бійців загонів самооборони чи солдатів. Однак завдання істориків - максимально достовірно з'ясувати кількість загиблих, їхні прізвища й імена, вік, з яких місцевостей вони походили, за яких обставин загинули, де поховані. Це - основне, що повинні зробити і польські, й українські історики.
Я з 1978 року веду такі дослідження. На сьогодні зібрав близько 2,5 тис. спогадів свідків тих подій. Першою чергою я записував свідчення людей, які були єдиними свідками. Наприклад, коли відомо, що під час знищення населення певної місцевості залишилися тільки один або два свідки, я намагаюся розшукати його чи їх і отримати повідомлення, бо це для мене дуже важливо. Такі спогади опубліковані в моїх книгах «Жорстоке попередження», «Волинський заповіт», «Слідами геноциду на Волині». Багато свідчень зараз готується до друку.
Це має велике значення, бо наймолодші з тих, хто щось пам'ятає про ці події й може розказати, тоді були дітьми, а зараз їм під 80 років. Ми катастрофічно швидко втрачаємо свідків.
Я брав приклад з єврейських істориків: вони відвідують усіх свідків голокосту з кінокамерою, проводять зйомку; кожне свідчення в них задокументоване, збережене, проаналізоване й використане при дослідженнях. У нас, на жаль, цього не зроблено. Ми спізнились на 65 років. Сьогодні багато людей вже померли, і я усвідомлюю, що до багатьох свідків не дійшов і вже не дійду.
Наприклад, свідок, що походить із сільця, в якому жили тільки декілька сімей, згадує: поруч з ними була польська колонія, де мешкали три польські родини. Усі вони загинули, але він не пам'ятає їхніх прізвищ, оскільки тоді був 7-річним хлопчиком. І тепер вже ніхто з цієї місцевості не засвідчить, скільки саме там було поляків, скільки врятувалося, скільки загинуло, де поховані... Таких випадків маємо дуже і дуже багато.
Дуже цінні для нас праці Владислава та Єви Семашків*, які вперше почали підраховувати жертви. У складених ними списках - 20 тис. імен та прізвищ. Приблизно стільки ж загиблих поки що не мають встановлених даних - імені, прізвища, віку. Ми спізнилися... Хоча якщо консолідувати зусилля, залучити науковців з одного та з другого боку, можна було би довідатися набагато більше.
Ми знаємо, що орієнтовне число знищених на Волині поляків становить від 50 до 70 тис. Щодо втрат з українського боку - дані дуже різні: від 300 осіб до 20 тис.
Про 20 тис. загиблих українців я почув кілька років тому, а знаю напевно, що ніхто не робив жодних досліджень на цю тему. Тоді звідки взялася ця цифра? Тільки тепер починають проводити дослідження, збирати спогади. Я вже не кажу, як вони збираються, - це окрема тема. Йдеться про вірогідність, докладність, сумлінність. Треба все ретельно перевіряти.
Ми практично не знаємо німецьких архівів. Знаємо тільки, що німці ретельно складали списки, робили фотографії. Також ми слабо знаємо архіви московські.
Я можу навести такий приклад - село Острувек. У рапорті радянських партизанів, які базувалися на північ від Любомля, говориться, що 29-30 серпня 1943 року в Любомльському повіті від рук УПА загинуло 1,5 тис. поляків. Вивчаючи документи стосовно цієї трагедії через багато років, я констатував, що подана цифра дуже близька до істинної (хоча фактично загинуло трохи більше людей). Це свідчить про те, що радянські партизани були прекрасно інформовані, вони цікавились цією темою.
Усі джерела чекають на перевірку, порівняння. Я противник подавання в науковий обіг даних тільки з одного джерела. Часто людина, яка мала тоді лише кілька або кільканадцять років, дуже обмежено сприймала події, що відбувалися, бо дитина просто не могла бачити ширше. І тільки дослідження, збирання цих фрагментарних спогадів в одну більш масштабну картину, згодом - поєднання цих опрацювань, малих монографій можуть дати нам об'єктивний образ того, що відбувалося в повіті, і врешті-решт скласти картину того, що діялося загалом на Волині та на інших територіях. Тут є багато роботи і з польського, і з українського боку. Я знаю, що Український інститут народної пам'яті також починає працювати в цьому напрямку.
- Чи знаходите ви розуміння української сторони у справі вшанування пам'яті жертв? Я маю на увазі встановлення пам'ятників, проведення поминальних заходів на землях, де відбувалася різанина.
- Я гадаю, що українське суспільство не усвідомлює, яка це болісна проблема для Польщі, судячи з того, що ця сторона не дозволяє вшанування пам'яті загиблих. В українській землі лежать тисячі непохованих поляків. Їхні близькі йдуть з цього світу, не виконавши важливого обов'язку - не поховавши, не оплакавши своїх рідних. На це тільки зараз почали звертати серйозну увагу психологи.
Не проходить тижня, щоб моя мама не прокидалася вночі з криком: вона постійно уві сні втікає і кричить... Люди живуть з тяжкою психологічною травмою. Про це не говорять, не пишуть, але я - свідок цього.
Сьогодні із солдатами, що повертаються з Іраку, працюють психологи. А поляками, літніми людьми, які в дитинстві бачили, пережили жахливу смерть своїх близьких, ніхто ніколи не займався. Те, що люди не божеволіли (хоча дехто й божеволів), і те, що так мало було випадків помсти, я можу пояснити тільки тим, що польське військове керівництво під загрозою смертної кари забороняло мститися на цивільному населенні. Я знаю про випадки виконання смертних вироків за викрадення худоби в українського населення. Наприклад, у Пшебраже з польського боку були такі розумники, які вночі грабували мирних українців, чесних людей - відбирали в них свиней, корів, а потім торгували м'ясом.
Спочатку злодії отримали попередження, їх висікли. Коли це не допомогло (у кількох випадках таке покарання було безрезультатним), цивільний суд у складі керівника загону самооборони, ксьондза виніс смертний вирок, який був виконаний через розстріл. Поляки, що плямували добре ім'я польського народу, які грабували (не вбивали, а грабували) цивільне українське населення, отримували смертні присуди.
Траплялося, що молоді поляки, які бачили смерть найближчих людей, хотіли помститися (тепер на підставі досліджень ми знаємо, що це типова реакція на пережите). Такі поодинокі випадки також були. Але не помста - «село за село».
Нам дуже боляче, що дотепер у багатьох місцевостях поляки, родичі яких були знищені, не мають можливості поставити хрести на їхніх могилах - поодиноких та братських. Наприклад, в Острувках вже декілька років намагаємося закінчити роботи з ексгумації. Поруч - братські могили, на яких випасається худоба. На могилах! На могилах росте ліс. На могилах садять картоплю і сіють збіжжя. На братській могилі, де лежать майже 100 осіб!
Хіба не можна перенести цю могилу на цвинтар, що знаходиться поруч - у 500 метрах, перепоховати останки за католицьким обрядом, віддати їм шану згідно нашої релігії, поставити хрест? Не можна, бо немає дозволу влади! У які часи ми живемо?! Адже колись, у давнину, навіть переривалися військові дії для того, щоб поховати загиблих з обох боків!
Ви тільки вдумайтеся: на Волині в 1400 населених пунктах загинуло 50-60 тис. поляків, але тільки 120 місць позначено хрестом, пам'ятником! Це не так, як ми бачимо в офіційних інформаціях по телевізору або читаємо в пресі, як відбулося в Порицьку (польское название села Павловка на Волыни. - Е. В.), де встановлений гарний пам'ятник. Таких «порицьків» є лише декілька - ще можна назвати Борщувку, Ідавку. У 2008-му на Волині в жодному місці не було офіційних урочистостей зі вшанування пам'яті загиблих поляків, так само як і в 2007 та 2006 роках. Є невеличкі дерев'яні хрести, які вже похилилися, бо поставлені ще в 1943 або 1944 році. Є привезені з Польщі невеликі хрести з металу, які часто стоять на околиці села, у кущах, у лісі і загалом не несуть жодної інформації - ані прізвищ, ані написів... Існують проблеми з локалізацією поховань, з доступом до них, з дозволами влади.
Це боляче, але, здається, цього не відчуває політичне керівництво ані з одного, ані з другого боку. Ми повинні поставити хрести на могилах убитих. Настав час через 65 років, і це вже не може розділяти наші народи. Це - мій заклик до українських істориків і до українського суспільства.
Прокляття чи пробачення
- Пане Леоне, у нас в Україні інколи доводиться чути закиди на адресу так званих кресових товариств, які існують у Польщі, що вони мають шовіністичні погляди і начебто марять про повернення «східних кресів». Чим вони займаються насправді і з якою метою створені?
- Скажу так. Діяльність цих товариств, які я знаю й які об'єднують колишніх жителів Волині, південно-східних кресів, можна звести до трьох речей.
По-перше, люди об'єднуються, зустрічаються, допомагають один одному, згадують землі, які були їхньою вітчизною з діда-прадіда. І, погодьтеся, вони мають на це право. Організовують річниці вшанування тих болючих подій, публікують спогади, видають книжки, організовують екскурсії на ті землі. Але я ніколи не стикався зі спробами декларації гасел про те, що ці землі мають бути повернені Польщі. Ці люди - реалісти, вони розуміють, що стан цих земель юридично визнаний, що кордон є на Бузі.
Однак вони хотіли б вільно туди приїжджати, щоб не виникало ускладнень з боку влади, як, наприклад, це траплялось у декількох місцях на Волині. Кілька років тому колишні мешканці Янової Долини, де у квітні 1943 року загинуло 600 осіб, та їхні нащадки приїхали на місця поховання своїх рідних. Діти та онуки загиблих, а також ті, хто народився в цих місцях, приїхали кількома автобусами, щоб вшанувати пам'ять рідних, запалити свічки, покласти квіти, помолитися на могилах. Але їх туди не допустили. З вуст українців лунали прокляття: «Польські пани - геть!», «Тут загинули польські поліцаї!» Це було справжнім шоком.
Якщо говорити про моє середовище, то поляки не мають ревізіоністських прагнень. Навіть якщо була б така можливість, повірте, більшість боялися б туди повернутись після тих «червоних ночей», волинської різанини, і не хотіли б там мешкати.
Пригадую, як 1990 року ми вперше поїхали до Острувек. Коли стояли над братською могилою в Устражицях, де поховані 243 жертви, туди прийшли місцеві українці. Зненацька хтось із наших почав говорити: «Це ви нас знищили, ви нас звідси вигнали!..» Тому що була в людях така запеклість, злість, вони стільки років тримали в собі той страшенний біль... Я тоді подумав: «Боже, рятуй!»; гадав, що дійде до бійки. Через стільки років виникне нове протистояння.
І раптом від українців ми почули слова: «Вибачте нас!» Їх сказали прості люди, хоча це не вони вбивали. Вони сказали: «Простіть! Що було, то було. Зараз ми запрошуємо вас на чай».
Це не одноразовий акт - сказати «вибачаємо». Це потребує часу, років розмов, контактів з обох боків. Але це необхідно робити, не можна проблему «змітати під килим». Зі скалкою рана гниє, не гоїться. А якщо витягнемо скалку зла, рана має шанс загоїтися, і тільки шрам залишиться назавжди.
з сайту газети "2000"