Молитовне поминання державної влади в українських єпархіях РПЦ (1917 - 1918 рр.)
Після жовтневого більшовицького перевороту вища церковна влада РПЦ перейшла до молитовного поминання «власть придержащих» у довільній формі. «Адресат» многоліття не конкретизувався. Молилися «о Богохранимой державе Российской, о победе, о пребывании мира, здравии и спасении властей наших».
На відміну від Тимчасового уряду (його згадували як «благоверное Временное правительство»), Раду Народних Комісарів ніскільки не турбувало, яким чином він буде і чи буде взагалі згадуватись під час церковних відправ. Це й дозволяло новообраному Патріарху та Священному Синоду надто не перейматись даним питанням. У той же час, в непідконтрольній більшовикам Україні складалася інша ситуація - місцевому єпископату доводилося «самовизначатися», яким чином ставитися до українського уряду.
Кожен з єпархіальних архієреїв мусів це робити на власний розсуд, оскільки формально православні єпархії в межах України не були виокремлені в церковно-адміністративну одиницю (митрополичий округ). 30 листопада (13 грудня) 1917 року тимчасово керуючий Подільською єпархією, єпископ Балтський Пимен (Пєгов) повідомив Св. Синод, про те, що 14 (27) листопада до нього звернувся Подільський губернський комісар з проханням видати розпорядження щодо виголошення в церквах, школах та інших єпархіальних установах Універсалів Української Центральної Ради и «и чтобы духовенством епархии было разъяснено населению историческое значение Универсала и что в настоящее время развала и разрухи в Российском государстве провозглашение УНР является единственным средством выхода из такого положения и что созданную уже Республику нужно поддержать всеми силами». Преосвященний Пимен пояснив мотиви, що спонукали його виконати це прохання і дозволити читання Універсалів. По-перше, в нього не було підстав сумніватись щодо легітимності українського уряду, оскільки «Центральная Украинская Рада и Генеральный секретариат существуют с согласия и утверждены бывшим Временным Правительством». По-друге, «моление о Правительстве составляет долг как христиан, так и пастырей Церкви, согласно заповеди Апостола Павла».
Єпископ повідомив також, що многоліття на церковних службах в єпархії «впредь до особого распоряжения» буде виголошуватись наступним чином:
«Великому Господину нашему Святейшему Тихону, Патриарху Московскому и всея России, Преосвященному Митрофану, епископу Подольскому и Брацлавскому, Богохранимой Державе Российской, Украине, Правителям и воинству их и всем православным христианам подаждь Господи благословение и мирное житие, здравие же и спасение, во всем благое, поспешение и сохрани их на многие лета» .
Єпископ Пимен (Пєгов) (фото 1920-х років).
Жоден з інших єпархіальних архієреїв не ризикнув прийняти рішення з цього питання . З огляду на це, Генеральне Секретаріатство внутрішніх справ 13 (26) грудня 1917 року звернулося до керуючих єпископів українських єпархій з листом, у якому підкреслювалося, що «від проголошення Української Народньої Республіки церковне поміновеніє на теріторії Української Держави виключно Російської Держави набирає характеру певної політичної тенденції, неприязної до інтересів Української Республіки». Урядовцями було висловлено побажання «щоб церковна влада зробила підвладному духовенству відповідне роз’яснення, що молитва за світську владу не повинна йти супереч інтересам Держави, на території якої перебуває церква і що церковне поміновєніє на Україні виключно Російської влади та війська не відповідає жаданням українського народу» .
Київська духовна консисторія розглянула це звернення 2(15) січня 1918 року і дійшла до наступного висновку: «Ввести в состав богослужения поминовение Украины, правительства и воинства ее необходимо. Соответствующее сему определение несомненно состоится на Украинском Соборе, который установит и самую форму молитвенного поминовения. Следует обождать соборного определения, которое наверное состоится в скором времени». 5/18 січня це рішення затвердив митрополит Володимир (Богоявленський).
Митрополит Володимир (Богоявленський)
Припускаємо, що єпископат був готовий до певного компромісу і внесення до богослужбових чинів молитви за українську владу. Однак тільки разом з молитвою за «Богохранимую Державу Российскую», а не замість неї.
Політичні зміни, що відбулися після оголошення України ІV-м Універсалом Центральної Ради незалежною державою, унеможливлювали голосування за подібну формулу на Всеукраїнському Соборі. На своїй першій сесії Собор взагалі уникнув розгляду даного питання.
Делегати Собору від Київщини запропонували 19 січня (2 лютого) 1918 року наступний варіант - нa службaх Божих в українських єпархіях поминaти: «освященний Всеукрaїнський Прaвослaвний Церковний Собор, Святійших Пaтріaрхів Прaвослaвних і святійшого Пaтріaрхa Московського Тихонa і митрополитa Київського Володимерa, Богохрaниму і Боголюбиву Укрaїнську Держaву, прaвителів і військо її» . Однак цю пропозицію було висловлено вже після формального закриття пленарних засідань Собору. На нашу думку єпископат небезпідставно побоювався, що у випадку винесення на соборне голосування, пропозиція про поминання виключно української влади та війська була б підтримана більшісттю .
Протягом лютого - квітня 1918 року ситуація залишалася невизначеною - переважна більшість священиків виголошувала молитви лише «о Державе Российской». Звернення Департаменту ісповідань міністерства внутрішніх справ, з вимогами припинити таку практику та нагадуванням, що Україна є незалежною державою, місцевими консисторіями ігнорувались .
Статус-кво змінився після приходу до влади Гетьмана Павла Скоропадського. Назагал єпископат з ентузіазмом сприйняв інформацію про переворот 29 квітня 1918 року і розпорядження про поминання «благоверного Гетмана Павла» як голови держави були оперативно розіслані по єпархіям .
Детальну і загльнообов'язкову формулу поминання вищої державної влади в Україні було узгоджено дещо пізніше. Її напрацювала 18 червня (1 липня) Нарада єпископів при Всеукраїнському Соборі.
На великій ектеньї мало виголошуватися
«О богохранимой Державе Украинской, благоверном Гетмане ея Павле, о всей палате и о воинстве их, Господу помолимся»,
на сугубій ектеньї -
«Еще молимся о богохранимой Державе Украинской, благоверном Гетмане ея Павле. Еще молимся о всех их Христолюбивом воинстве»,
а на великому вході -
«Богохранимую Державу Украинскую, благоверного Гетмана ея Павла и всех вас да помянет Господь Бог в царствии Своем всегда ныне и присно и во веки веков» .
Всеукраїнський Собор одноголосно затвердив ці формулювання на сьомому пленарному засіданні ІІ-ї сесії (22 червня (5 липня) і постановив «выработанную Совещанием Епископов формулу принять к исполнению, о чём и оповестить духовенство Украины через Епархиальных Преосвященных» .
Варто зауважити, що далеко не всі священики дотримувались визначених Всеукраїнським Собором правил. Так, у вересні 1918 року виявилось що у деяких храмах м. Біла Церква та в церкві на станції Ворзель продовжують виголошувати молитви за російську державну владу. Міністерство ісповідань звернулось за роз’ясненнями до митрополита Антонія (Храповицького). 5 (18) вересня останній розпорядився, щоб консисторія «предписала в оба места, чтобы поминали по установленной Всеукраинским Собором форме: «О богохранимой державе нашей Украине и о благоверном Гетмане ея Павле...», а сверх того, чтобы дали объяснение, почему поминали неправильно» .
Митрополит Антоній (Храповицький)
Втім, випадки «саботажу» були нечисленними, оскільки більшість духовенства активно підтримувало діючий режим . Єпископату, зокрема, імпонувало те, що Україна була оголошена монархією, а в ролі монарха виступає колишній російський генерал . «Встречали мы его, как в бывалое время царя. Так же пели «Спаси, Господи, люди твоя» и «Победы благоверному гетману Павлу на сопротивныя даруя» и проч. Только не было прежнего страха и почитания. Нам казалось, что идёт игра в царя» - згадував про своє сприйняття Гетьмана Скоропадського Веніамін (Федченков). Не надто серйозно священноналіє РПЦ сприймало і українську незалежність, також вважаючи її лише «грою» та «тимчасовим непорозумінням» і розглядаючи ситуацію в Українській Державі виключно крізь призму її можливої ролі у майбутньому «возрождении России» .
Особливо згадані настрої «унаочнилися» після оголошення Гетьманом Грамоти про майбутню федерацію з Росією. Зокрема, 4 (17) листопада 1918 року єпископи розіслали по єпархіям телеграми з закликом до пастви «объединиться вокруг Гетмана и его нового правительства, чтобы дружными усилиями всех верных сынов украинской державы совершилось спасение всей России во славу святой православной веры и Церкви под водительством святейшего Патриарха Тихона» .
А від імені Всеукраїнського Собору було поширено спеціальну відозву, в якій опоненти Гетьмана були оголошені «людьми, движимыми исключительно одной только жаждой власти, власти во чтобы то ни стало» .
Така однозначна підтримка однієї з сторін політичного протистояння зіграла «злий жарт» і з єпископатом, і з Собором. Менш ніж за місяць після поширення закликів «объединиться вокруг Гетмана» їм довелося визначатися щодо формули молитви за уряд, який складався з осіб, так негативно охарактеризованих напередодні.
На останньому засіданні ІІІ-ї сесії (3 (16) грудня) Всеукраїнський Собор затвердив «молитву за новую Государственную Власть на Украине» (Директорію УНР). Вона була максимально лаконічною і, на відміну від варіанту періоду Гетьманату, в ній не акцентувалося, що йдеться саме про українську державу:
“О Богохранимой Державе нашей, Правительстве и воинстве ее” .
Показово, що за декілька днів до того (29 листопада (12 грудня)) Собор передав на розгляд Наради єпископів справу о «составлении молитвы за Российскую страну» .
(Далі будеJ)
Андрій Стародуб
З виступу на VIII міжнародній конференції «Церква-наука-суспільство: питання взаємодії (26-28 травня 2010 року).