Спогади про "золотий" вересень 1939 року. Коломия.

[alonka]

Знайшов цікаві спогади про події вересня 1939 року у Коломиї. Перші спогади - польки, другі та треті - українців.

Щоденник колишньої коломиянки Ірени Градиської, молодої в той час польки, представниці багатої коломийської родини підприємців Біскупських:

Ірена Градиська. То вже 60 років*

„... Яким дивом розтріпані і пожовклі картки щоденника шістдесятирічної давності опинилися на дні старої валізи, з якої кинулися навтьоки павуки, коли порядкувала на стриху, не маю поняття. Прибули до Англії довгим шляхом через Казахстан, Узбекістан, Каспійське море, Персію, Індійський океан, Індію, Ліван, Баварію...

18 вересня 1939 року. Тиша. Не перед бурею, а після неї. Як і інші поляки намагаємося не виходити з дому. Згораємо від сорому за програну війну з німцями. Ще два дні тому в нашому місті квартирував зі своїм штабом маршалок Ридз-Сьмігли (головнокомандуючий польської армії. М.К.). Звідси мав розпочатися контрнаступ. Сьогодні вже знаємо. Цілий уряд втік до Румунії. Чуємося ошуканими, виведеними в поле. До останнього вірили в нашу великодержавність. Ще пару днів тому вулиці Коломиї були заповнені автомобілями зі столичними номерами. Це були ті, що втікали з Центральної Польщі... Все йшло на Кути, там залишали автомобілі і вбрід, де лише неглибока вода, - через Черемош до Румунії. Багато автомобілів стоїть тепер по ровах, біля них крутяться спритники. Все рухнуло, але є й такі, які хочуть нажитися.

Близько полудня ввійшли перші радянські відділи. Спочатку танки, потім кіннота, насамкінець піхота. Квітами та вигуками вітали їх меншості: німецькі колоністи, українці, євреї. Видно було правдиве захоплення. То правда, що любов є сліпою і вони не бачать, що танки, хоч і дійсно великі, але якось грубо ковані, без точності сучасної зброї, та ще й рухаються зі скреготом заіржавілого заліза. Військові, одягнені в жалюгідну форму, залишають за собою запах дьогтю - правдоподібно це захист від вошей. На головах мають шпичасті шапки-будьонівки з червоною зіркою над чолом. Більшовики відразу попрямували до казарм нашого 49 полку піхоти і 11 артилерійського полку. Звичайно, наших відділів там уже нема, бо ще раніше рушили на фронт.

Від 19 вересня кожен старається в міру можливості вести нормальне життя. Так отже діти пішли до школи, працюючі люди - до своїх установ. Не було лише війська, поліції та суду.

Мій вітчим Кароль Біскупський і його брат Болеслав є власниками фабрики машин і ливарні заліза. Мають також підприємство автомобілів марки „Форд” та „Шевроле”. Засновником цієї фабрики був Любін Сьренява-Біскупський. Після повстання 1863 року його маєток у Литві було конфісковано, а йому загрожував Сибір. Тож втік під м’яку окупацію Австрії і тут доробився власною працею значного маєтку...

20 вересня 1939 року приїхав до нас на ровері наш фабричний сторож Рудольф Табачук. „Пане директоре, - каже до мого батька - на фабриці засновано робітничий комітет. Хотіли, щоб я віддав їм ключі від каси. А я їм відповів, що не від них ключі отримував, то і віддавати не буду. Викинув я ключі до виходка і сказав їм, щоб шукали їх у г..., то для них відповідне заняття. А ми виїжджаємо до жінчиної родини в село і там дочекаємось повернення Польщі”.

Батько і стрий пішли до фабрики, не знаючи, що з ними буде. Обидва легіоністи, сини повстанця, але їм і на думку не спадало втікати за кордон, хоча Румунія поряд, за межею, а всі переходи через границю добре відомі. Скільки ж то разів фірма ремонтувала обладнання Приграничної сторожі. Я також з’явилася в конторі фабрики.

В канцелярії розсілися представники робітничого комітету, міліціонер з червоною пов’язкою на руці та капітан Червоної Армії. Повідомили нам, що фабрика стала державною і буде тепер мати назву „Желєзний завод товаріща Хрущова”, але запрошують нас до праці на заводі і будуть нам виплачувати зарплатню.

21 вересня.Львів ще бореться.

22 вересня Львів склав зброю. В голові не вкладається.

28 вересня. Вчора до Москви прибув Ріббентроп. Там був затверджений поділ на радянську та німецьку окупацію...

1 жовтня.Довідалися з радіоновин, що один з наших генералів Владислав Андерс бився аж до 29 вересня і важкопоранений потрапив до радянського полону.

4 жовтня.Знову маємо відомості про запеклі бої під Коцком. Цим разом згадується ім’я генерала Францішка Клєберга. Під його командуванням воює кавалерійський полк ім. Козєтульського. Це додає нам бадьорості у цій безнадійній ситуації. А може ще не все втрачено?

Зарплатня з фабрики допомагає нам животіти. Перебралися ми до дому бабці. Вона мешкає зі своїм найстаршим сином - ксьондзом. Тепер нас тут шестеро. Бабця перестала отримувати пенсію, дядько також не має ніяких доходів. Був гімназійним катехитом, але тепер релігія заборонена. Робітничий комітет вирішив, що забагато представників родини колишніх власників тут працює, таким чином моя зарплатня урвалася. Рятує нас трохи обмінна комерція. Оскільки в крамницях, як продуктових, так і інших, пусто, то знайомі хлопці, переважно з Яблунова і П”ядик, привозять овочі в обмін на меблі. Василь і Сюньо Боднари, сусіди по нашій віллі в Яблунові, не хочуть нічого брати взамін. Говорять, що ми були добрими сусідами, а тепер є в нужді. Обидва є українцями, але застерігають нас перед українськими гайдамаками. Василь служив 2 роки у війську в Познані і добре говорить по-польськи. Потішає нас, що Польща знову буде, не може зникнути. За Польщі був порядок.

6 жовтня.

Дружини радянських офіцерів, пишні жінки на коротких „фортеп’янових” ногах, захланно кидаються на наш одяг, розраховуються рублями, але злоті ще курсують. Ці більшовицькі „дами” мало розуміються на елегантності і часто, купивши обшиту мереживом нічну сорочку і думаючи, що то сукня, виходять в ній на вулицю.

Люди починають розуміти, що, незважаючи на голосні заяви про культуру, „совєцкій народ” є дуже примітивним.

Сьогодні приходив до нас на вечерю політрук, який пильнує колишніх власників в їх власній фабриці. Не є він поганою людиною, намагається в міру своїх можливостей полегшити нам життя. Сівши за накритий стіл, не знав, як належить поводитися. Майор Червоної Армії присунув до себе цілий полумисок голубців, але помітивши, що ми стримуємо сміх, з палаючим від сорому обличчям пояснив: „У нас вся родина їсть з однієї миски...”.

Тітка Галя продовжує працювати в магістраті, як і декілька інших урядників. Розповідає нам, що новоприбулі працівники ставляться до роботи, як останні „бродяги”. Одного ранку всіх їх зібрали в одному залі - „Хватіт дураков валяньєм заніматся, помится, побрітся, ми тоже Європа”.

8 жовтня. З деяким задоволенням помічаємо, як місцеві комуністи починають розчаровуватися. Інакше собі уявляли пролетарський рай. Але тепер ми разом з ними в одному пекельному котлі.

Від 1 жовтня приділено нам на квартиру двох політруків. Збирають щодня цілу нашу родину на лекцію совєтології. То є люди малоінтелігентні, не здатні до самостійного мислення. Твердять весь час завчені напам’ять слогани. Не люблять, коли їм задають запитання. Вміють лише кричати і погрожувати капіталістам. Я з пристрастю їх запитую, а вони губляться у відповідях, очевидно самі не розуміючи, чого навчають. Моя родина хвилюється, що можуть мені помститися за кпини. Тому батьки вирішили, що буде найкраще, якщо на якийсь час зникну з очей цих політруків. Стрий Болєслав якраз їде до Львова закупити ножі до січкарень. Їду отже з ним фабричним автомобілем з червоним прапорцем, прикріпленим до радіатора. Адже фабрика тепер державна і називається „Желєзний завод товаріща Хрущова”. Хто є той Хрущов? Не дуже поки що я ознайомлена з радянською політичною ієрархією. З нами поїхав і той політрук, який пильнує колишніх власників фабрики. Інша річ, що стрий Болєслав є спритним конспіратором. Не раз користав з фабричного автомобіля, аби перевозити молодих людей до румунської границі, де мало створюватися військо. Стрий їздить в тому напрямку начебто для проведення ремонту водних турбін в околицях Кутів. Здається, політрук здогадується в чому річ, але як і досі, вдає, що все в порядку.

Львів ми застали збіднілим та апатичним...

26 листопада.Наважилася на повернення додому...В Коломиї всі вірять, що лиш би дочекатися весни, а тоді все зміниться. Знайомі купці-євреї дають нам все в кредит, говорячи: ”Панство заплатить після війни”.

Січень.Час від часу хтось ще ризикує переходити через зелену границю...

В ніч з 13 на 14 квітня 1940 р. стукіт прикладу в двері розбудив тисячі людей в цілій відірваній від Польщі пактом Молотова і Ріббентропа частині.

Наступних сторінок щоденника немає - за Уралом засобів для писання не було. Були лише важка праця і пам’ять...

* Ірена Градиська. То вже 60 років. - Gdzie szum Prutu… (Вроцлав)- №1(29), 2000.- С.20-27

Пропонуємо ще одну ілюстрацію подій осені 1939 р. в Коломиї, вималювану пам’яттю Андрія Гаєцького. Спогади подаємо без змін та будь-якого втручання, бо вважаємо, що їх цінність якраз і полягає у живій мові, щирій невідредагованій розповіді, яка передає тогочасне сприйняття даних подій. Адже історія - це не лише документи та сухі факти, а й почуття та враження, які ці факти залишили в пам’яті різних людей.

Андрій Гаєцький. Горе переможеним.*

... Кажуть люди, що мухи найбільше кусливі, коли наближається їм кінець. Так було з Польщею, чим ближче було до кінця, тим більша була їх скаженина. Коломийська тюрма була так переповнена в’язнями, що вже не можна було їх усіх примістити, але арешти далі відбувалися, ніхто вже не переводив слідства, морили голодом. Почалася нова війна, а арештам не було кінця. До тих всіх знущань та шикань влада обложила селян великими податками та всякими драчками, яких люди не могли ніяк покрити. Тому всі чекали нетерпеливо якоїсь зміни, а зміна назрівала і то навіть скоріше, ніж хтось міг припускати. Почали люди шепотом говорити, що заноситься на війну, але ніхто не міг збагнути, як та війна буде виглядати, хто з ким проти кого буде воювати.

Врешті війна настала. Воєнний настрій викликали безнастанні поїзди на Румунію, куди поляки вивозили всяке добро, золото і таємні документи. Тих вагонів з Варшави все напливало й напливало, вони забили всі дороги, всі станції, навіть всі бічні рейки. Люди почали шептати, що румуни забрали золото, а втікачів не хочуть впускати, тому витворився такий запір. За поїздами рушила велика валка тягарових та особових авт великих достойників, а було їх так багато, що забили всі дороги. Деякі авта попсувалися по дорозі, а деяким забракло пального, тому пасажири залишали на призволяще, брали в руки валізки, набиті грішми, і пускалися пішки до границі. А що з Коломиї ще було далеко до границі, то багато з них покидали важкі валізки і пробували чимскоріше добитися до Румунії. За той час польське міське шумовиння почало розбивати державні магазини. Насамперед пограбували магазини з горілкою та тютюном. Настало велике безладдя. Вранці посходилося міське панство в білих рукавичках копати по городах окопи, але по полудні вже їх не було, зате поліція зганяла всіх, кого захопила на дорозі, до копання окопів. Війська в той час ніде не було видно. Нагло розійшлася вістка, що 17 вересня (1939) большевики переступили границю і йдуть полякам на поміч. Остання втікала поліція, але вже не встигла перейти границю, бо там дігнала їх большевицька стежа й завернула до коломийської тюрми, яку люди вже встигли розбити і випустити недобитих в’язнів. Люди спокійно приглядалися тому, похитували головами й казали: „ніс вовк, понесли й вовка”. Тимчасом залишена польська „сметанка” вийшла в місто з букетами в руках вітати своїх „визволителів, але не могла їх діждатися, бо „доблесна” червона армія, обійшовши місто Коломию, пігналася навздогін на румунську границю, сподіваючись ще захопити вагони з золотом.

Настала дивна ситуація. Українці заховалися десь по закутках, перестрашені тим, що не німці, на яких чекали, а большевики зайняли наші землі. Зате на вулиці вийшло багато жидів (в дорадянський час загальновживане слово, яке не мало образливого відтінку. М.К.) з червоними опасками на рукавах, а за ними появилася якась міліція, решта міста завмерла. По якомусь часі показалися перші большевицькі стежі, різні відділи вояків, які скоро розлізлися по крамницях і викуповували всяке барахло, що попало їм на очі, найбільше шукали за годинниками, які чіпляли собі на обі руки. Потім показалися вже й інші відділи вояків, які розклеювали великі афіші, портрети Леніна, Сталіна й інших, плякати, які заповідали „щасливе життя під ясним сонечком вождя народів Сталіна”. Молоді жидівки почали наборзі організовувати для „бойців” театр, а що не знали ні московської ні української мови, то балакали по-польськи.

Не минуло навіть три дні, як нова влада почала своє урядування арештами. Перших арештували комуністів, сельробів, соціялістів, радикалів, не чіпали наразі ні ундистів, ні їм подібних. В Коломиї з українців насамперед заарештували адвокатів - Івана Новодворського, Івана Кузьмича і Могильницького, визначного радикального діяча Миколу Новака та багато інших. Нас усіх дивувало, звідки вони дістали прізвища й точні адреси тих, кого саме треба арештувати... Зайшла конечна потреба змінити місце замешкання, забратися з міста і затерти за собою сліди. Пробували люди дістатися до Львова, бо там скоріше можна загубитися, але там важко було знайти приміщення, бо всі були перелякані і боялися приймати до себе на мешкання. Багато наших людей пробували дістатися до німецької комісії для репатріянтів, але там треба було виказатися якимись документами. Кому не вдалося договоритися з німецькою комісією, того міліція затримувала, занотовувала прізвище й адресу.

У Львові відбувалися різні мітинги, як і по всіх інших містах. Також і по селах почалися всякі збори й вибори та багато агітки. По кількох місяцях наїхало багато „чиновників” зі східних областей, між ними найбільше учителів. Всі новоприбулі кинулися викуповувати всяке барахло. Перед крамницями появилися довжезні черги за товаром першої потреби, але товар скоро зникав з полиць, а крамниці позамикали. Коли перелетіла між людьми чутка, що щось привезли до крамниці, то за ніч уставилася вже довга черга, чекаючи ранку, коли відкриють крамницю та почнуть щось продавати. Дуже часто доводилося простояти цілу ніч у черзі і вернутися рано до дому з порожніми руками. Такі видовища повторялися майже кожного дня. Найгірше відчувався брак нафти, соли, мила, сірників.

Скоро по селах почали заводити колгоспи, але люди якось не дуже спішилися йти туди, а ті, що пішли, скоро переконалися, що в колгоспі більша нужда, ніж вони мали її перед тим. Господарів, що не пішли в колгосп, обложили такими високими податками, що ніхто не міг того виконати.

Навесні 1941 р. почав поширюватися вже жахливий терор, особливо по великій справі Горбового. Тюрми заповнилися в’язнями, ніхто не смів ними опікуватися, бо хто відважився комусь з рідних чимсь помогти, то тих також арештували. Заразом посилився вивіз „непевних” людей - ”ворогів народу”. Люди зі страху не показувалися на вулицю, уникали всякої зустрічі зі знайомими та все оглядалися, чи хтось не слідкує за ними. Всі бажали собі якоїсь зміни, бо витворився нестерпний настрій. Люди потаємно шептали собі, що чули від людей із сходу, що заноситься на війну, і цим знову почали себе потішати. Скоро почався „призов” до армії, а то був видимий знак, що нависла вже війна...

*Андрій Гаєцький. Горе переможеним. - Коломия й Коломийщина. - Філадельфія, 1988 р. - С.461-468

Спогади Дмитра Демедюка, уродженця с. Виноград, в той час учня української гімназії в Коломиї, змальовують події кінця 1939 р.- початку 1940 р., що відбувалися в його селі, а також у створеній на основі гімназії середній школі. Подаємо без змін і редагування.

Дмитро Демедюк. Між двома війнами.*

... По жнивах, якраз 31-го серпня, мені довелося їхати до млина в Підгайчиках намолоти муки на зиму. Над ранком 1-го вересня (1939 р.) я почув вістку, що Німеччина напала на Польщу, й почалась війна. Вістка нас приголомшила. Селяни з довкільних сіл дуже жваво про це говорили, головно про те, яку користь може принести українцям війна. Всі, майже без вийнятку, думали, що німці принесуть нам свободу. Тільки один сказав, що ліпше нам не буде і що Західну Україну займуть червоні. З ним ніхто не погоджувався, але пізніше один його односелець сказав мені, що той чоловік мав дар передбачувати майбутнє. Звідти я поїхав до Коломиї дістати у старостві документ, якого потребував мій брат Петро до заяви на політехніку у Варшаві. Справу полагодив дуже швидко і вернувся додому, де вже знали, що Англія і Франція виповіли війну Німеччині. Це піднесло на дусі „кресових поляків”. Вони казали один до одного, коли розходились - „побачимось у Берліні”. Появилось багато афіш, де Ридз Смігли (головнокомандуючий польської армії. М.К.) закликав до боротьби із німцями і заявляв, що й „гудзика від мундуру” не дадуть. Наші передбачали „кресовим”, що, можливо, вони зустрінуться в Берліні, але як воєннополонені, а Смігли втече з усіми гудзиками.

Ще не проминув перший тиждень війни, як до Винограду з Варшави приїхав мій старший брат Петро. Після першого бомбардування міста він рішив якнайскорше втікати з Варшави, не чекати на рішення про прийняття його на політехніку. На поїзд, яким він їхав до Львова, напали німецькі воєнні літаки та сильним скорострільним вогнем повбивали багато пасажирів, а ще більше поранили. Це була перша вістка в селі про жахіття, які принесла війна далеко за фронтом. Мій брат чудом врятувався й з трудом повернувся додому. День за днем все щораз більше приходило поганих новин із фронту, вже було відомо, що німецька воєнна машина просувалась на схід, а поляки не в силі були її зупинити.

По довколишніх селах наїхало багато втікачів із західної Польщі. Часто я виходив на поле за селом, так зв. „Задні Гони”, які мали найвище положення в околиці, подивитись, що діється на так зв. „цісарській дорозі”, яка ішла з Коломиї через Гвіздець, Городенку, Заліщики на Буковину. Цією дорогою втікали поляки до Румунії. Це переважно були високі державні урядовці, а також багаті, які мали свої власні автомобілі. Цією дорогою ще не переїжджало так багато людей нараз від першої світової війни, коли то австрійсько-російський фронт посувався із сходу на захід або навпаки. Та було багато таких, яким не ставало бензини, то вони лишали свої авта при дорозі та старались дістатись до Румунії іншими засобами.

В моєму селі зупинились три автобуси із утікачами з Варшави. Їх місцевий уряд та поліція розмістили у трьох поміщицьких садибах. Це були цілі родини, а між ними було багато гімназійної молоді. Ці молоді хлопці були досить тактовні і чемні, ніяк не нагадували нам наших польських товаришів, яких кожний день стрічали на гімназійному подвір’ї. Між нами та цими варшавяками скоро нав’язались добрі товариські відносини. Ми грали з ними відбиванку, копаного м’яча та інші гри. Але недовго погрілись тут, подавшись дальше в напрямі Румунії, як ми жартом називали „Обіцяної Землі”, не вспіваючи нав’язати трохи ближчі знайомства.

Щоби роздобути більше новостей із воєнних подій, я декілька разів вибирався до Коломиї. Тут я стрічався з моїми приятелями з кляси, а саме з Богданом Кузьмою та Ромком Сухорським. Наші розмови про війну та політику кінчались над Прутом, де забувалось все погане й переходили на розмови про дівчат та про школу. По дорозі на залізничну стванцію ще вступав до моїх двоюрідних брата і сестри Ярослава та Ірини Яремчуків, які жили з мамою недалеко залізничної станції. Поїздом їхав до Гвіздця, а опісля пішки чотири кільометри до Винограду.

Хоч фронт ще був далеко, але якийсь нервозний настрій все більше давав про себе знати, витворюючи почуття непевности, що завтрішній день принесе. Із повені різних вісток, які вливались кождий Божий день, не можна було знайти новини, що буде з нами. Під секретом один місцевий комуніст сказав мені, що до нас прийдуть „червоні”. Ця вістка досить мене засмутила, однак ані я, ані мої місцеві приятелі не погоджувались, що може бути договорення Берліну з Москвою та що Німеччина віддасть наші землі Радянському Союзові, беручи під увагу те, як нацисти переслідували своїх власних комуністів. Вістка підтвердилась, обсервуючи „цісарську дорогу”. Авта втікачів їхали на захід по головній дорозі, а також радіовісті підтвердили, що Сталін дав наказ червоній армії визволити українців з польського ярма. Створилась безвладна ситуація. Поліція втекла з села, а большевики ще не прийшли. Тоді селяни кинулись на поміщицькі двори, забирали все, включно з худобою, господарським реманентом, меблями, деякі забрали панські коні й віз, і завезли до читальні фортепіян.

Але нагло я побачив, що населення втікає, а мій сусід над’їхав на коні і закричав: „Утікай, куди можеш, бо десь прорвалася польська кавалерія й вирізує українське населення”. Робітники розбіглись, хто куди, а я побіг до сусіднього села Острівця. Як прибіг на край села, то не бачив живої душі, щоб дещо розпитати. Недалеко я побачив церковні коругви під стіною. Коли я зайшов у двір, то там також нікого не було, тільки небіжчик безстрашно лежав і чекав, коли його поховають. Всі втекли включно із священиком. В мене паніка пройшла і я скоро пустився додому. Подорозі з горба я побачив танки, які сунули на захід головною дорогою на Коломию. Вернувшись до свого села я не застав нікого. В мене дома всі також утекли, тільки мама не втікала. По деякому часі всі вернулись і сміялись із своїх пригод.

Настала нова влада, місцеві комуністи взяли владу по селах, а жиди (в дорадянський час загальновживане слово, яке не мало образливого відтінку) й невеликий процент українців були при владі в Коломиї.

У школі лишилося все по-старому, ті самі вчителі, директором влада призначила проф. Р. Шипайла, а релігії вчив далі о.Капустинський. Зміна була така, що то вже не була гімназія, а десятирічка, і збільшили матеріял з математики, фізики й природи. Також нова позиція відкрилась і в управлінні школи, а саме прийшов „завпед”, яким був призначений проф. Орест Кузьма. Найбільш цікавою зміною було те, що не було оплати за школу. Колишня українська гімназія - тепер середня школа ч.1. Колишнє УПТ (тут жіноча гімназія Українського Педагогічного Товариства. М.К.) - також була середня школа і коедукаційна (навчались і хлопці, і дівчата М.К.) - забрали деяких хлопців до УПТ, а дівчат з УПТ прислали до нас. Також відкрили польську середню школу.

Мене вислали до УПТ, але д-р А. Княжинський охоронив, хотів, щоб я лишився на старому місці. По певному часі прийшли до нас два учителі із Східної України - проф. Приходько, учитель історії, і проф. Соколенко - учитель російської мови, а також старший лейтенант Крижанівський, який вів військове навчання. Всі три згадані особи були гарними людьми, усі спеціялісти, за що їх учні дуже поважали. Але вони та й інші українці із Східної України були дуже обережні і ніколи не висловлювали своїх власних поглядів. Дуже часто можна було відчути, що їм українство дуже близьке. Пригадую один випадок, як на годині історії ми питали проф. Приходька, як це пояснити, що в сьогоднішній історії цар Петро є далі „великий”, а гетьман Мазепа був за царів і тепер в історії є зрадником. На це він дав стереотипну відповідь: „бо цар Петро був предтечею комунізму - так учить партія”, й усміхнувся. Ще більше ми критикували підручники граматики й української мови, в яких було багато цитат про благородний вплив російської мови на українську. Це нас обурювало і в формі карикатур та пародії виливалось у нашій стінній газеті. Але начальство не реагувало на це. Міський уряд приготовлявся до виборів делегатів у Львові, які мали рішити долю Зах. України. Нас, учнів з вищих кляс, 8, 9 і 10, брали до спису населення Коломиї. Ми заходили до будинку в ратуші, діставали чистий папір і назву вулиці та ходили від хати до хати й записували мешканців. В дальші околиці нас возили автами.

Учні вищих кляс також помагали при виборах делегата на Львівські збори. Від Коломиї вибрали нашого учителя природи , „завпеда” Ореста Кузьму. Після того нас вже нікуди не тягали й дали нам в спокою докінчити півріччя.

Життя в місті мінялось, пристосовуючись до нових обставин. Зараз після приходу червоної армії власники відчиняли крамниці, як було колись, за часів Польщі. На крамниці накинулись визволителі й викупляли все, що було. Дуже скоро вже не було чого купувати, хіба на чорному ринку можна було дещо купити за високі ціни. Нестачу харчів та інших продуктів домашнього вжитку дуже дошкульно відчували всі. Розподілом товару займався т.зв. держторг, в якому продавцями й завідувачами були майже виключно жиди. Єдиний товар „щоденного вжитку”, якого в коломийському гастрономі було досить, була горілка під різними видами, і було чим „залити хробака”, який за сов. влади був дуже вимогливий і селяни цілком отверто гнали самогон та пили його склянками чи горнятками. На нестачу товарів нарід реагував також усною словесністю, у формі віршів, як от:

Під хатою серп і молот, А у хаті нужда й голод. Пане Сталін, дайте мила, Бо вже воші мають крила.
Або казали, що коли поїзд їхав від нас на схід, то був важкий, і паровіз вимовляв: сахар, сало, сахар, сало..., а коли їхав до нас, то був порожній і паровіз говорив: шпічкі, шпічкі...(сірники). Дуже багато такої „саркастичної” поезії та жартів я наслухався, коли вночі їхав до Львова. В поїзді світла не було, так що не можна було побачити, хто наш сусід. Хтось почав жарт, а другий додав і так розкавзували й реготали, аж заїхали до Львова.

Збори представників Західної України проголосували приєднатися до Української ССР і все було рішено. З Коломиї масово виїжджали німецькі колоністи, а попри них дехто з наших поїхав до Німеччини. І так помалу рік добіг до кінця і прийшов 1940.

Коли ми вернулись до школи по коротких зимових феріях, застали там більші зміни. Директором став партієць Соколенко, „завпедом” Приходько, релігію виключили з програми, з’явилась жінка-комсорг (комсомольський організатор) і почався натиск на комуністичне виховання. Вже надходили вістки про арешти українських патріотів, але вістря сталінського масового терору було звернене проти польських колоністів, яких польський уряд навіз був на українські землі. Їх чоловіків, жінок і дітей звозила міліція на залізничну станцію, де вже були готові вагони, в яких давніше возили тільки худобу. Їх зганяли до вагонів і під конвоєм військ НКВД відвозили на схід. Ця операція відбувалася взимі, коли морози були великі. Один транспорт я бачив на коломийській станції, оточений сильним конвоєм, і чув голосний плач дітей і жінок, які замерзали у вагонах і благали помочі. Але поміч не приходила. Я був свідком страшного злочину над людиною. Невеселі вістки приходили і з сіл. Влада по короткому часі почала натискати на селян організувати колгоспи. Селян поділили на три категорії: бідняків, середняків, а богатших називали куркулями. До колгоспів приймали тільки перші дві групи, а на „куркулів” накладали великі податки та великі налоги „здачі зерна державі”. За смішно низькі ціни. То був просто грабунок села державою...

*Дмитро Демедюк. Між двома війнами. - Коломия й Коломийщина. - Філадельфія, 1988 р. - С.175-182.

Мирослава Кочержук, науковий співробітник Музею історії міста Коломиї
http://kolomyia.museum/statti/31.html