Нової ери псто
Вирішив таки вести жж. Чисто для себе, виливати думки.
Це цікаво, бо з близьких людей його однаково ніхто практично не читає, а не настільки близьким, не так воно суттєво.
Отже, вік живи, вік учися.
Хотілося б стільки всього сказати, але не вистачить ніколи слів.
В моєму дитинстві, такому наповненому щастям, було стільки яскравих моментів. Зараз, по суті, майже нічого не змінилося, а життя затягується в якусь рутину.
Я не їздив за кордон, але пізнавав рідні стежки.
Я не мав велосипеда з ціною машини, але на "айсті" розсікав простори місцевих доріг і стежок, розбивав коліна, і майже з того ровера не злазива
Не було прихильності протилежної статі, і я не парився з цього приводу.
Не було грошей на свої засцянки, але все бачилося зовсім по іншому.
Що сталося? Куди звалило щастя?
Таке враження, ніби життя вже прожито. Всі марафони вже відбігано, кращі емоції відхоплено, людей давно відсіяно, вершини підкорено, коліна зношено.
Ні, насправді життя не прожито. Кращі хвилини попереду. Це повинно стати ідеєю-фікс. Лозунгом. Маніфестом. Життєвим кредо.
Вічно живу в очікуванні чогось. Таке враження, ніби колись Апостолові Петрові, при перегляді запису мого життя казатиму: "Чекай-чекай, ще чуть-чуть, отут буде цікаво!" І отак завжди чекаю. Сезону, грошей, приїзду, посилки, погоди. Доріг, змін, чесних політиків, виходу з кризи.
"Сором - це довше, ніж життя." Десь нині прочитав. Так напевне і є.
Шандор Петефі казав, що все, що йому потрібно - любов і свобода.
Чи є у нас все те, що нам треба?
І що нам треба насправді? Нову кухню? П'ятий айфон? Махнути в Емірати?
Чи, може, терпіння і розуму? Або любові і свободи.
Адже нам як повітря бракує і того, і того. І бракуватиме все більше.
Це цікаво, бо з близьких людей його однаково ніхто практично не читає, а не настільки близьким, не так воно суттєво.
Отже, вік живи, вік учися.
Хотілося б стільки всього сказати, але не вистачить ніколи слів.
В моєму дитинстві, такому наповненому щастям, було стільки яскравих моментів. Зараз, по суті, майже нічого не змінилося, а життя затягується в якусь рутину.
Я не їздив за кордон, але пізнавав рідні стежки.
Я не мав велосипеда з ціною машини, але на "айсті" розсікав простори місцевих доріг і стежок, розбивав коліна, і майже з того ровера не злазива
Не було прихильності протилежної статі, і я не парився з цього приводу.
Не було грошей на свої засцянки, але все бачилося зовсім по іншому.
Що сталося? Куди звалило щастя?
Таке враження, ніби життя вже прожито. Всі марафони вже відбігано, кращі емоції відхоплено, людей давно відсіяно, вершини підкорено, коліна зношено.
Ні, насправді життя не прожито. Кращі хвилини попереду. Це повинно стати ідеєю-фікс. Лозунгом. Маніфестом. Життєвим кредо.
Вічно живу в очікуванні чогось. Таке враження, ніби колись Апостолові Петрові, при перегляді запису мого життя казатиму: "Чекай-чекай, ще чуть-чуть, отут буде цікаво!" І отак завжди чекаю. Сезону, грошей, приїзду, посилки, погоди. Доріг, змін, чесних політиків, виходу з кризи.
"Сором - це довше, ніж життя." Десь нині прочитав. Так напевне і є.
Шандор Петефі казав, що все, що йому потрібно - любов і свобода.
Чи є у нас все те, що нам треба?
І що нам треба насправді? Нову кухню? П'ятий айфон? Махнути в Емірати?
Чи, може, терпіння і розуму? Або любові і свободи.
Адже нам як повітря бракує і того, і того. І бракуватиме все більше.