Сутінки старих ілюзій
Ну ось і все.
Я вирвав кляте жало.
Вдушив змію несповнених надій.
Порвав на шмаття все,
що так тримало
мене у вирі демонічних мрій.
Я серцю наказав забути.
Усе, що мало ртутний аромат
я виплюнув фонтанами отрути.
Левіафан мені тепер не брат.
Відрікся я, порвав єство зчорніле.
І від Ліліт, і від її тіней,
Тікаю вже тепер з всієї сили,
Пентакль стерши між своїх очей...
І ось, біжу, повзу, веригами роздертий,
Вже сам не свій, і ,мабуть, не чужий.
Чи близько до фіналу я? До смерти?
Чи то лиш смерть моїх жахливих мрій?
