Теплі історії...
Сегодня зашла на Livelib и, наконец-то, добавила книги, что мы прочитали. Да, это в подавляющем большинстве детские, ибо, чего уж греха таить, читаю я по большей части своим бармалеям, чем себе. Но одна книга среди этого разнообразия красивых картинок все же моя. За последнее время это чуть ли не единственная книга, вызвавшая у меня какие-либо ощущения, кроме эмоций.
Це збірка. Автори різного віку та статі розповідають про дива, кохання та коханих. В кожного воно своє: диво, кохання, коханий. Бог, жінка, чоловік, діти, мама, бабуся... Цю книжку не можна читати уривками, бо не відчується та мов-казкова атмосфера. Відкриваючи першу сторінку, тебе окутує таке реально відчуване тепло, що виходить із кожного рядка, що відриватися просто не хочеться тому, що боїшся, що це відчуття теплої ковдри випариться. Дійсно погоджуся, що починаючи читати, ти майже одразу знаєш, чим закінчиться історія парня та дівчини. Що горнятко (ой, яке ж слово тепле!) кави приведе героїв до кохання. Що будь-яка загублена річ все одно знайде свого господаря, а невимовлене слово буде все ожно почуте. Що все буде добре... Але так приємні ці словесні намиста! Мова так і ллється, так і переливається м"якими відтінками! Слова заколисують, заспокоюють, закутують ніжністю... Ти радієш щасливому кінцю мовби це твоя історія, ти її герой, це твоє щастя...
Частину "Про дива" я прочитала за один вечір. Воні всі різні, ці дива. Читаючи "Про коханих" я згадувала, як в юнацтві сама намагалася писати оповідання. Звісно ж про кохання. Але мої оповідки не мали щасливого кінця, всі були трагічними. Але ж як серце нило! :)
Найбільше емоцій викликали оповідання "Про рідних". Я бачила своїх дітей поряд, коли читала "Нашепчу вам сон на вушко". Це їх запах дитини й молока я відчувала, це їхні носики сопуть в мене під боком кожного ранку, це їх я хочу вберегти від усяких бід... Я хотіла обійняти свою маму, пригорнутися до неї і сидіти просто поряд, коли читала "Дивощастя"... А ще, таки правда, що руки, наче крила, дани нам для обіймів ("Обійми мене"). Бо в них тепло і затишно. І більшого щастя - немає...
Це збірка. Автори різного віку та статі розповідають про дива, кохання та коханих. В кожного воно своє: диво, кохання, коханий. Бог, жінка, чоловік, діти, мама, бабуся... Цю книжку не можна читати уривками, бо не відчується та мов-казкова атмосфера. Відкриваючи першу сторінку, тебе окутує таке реально відчуване тепло, що виходить із кожного рядка, що відриватися просто не хочеться тому, що боїшся, що це відчуття теплої ковдри випариться. Дійсно погоджуся, що починаючи читати, ти майже одразу знаєш, чим закінчиться історія парня та дівчини. Що горнятко (ой, яке ж слово тепле!) кави приведе героїв до кохання. Що будь-яка загублена річ все одно знайде свого господаря, а невимовлене слово буде все ожно почуте. Що все буде добре... Але так приємні ці словесні намиста! Мова так і ллється, так і переливається м"якими відтінками! Слова заколисують, заспокоюють, закутують ніжністю... Ти радієш щасливому кінцю мовби це твоя історія, ти її герой, це твоє щастя...
Частину "Про дива" я прочитала за один вечір. Воні всі різні, ці дива. Читаючи "Про коханих" я згадувала, як в юнацтві сама намагалася писати оповідання. Звісно ж про кохання. Але мої оповідки не мали щасливого кінця, всі були трагічними. Але ж як серце нило! :)
Найбільше емоцій викликали оповідання "Про рідних". Я бачила своїх дітей поряд, коли читала "Нашепчу вам сон на вушко". Це їх запах дитини й молока я відчувала, це їхні носики сопуть в мене під боком кожного ранку, це їх я хочу вберегти від усяких бід... Я хотіла обійняти свою маму, пригорнутися до неї і сидіти просто поряд, коли читала "Дивощастя"... А ще, таки правда, що руки, наче крила, дани нам для обіймів ("Обійми мене"). Бо в них тепло і затишно. І більшого щастя - немає...