вночи
Нарешті можу собі дозволити ходити пішки домів так як мені хочеться і такими дорогами, якими хочеться, і в ту пору, яку хочеться. Нарешті блукати ночами своїм містом мені не страшно, а навпаки - якось так по домашньому. Місяць світить прямо в писок, часом ховається за засніженими дахами, часом помежи білих кучугур хмар. Це ж просто ідилія. Це ж мій місяць, мого грудня. Де такого звидиш у якихось там столицях чи шо. То всьо - магія Станіславова. А ще коли ті дахи часом пихнуть димком із коменів, а до зашкіреної лампадками ялинки в центрах як рукою подати, а ідилія просто під боком. Мене вражає мистецтво сну нашого міста. Воно спить якось по-особливому тепло. І таких ненормальних сов як я, воно рідко випускає на волю. Але ж «гамівну сорочку на душу не зодягнеш». Тому й ходжу, тому й літаю, тому й дихаю сном свого коханого…. Міста.