ЛюПчині страхи (не повний список) )))))
Талапаючи собі в тарілочці полуничку зо сметанов, я плавала в своїх думках і от шо надумала - та я ж всьо життя перебуваю у якомусь страхові. Я не буду перечислювати всіх страхів, бо я боягузка ще та і ви за три доби не перечитаєте списку всього, чого я боюся))) Зупинюся на ключових.
Коли мені було рочків десь 7, то я часто ходила в дитсадок по свого молодшого братика. От одного літнього дня я також ішла по нього, моросив дощик, люду на вулицях не було, і вже біля самого садка до мене вчепився якийсь старший пацан. Дівчинко, скажи яка година. Кажу. не знаю. А чо ти не знаєш? Кажу, бо не маю годинника. А чо ти не маєш годинника? Шо я мала відповісти на це? Нич. В цей час він підійшов дуже близько, взяв мене малу на руки і намагався кудись понести, чи шо, як лисичка півника з казки про котика і півника. Я не зрозуміла шо відбувається, давай його лупашити парасольою, і якраз якась жіночка надійшла, то він мене і пустив. Я гнала до дитсадка по брата прожогом. Ревіла цілу дорогу. Смутно пригадую деталі, але пам'ятаю, що мене в групі питалися батьки інших дітей, що сталося, і по дорозі додому перехожі питалися, чому я, мала, так ридаю. Вдома лише пам'ятаю. що намагалася намилитися якомога густіше, шоби змити з себе усі спогади про цього чувака. Та, видно, зле милила, раз досі пам'ятаю. Певно то була добряча травма для мене. Бо ходити по брата в садік я після цього боялася дуже сильно, але мало кого то обхдило - я всеодно мусила хдити. І навіть те місце оминала десятими дорогами. І пустих вулиць боялася досить довго.
Ну от, а далі, коли я вже навчалася в класі 7-8-му, за мною почав ходити один не надто розумний і гарний хлопець, що жив в сусідньому будинку. Старшим був десь на років три мабуть, або й більше - важко сказати. Він був не надто розвинутим, шоб не сказати хворим. Але й неадекватним його не назвеш. Такий собі - ні риба ні м'ясо. Його всі називали Мавпа. Бо зовнішність він мав схожу - вузькі очка, великі вуха, довгі руки. Так от, коли ми ходили зі школи з однокласницями, він завжди ішов за нами. І коли взимку гуляли на гірці між нашими будинками - він намагався зав'язувати зі мною розмову. А одного дня після школи я не встигла швидко змитися в під'їзд і він забіг за мною. В той час же не було ніяких домофонів. Десь на поверсі другом догнав, зловив за руку, шо питав - не пам'ятаю. Але я якос вирвалася і втікла. Чому він не доганяв - теж зараз важко сказати. Може хтось із сусідів надійшов. А може він і не мав на меті цього робити, бо ж кажу - був дивакуватим. Общім, після цього я пожалілася однокласниці-сусідці, у якої тато працював у міліції. Оскільки ми знали дім і під'їзд, в якому Мавпа мешкав, то тато легко вичислив квартиру і зайшов до нього, попередив, шо якшо він ше хоч раз подібне вчинить, то буде зле. З того часу я Мавпу лише кілька разів бачила. Але щоразу, коли бачила, серце втікало в п'ятки. Цікаво, що з ним стало зараз, бо уже з десяток років ні слуху ні духу його в наших краях.
Про страхи перед водою розказувати не буду, бо плавати троха вмію, но боюся це робити через кількаразові випадки мого утоплєнія)))) Ну, як ви розумієте, невдалі випадки, бо ж сижу тай пишу зараз)))))
Далі були страхи перед старшими хлопцями з нашого двору та околиць. То було на стільки моцно, що я по хліб з дому боялася вийти. Згодом цей страх досяг такого апогею, що я ладна була тих людей вбити. Реально вбити. Холоднокровно, усвідомлено і просто. Не знала тільки, де б то зброю взяти, крім як в знайомого, який з тюрми повернувся в часі мого підліткового становлення. Та хлопцям пощастило. Мабуть в мене на лобі писало "Нє падхадіть - убйот!", бо з того часу я про них забула і їхня присутність в радіусі 10 км мене не турбувала.
Пройшов час якогось безтурботного легкого веселого студентського життя і з'явився страх перед перевагою фізичної сили, колющо-ріжучими предметами, а також страх швидкої необережної їзди.
Потім страх перед думкою інших, а потім страх бути такою, як всі. Ну і постійний страх завагітніти))))) Це смішно мабуть, але, думаю, багато хто також цього боїться))))
Зараз маю страх залишатися наодинці з нетверезими людьми, зокрема, чоловіками. Не скажу, що в мене від цього трясуться коліна, чи я люраю під спідницю, але намагаюся пошвидше звільнити себе від такого сусідства.
Також зараз боюся, що мене не так розуміють. Зокрема чоловіки. Робота така, що спілкуюся з масою людей. І часто можу навіть при першому знайомстві сказати - ви дуже цікава людина, або з вами цікаво, або ви дуже такий пересякий кльовий. А у відповідь шось на зразок - а ти сексуальна... Всьо. Мене переклинює і я з цією людиною наодинці вже не залишуся ніколи. Ну як так? Тільки познайомилися і уже сприймати мене як об'єкт, а не людину? Одразу ж виникають сумніви з приводу своєї поведінки - мабуть я спровокувала, мабуть не варто мені бути такою відкритою, мабуть я переборщила із зізнаннями про те, що людина цікава, тощо...
Короче, ЛюПка - то клубок страхів, переплутаних із безстрашністю. Бо є в моєму житті і сторінки абсолютно нереальних вчинків, і як зараз про них згадую, то аж дух захоплює - зараз я б такого вже не повторила, мабуть)))
Виявляється, без страху я майже і не жила. І тільки ото сьогодні до мене це дійшло. Коли мняцькала полуничку. Весело. Нада шота рішать.