Я обманула мамусь, чи ні?
Ото був у мене такий страх, що я обманула людей. Що вони мені повірили, а всьо насправді не так, як я їм змалювала.
Пригадую, коли я завагітніла вдруге, мене спитали: "А як ти наважилася?". Я відповіла словами свого першого роботодавця: "Дитина абсолютно не заважає батькам розвиватися. Росте вона, ростуть і вони". Та людина, яка в мене питалася про страх, зараз теж має другу дитину.
Пам'ятаю, коли в мене тільки народився Юрчик, багато жінок, зокрема в дитсадку, мами діток. які ходили з Софією в одну групу, часто запитували: "А чи не важко з двома дітками?". Я завжди відповідала: "А що ж тут важкого? Воно лежить собі, спить, сміється, то ж радість, а не тяжість". В той час я абсолютно не відчувала важкості від виховання двох діток. Одне собі росло, дорослішало, інше - росло мовчки, спокійно, без страшних недосипів чи постійних плачів. Шо в цьому могло бути важкого? Про те, що питали мене тоді ці жінки, я починаю задумуватися лише зараз. Коли вони також уже мають по другій дитині. І з'являється у мене дивний страх - а чи не вважатимуть вони, що я їх обдурила? Адже з двома дітьми зовсім не просто, таки інколи важко, ну нехай більшою мірою нке так вже і важко, але ж бувають моменти, коли ну хоть трісни, а не знаєш як дати собі раду... А якщо у них ще й друга дитина не така спокійна, як мій Юрчик? А якщо часто хворіють діти? Та вони вже мабуть мене згадували тисячу разів, як божевільну.
По великому рахунку мені байдуже, що про мене думають. Але справа ж тут не в тому. А в тому, що інколи стан речей є зовсім іншим, ніж то видається з першого погляду...
Пригадую, коли я завагітніла вдруге, мене спитали: "А як ти наважилася?". Я відповіла словами свого першого роботодавця: "Дитина абсолютно не заважає батькам розвиватися. Росте вона, ростуть і вони". Та людина, яка в мене питалася про страх, зараз теж має другу дитину.
Пам'ятаю, коли в мене тільки народився Юрчик, багато жінок, зокрема в дитсадку, мами діток. які ходили з Софією в одну групу, часто запитували: "А чи не важко з двома дітками?". Я завжди відповідала: "А що ж тут важкого? Воно лежить собі, спить, сміється, то ж радість, а не тяжість". В той час я абсолютно не відчувала важкості від виховання двох діток. Одне собі росло, дорослішало, інше - росло мовчки, спокійно, без страшних недосипів чи постійних плачів. Шо в цьому могло бути важкого? Про те, що питали мене тоді ці жінки, я починаю задумуватися лише зараз. Коли вони також уже мають по другій дитині. І з'являється у мене дивний страх - а чи не вважатимуть вони, що я їх обдурила? Адже з двома дітьми зовсім не просто, таки інколи важко, ну нехай більшою мірою нке так вже і важко, але ж бувають моменти, коли ну хоть трісни, а не знаєш як дати собі раду... А якщо у них ще й друга дитина не така спокійна, як мій Юрчик? А якщо часто хворіють діти? Та вони вже мабуть мене згадували тисячу разів, як божевільну.
По великому рахунку мені байдуже, що про мене думають. Але справа ж тут не в тому. А в тому, що інколи стан речей є зовсім іншим, ніж то видається з першого погляду...