У мене є домашні тваринки. Діти - називаються
Розмовляємо з дітьми про мрії. ЗвіринУ Софія хоче в хаті. А юрчик каже - таких же хом'ячків в клітці, які в нас були, поки дядя по світу їздив. Хто не в курсі, то в клітці в нас жили ненависні мною папуги. Але то нічьо - для Юрчика шо папуги, шо хомячки, я так розумію, на одно ліцо))))
Я пояснюю, шо мало того, що за тваринками треба доглядати (шо для Софії взагалі не аргумент), так на них ще й в кімнаті місця нема. Погоджується.
Мрії плавно трансформуються - говоримо про те, де хто хотів би жити. Юрчик ще не тямить - йому хоть на Місяці. Я кажу - хочу в приватній хаті, шоб зразу з ліжка і на двір. А Софія на всю квартиру голосно заявляє, що хоче жити... на фермі. В нас німа сцена. Усі свідки розмови випали в осад. Кажу - а ти знаєш, що таке ферма? Каже - ні. Але в якійсь комп'ютерній грі колись бачила, шо там живуть тварини...
Юний натураліст... Я ж казала, шо з неї ботан виросте. Вона з дитинства обожнювала тварин. Особливо комах. Топтати. І котиків. Обіймати. За шию. І носити на руках. Перетиснувши їм долоньками животи... І папуг вони годували... біссером... Майже, як ми з братом...
Був у нас кіт, коли нам було років десь може по 10-13. Нуар. Вредний такий був. Деколи так діставав, шо доводилося і нам якось свій авторитет в його очах підіймати. То пробували раз його в мамині капронки запхати і покрутити. Вийшло ще те видовище. Кіт опиратися просто не міг. Але дуже ефектно з тої літаючої бомбочки стирчали його кігті - в різні сторони. Згадую зараз це з ужасом і поледенівшими п'ятками. А на той час то було так весело, шо ми качалися...
Такшо, бачу, діти мали в кого вдатися. Тому тваринок наразі в нас в хаті не буде...
Згадала ще одне, твариняче. Спішу на роботу. Зла, як дика черепаха. Спішу так, шо кожну секунду рахую. Біля "Роксолани" усміхнене дівчатко опитування проводить."А у вас є якісь домашні тваринки?". Думаю, о, певно магазин з тваринячою їжею відкривають. Кажу - нема. І вже за метр від неї, біжучи, кидаю по звичці, через плече: "Тільки діти..."
Я пояснюю, шо мало того, що за тваринками треба доглядати (шо для Софії взагалі не аргумент), так на них ще й в кімнаті місця нема. Погоджується.
Мрії плавно трансформуються - говоримо про те, де хто хотів би жити. Юрчик ще не тямить - йому хоть на Місяці. Я кажу - хочу в приватній хаті, шоб зразу з ліжка і на двір. А Софія на всю квартиру голосно заявляє, що хоче жити... на фермі. В нас німа сцена. Усі свідки розмови випали в осад. Кажу - а ти знаєш, що таке ферма? Каже - ні. Але в якійсь комп'ютерній грі колись бачила, шо там живуть тварини...
Юний натураліст... Я ж казала, шо з неї ботан виросте. Вона з дитинства обожнювала тварин. Особливо комах. Топтати. І котиків. Обіймати. За шию. І носити на руках. Перетиснувши їм долоньками животи... І папуг вони годували... біссером... Майже, як ми з братом...
Був у нас кіт, коли нам було років десь може по 10-13. Нуар. Вредний такий був. Деколи так діставав, шо доводилося і нам якось свій авторитет в його очах підіймати. То пробували раз його в мамині капронки запхати і покрутити. Вийшло ще те видовище. Кіт опиратися просто не міг. Але дуже ефектно з тої літаючої бомбочки стирчали його кігті - в різні сторони. Згадую зараз це з ужасом і поледенівшими п'ятками. А на той час то було так весело, шо ми качалися...
Такшо, бачу, діти мали в кого вдатися. Тому тваринок наразі в нас в хаті не буде...
Згадала ще одне, твариняче. Спішу на роботу. Зла, як дика черепаха. Спішу так, шо кожну секунду рахую. Біля "Роксолани" усміхнене дівчатко опитування проводить."А у вас є якісь домашні тваринки?". Думаю, о, певно магазин з тваринячою їжею відкривають. Кажу - нема. І вже за метр від неї, біжучи, кидаю по звичці, через плече: "Тільки діти..."