Дітям важко пояснити те, чого я навіть собі не можу пояснити
Один добрий родич дав сьогодні моїй доні пару гривень в школу - на кишенькові витрати. Доця купила простий олівець - але не звичайний, а товстий і тригранний. Вчителька сказала їй, що цей олівець - спеціально для художників. Тому мала його й купила. Бо звідкись ще пам'ятає, що її мама - художник.
І от сьогодні, коли я прийшла з роботи так пізно, як прихожу лише раз в кілька місяців, коли я кайфувала кожну секунду тих цвірінчань, які діти розвели навколо мене, бо скучили; коли вони мене з радості ледво з ніг не збили на порозі, так от, коли це все проймало моє серце аж до нервів спинного мозку, вона мені той олівець простягає і каже "Мама, я купила його для тебе, щоб ти малювала".
В мене німа сцена, я не знаю шо відповісти і не уявляю, звідки вона взагалі пам'ятає, що я колись малювала. Я кажу "Доця, для того, щоб малювати, треба мати час" (ну не могла я їй сказати правду, шо я психологічно не можу себе заставити сісти до такої творчості). Вона каже фразу, яка мене заставила задуматися про те, чи багато я часу приділяю дітям: "Мама, а в тебе на роботі бувають канікули?..". Кажу - бувають, але це означає, що я не заробляю грошей. Тоді мала так задумливо каже то, від чого в мене просто мурашки слонами побігли по хребту, а сльози, як рибна кістка застригли в горлі: "Як було би добре, якби ми мали тата. Тоді я б ходила в школу, Юрчик - в садок, тато - на роботу заробляти гроші, а ти - сиділа би вдома, малювала. І може ходила б по своїх справах...".
Я доцю поцьомкала, відправила в ліжечко, а сама сижу в ступорі, сльози аж в труси стікають, бо витирати таку їх кількість можна хіба махровим рушником, котрий вИсить аж у ванній.
Де саме я зробила неправильний крок? В чому я помилилася? Коли? Чи все вірно я зробила в своєму житті? А що було б, якщо би...?
Не хочу нічого аналізувати, бо одне знаю точно - я вдячна Богові за те, що маю своїх діток, бо лише вони зробили з мене Маму.
Я вдячна Богові за те, що мала в житті під ногами саме ті граблі, по котрих товклася довгих 29 років, бо саме завдяки цим регулярним поштовхам я стала мудрішою.
Я вдячна Богові за тих людей, котрі є, або були на моїй шаленій життєвій стежинці, бо вони, б'ючи по самих слабких моїх точках, тренували мій імунітет. Вони вчили відбиватися, вони ж сприяли зміцненню стіни, за котрою мені тепер не страшні жодні життєві урагани.
Я вдячна Богові за те, що Він єдиний, хто знає, що мені потрібно, і єдиний, хто реально зцілює серця.
А ще я вдячна Йому за все, що маю. Інтернет в тому числі))) За свою затишну жежешечку, перинку, теплі шкарпети, м'яке ліжечко, вай-файку, яка дозволяє кайфувати і від перинки і від ліжечка і від нетбученька разом взятих))))
І саме головне - за отих маленьких пахнючих дитячим милом, гарячих, маленьких, але уже особистостей, котрі ще здається зовсім нещодавно слухали серцебиття своєї нерозумної, шаленої, невгамовної, хаотичної, "сквознякоподібної", кіпішної мамуськи, прямісінько з "першоджерел". А нині вже доводять маму до сліз своїми глобально нереальними, неймовірно тупіковими і неймовірно нездійсненними фантазіями та мріями.
І якшо я в їхньому віці мріяла лише про Барбі, то такі недитячі мрії своєї дитини я собі мабуть не зможу пробачити ніколи в житті. Якби ж то знати, де помилишся, то, йолки, настелив би собі сіна побільше...
І от сьогодні, коли я прийшла з роботи так пізно, як прихожу лише раз в кілька місяців, коли я кайфувала кожну секунду тих цвірінчань, які діти розвели навколо мене, бо скучили; коли вони мене з радості ледво з ніг не збили на порозі, так от, коли це все проймало моє серце аж до нервів спинного мозку, вона мені той олівець простягає і каже "Мама, я купила його для тебе, щоб ти малювала".
В мене німа сцена, я не знаю шо відповісти і не уявляю, звідки вона взагалі пам'ятає, що я колись малювала. Я кажу "Доця, для того, щоб малювати, треба мати час" (ну не могла я їй сказати правду, шо я психологічно не можу себе заставити сісти до такої творчості). Вона каже фразу, яка мене заставила задуматися про те, чи багато я часу приділяю дітям: "Мама, а в тебе на роботі бувають канікули?..". Кажу - бувають, але це означає, що я не заробляю грошей. Тоді мала так задумливо каже то, від чого в мене просто мурашки слонами побігли по хребту, а сльози, як рибна кістка застригли в горлі: "Як було би добре, якби ми мали тата. Тоді я б ходила в школу, Юрчик - в садок, тато - на роботу заробляти гроші, а ти - сиділа би вдома, малювала. І може ходила б по своїх справах...".
Я доцю поцьомкала, відправила в ліжечко, а сама сижу в ступорі, сльози аж в труси стікають, бо витирати таку їх кількість можна хіба махровим рушником, котрий вИсить аж у ванній.
Де саме я зробила неправильний крок? В чому я помилилася? Коли? Чи все вірно я зробила в своєму житті? А що було б, якщо би...?
Не хочу нічого аналізувати, бо одне знаю точно - я вдячна Богові за те, що маю своїх діток, бо лише вони зробили з мене Маму.
Я вдячна Богові за те, що мала в житті під ногами саме ті граблі, по котрих товклася довгих 29 років, бо саме завдяки цим регулярним поштовхам я стала мудрішою.
Я вдячна Богові за тих людей, котрі є, або були на моїй шаленій життєвій стежинці, бо вони, б'ючи по самих слабких моїх точках, тренували мій імунітет. Вони вчили відбиватися, вони ж сприяли зміцненню стіни, за котрою мені тепер не страшні жодні життєві урагани.
Я вдячна Богові за те, що Він єдиний, хто знає, що мені потрібно, і єдиний, хто реально зцілює серця.
А ще я вдячна Йому за все, що маю. Інтернет в тому числі))) За свою затишну жежешечку, перинку, теплі шкарпети, м'яке ліжечко, вай-файку, яка дозволяє кайфувати і від перинки і від ліжечка і від нетбученька разом взятих))))
І саме головне - за отих маленьких пахнючих дитячим милом, гарячих, маленьких, але уже особистостей, котрі ще здається зовсім нещодавно слухали серцебиття своєї нерозумної, шаленої, невгамовної, хаотичної, "сквознякоподібної", кіпішної мамуськи, прямісінько з "першоджерел". А нині вже доводять маму до сліз своїми глобально нереальними, неймовірно тупіковими і неймовірно нездійсненними фантазіями та мріями.
І якшо я в їхньому віці мріяла лише про Барбі, то такі недитячі мрії своєї дитини я собі мабуть не зможу пробачити ніколи в житті. Якби ж то знати, де помилишся, то, йолки, настелив би собі сіна побільше...