Циклічність, або Зиму таки є за шо любити!
Йшли з дитсадка. Попередньо взявши з дому необхідну екіпіровку - штани та рукавиці. Каталися на льодяній гірці. Я вже давно так не тішилася. Метр шириною, метрів зо 20 довжиною - натуральний, спеціально вночі залитий водою лід. Катався навіть найменший. Зірочкою розклавшись на тій блискучій слизькій стрічці. Надзвичайне видовище! Дітиська хто на "щучку", хто на спині, хто ногами, хто руками, по одному а то й купою, прямо чи крутячись, звиваючись, як великі гусениці (бо ногами треба ж відпихатися), чи повільно, як довольні сердельки, швидко з розгону на ногах, чи на санках, любими способами, аби лишень донизу і швидше зірватися на ноги, шоб бігти знову вгору...
Колись на цій гірці каталася ще я малою. Правда, тепер півгірки займає будинок і трампліни замурували стіною, але від цього гірка не втратила свого романтизму і своєї актуальності. Більше того, я пам'ятаю кожну її ямку ще й донині. Ще б пак. Щодня по годині-дві-три там провозитися на санках, лижах, ковзанах, чи на попі... Згадую, як ми чіпляли санки в купу в один дооовгий паравозик... І зі всіх сторін, з різних ярусів гірки, різними способами всі р'яно рвалися вперед, вниз і вгору... Не відчувалося холоду, не боліли побиті коліна, не пекли губи. Була одна мета, до якої ми, щасливі, рвалися. І не було більше нічого. І лишень задубілі пальці чи лайка мами могли нас загнати додому...
Р'яність вперед, вниз і вгору зараз ніде не ділася. Замість нас тепер інші діти досягають тієї ж мети. А ми досягаємо іншої. Тої, до котрої вони, малі, йтимуть, їхатимуть, бігтимуть років через 20-30...
Колись на цій гірці каталася ще я малою. Правда, тепер півгірки займає будинок і трампліни замурували стіною, але від цього гірка не втратила свого романтизму і своєї актуальності. Більше того, я пам'ятаю кожну її ямку ще й донині. Ще б пак. Щодня по годині-дві-три там провозитися на санках, лижах, ковзанах, чи на попі... Згадую, як ми чіпляли санки в купу в один дооовгий паравозик... І зі всіх сторін, з різних ярусів гірки, різними способами всі р'яно рвалися вперед, вниз і вгору... Не відчувалося холоду, не боліли побиті коліна, не пекли губи. Була одна мета, до якої ми, щасливі, рвалися. І не було більше нічого. І лишень задубілі пальці чи лайка мами могли нас загнати додому...
Р'яність вперед, вниз і вгору зараз ніде не ділася. Замість нас тепер інші діти досягають тієї ж мети. А ми досягаємо іншої. Тої, до котрої вони, малі, йтимуть, їхатимуть, бігтимуть років через 20-30...