мало роблю
Не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні...
Я не знаю, але мені здається, що це гасло придумали такі холєрики, як я. Неподумавши придумали. Егоїстично так. Бо насправді не всі речі варто робити "сломя голову", прямо вже і прямо сьогодні.
Але те, що мені жити треба повніше, ніж живу зараз я, то є вєрняк. Бо озираюся назад і не бачу нічого. Тому мабуть не відкладатиму на завтра...
Не буду шукати час на себе - витрачатиму його на інших. Ну бо час так невблаганно швидко зараз біжить, що передати словами неможливо. Таке враження, що я стою на місці, а він як потяг повз мене летить і я не встигаю навіть руку простягнути, щоб ухопитися за якесь перило якогось вагона, як він вже простукотів. Опускаю руки, а потяг знову тиг-дим, тиг-дим. Знов піднімаю руки ухопитися за вагон, а він знову показав хвоста. І так щодня...
І як з цим жити? Та якось ждати, що рано чи пізно це все скінчиться.
Манікюр? пфффф. Хіба за два роки хтось згадає, скільки зламаних нігтів було у мене сьогодні на лівій руці? Брови? Я вас умаляю, хто може бачити форму моїх брів, коли я мотаю круги в напівтемному складі, або запихаю писок в монітор нетбука так, що навіть мого носа не видко. Ну а тим військовим які у нас догружаються, повертаючись з ротації на фронт, якось явно до ламбади, чи я взагалі маю брови. Розчесати коси? Нє, ну ви ж не думаєте що я вже зовсім оферма? Звичайно ж розчісуюся. Зранечку і перед сном уночі...
Але це все не те. Роблю не те. Треба більше. А що?
Я не знаю, але мені здається, що це гасло придумали такі холєрики, як я. Неподумавши придумали. Егоїстично так. Бо насправді не всі речі варто робити "сломя голову", прямо вже і прямо сьогодні.
Але те, що мені жити треба повніше, ніж живу зараз я, то є вєрняк. Бо озираюся назад і не бачу нічого. Тому мабуть не відкладатиму на завтра...
Не буду шукати час на себе - витрачатиму його на інших. Ну бо час так невблаганно швидко зараз біжить, що передати словами неможливо. Таке враження, що я стою на місці, а він як потяг повз мене летить і я не встигаю навіть руку простягнути, щоб ухопитися за якесь перило якогось вагона, як він вже простукотів. Опускаю руки, а потяг знову тиг-дим, тиг-дим. Знов піднімаю руки ухопитися за вагон, а він знову показав хвоста. І так щодня...
І як з цим жити? Та якось ждати, що рано чи пізно це все скінчиться.
Манікюр? пфффф. Хіба за два роки хтось згадає, скільки зламаних нігтів було у мене сьогодні на лівій руці? Брови? Я вас умаляю, хто може бачити форму моїх брів, коли я мотаю круги в напівтемному складі, або запихаю писок в монітор нетбука так, що навіть мого носа не видко. Ну а тим військовим які у нас догружаються, повертаючись з ротації на фронт, якось явно до ламбади, чи я взагалі маю брови. Розчесати коси? Нє, ну ви ж не думаєте що я вже зовсім оферма? Звичайно ж розчісуюся. Зранечку і перед сном уночі...
Але це все не те. Роблю не те. Треба більше. А що?