noname
Осінній ранок. Я прокидаюсь від того, що тато варить каву, сонним опудалом вискакую з барлоги з криками "І мені!"
У нас за вікном пожовтішало одне єдине дерево. Не впустити б цю осінь, наздогнати її, вдихнути, забрати з собою. Вона будить в мені неймовірний стан. Френди неначе змовились та почали викладати свої фотосесії, плани, нові знайомства...А чєго добілся ти? А здається, ніхрєна. Або майже ніхрєна. Я лишень почала виповзати з кількамісячного метафізичного трансу.
Сиджу зла, падлюка, як ведмідь навесні після сплячки.
Лишень тут, в ЖЖ, можу займатися оцим моральним екзгібіціонізмом. А взагалі-то вже давно час шукати свої власні Гімалаї.
Обкладаюсь на кухні кавою та чистими полотнами для ескізів: ну все, мене чекають. Чекають Вінчі й Едісон зі своїм часольотом, тонкий тендітний Іль, чекає новий Петрик П'яточкін, маленька добра дівчинка Поліанна, суворий піратище зі своїм кракеном, та багато-багато закоханих кавоманів. І тільки спробуй, курча, сказати, що я живу дарма.
