Сутенерка
Небольшое предисловие автора:
На самом деле, имя значит многое. Здесь искушенный и вдумчивый читатель, применяя при случае свое знание языков, может легко разгадать, что за бесхитростной историей о похищении красавицы скрывается онтологическая притча о метании души между небесами и преисподней, и эту притчу Гильельма рассказывает характерным галицким диалектом, за что и просит извинения у не-украиноязычной аудитории.
СУТЕНЕРКА
Сиджу я на базарі понад Золотим Рогом, серед гамору та шуму, серед сміття та людських покидьків; діла мені нема, що голову пече сонце, що судомою зводить тіло від голоду, що люде глузують, питаються - чого сидиш, стара бабо, хочеш купити невільника чи, може, сама продаєш своє вміння (хіба що відьмувати, певне); тьху, недобрі, - кажу я їм, а тим, хто добріше, що подають мені яку їстину та кажуть - ідіть собі додому, бабуньо-аба, то я їм так кажу, добрим людям: «Де мій дім, добрі люде? Пусткою він став, відколи нема в ньому моєї ясочки, мого серденька, моєї золотокосої краси. Пустка, яма чорна, могила мій дім без неї, моєї Душки, де я піду?» «А відки ся прийшла?» - питають. - «З Венеції».
Тутешні люди ласі на такі балачки. Тут вони розв’язують гаманця. Та мені байдужі гроші, вони мені завше були байдужі, хіба що привдіти та нагодувати всмак мою Душку, а так - цілковісінько байдужі. Та моя рука вже звикла брати, отак, один їхній турецький динар, двома пальцями та собі за очіпок. Тепер вже розказуй, бабо, - кажуть гендлярі, що їм вже несила від сонця і нудьги стояти мовчки коло краму.
Я бідна жінка з Далмації, сеньори, бідна та темна, що я можу сказати? От би ви глянули на мою ясочку, мою зіроньку, мою Душку. Краще за всілякі слова промовляють її оченьки, її стан, що гойдається, мов трава на вітрі, її устонька, як стигла смоква… (То вже завчена пісенька, але я дійсно, темна баба, мені несила повісти все якось інакше, аби дати їм зрозуміти, чим вона була для мене, я тілько нуджу своє, як було давно):
- В неї тіло кольору меду, тонке та гнучке, стегна як у танцівниці - одним порухом запалюють вони в мужчині пристрасть, а перса - то стиглі яблука, що так і просяться у твої руки. Коси її - то бурштин, кільцями спадають вони аж до її п’ят, таких маленьких, рожевих та ніжних, як у немовляти. Очі її - то смарагд на чорній адамашці вій, - коли вони дивляться на тебе, вії сягають до бров, які, мов той атласний шнурочок, тягнуться від перенісся аж до скроні. Я темна жінка, сеньори, з Далмації, з села Більче, і мене багацько покидало по світові - Богові було завгодно, щоб я побувала і в Македонії, і у Греції, і у Венеції, і у вас отут, магометан, але ніде я не бачила такої краси, як в моєї Душки…
- Та кажи вже, аба, про неї, а не про свої шльондри.
- Та я й кажу.
Коли мого чоловіка вбили ваші, а село спалили, я, бідна, бездітна жінка, подалася в найми. Отак, від одного села до іншого, тут день, там день, десь на тиждень, десь на жнива… Так я й зустріла її - в своїх мандрах, при дорозі. То було десь між Рагузою та Моста ром, влітку; звернула я з дороги в ярок, бо на обрії воєнна валка показалася, а там - вона, непритомна від голоду, вся попечена сонцем, подряпана, не одежа - дрантя. Я в тому ярку просиділа з нею два тижні, добре, що хоч мала харчів від газди за роботу. Вогонь палити я боялася, а для неї палила - бо весь час її, бідолашну, лихоманило. Годувала її з рук, хай вже Бог простить мене, грішну, вкрала я їй на базарі нову спідницю, і вже через два тижні вибралися ми з того ярку на битий шлях разом.
Їй було років шістнадцять. Вона втекла з батьківського дому за коханцем, якого любила до нестями, а він нею побавився з місяць та й кинув при дорозі, та ще й побив. До батька-матері вона вже не верталася, та й мало говорила про них, хоча, певне, то були люде заможні - бо манери в неї були як у панночки, а ручки білі та ніжні. То були «grande schedevre», мої сеньори, - так сказав про її руки один пан з Верони, а він на цьому вже знався, бо розмальовував янголами тамтешні церкви, по-вашому мечеті.
Душка звала мене мамою, але для мене вона була більше, ніж донькою - всім моїм життям, диханням, душею. Я любила милуватися її красою, розчісувати її коси, мити її білі ноженята. Ви будете сміятися, панове, але я ображалася, коли хтось з мужчин не обертався їй услід.
Одного разу я найнялася до газди ходити за вівцями на час окоту. Душці я не давала й за холодну воду братися, панею її водила, аж інші служниці реготалися, але мені то було байдуже. От газда мені одного вечора і каже: приведи свою дочку в хазяйські покої спати - раз вже вона в тебе така панночка.
О, яка то була радість для мене! Скілько разів мені доводилося лягати з мужчинами, і з газдами навіть теж, але так, щоб вони свою дружину з дітьми відсилали спати до клуні, а мене на ліжко під образи клали - то такого ізроду не було. Яка я була рада за Душку! Коли вона повернулася вранці, то все її докладно розпитала, як він з нею поводився, чи був ласкавий. Вона була якась млява, не хтіла мені нічого говорити, тілько повіла, що все гаразд і що пан був ласкавий до неї, та й лягла спати. Газда дав мені грошей і просив привести Душку ще раз, але його жінка здійснял страшну бучу, то довелося нам з Душкою йти звідтіля.
Мені вже не хотілося давати її простим газдам, бо то були люди темні, як і я, хіба що заможні. Отак ми прийшли до міста, що звалося Спліт. Отут мою зіроньку оцінили по справжньому. Вже через місяць вона ходила в шовках, а замість хустки носила на голові золоте мереживо, в яке було вплетене справжнісінькі тобі золоті дукати. Я сама, на гроші, що дав був пан консул, купила атласу та віддалі найкращій у місті кравчині, аби пошила сукню, у якій ходить і герцогиня. До Душки вчащали, моїми стараннями, такі пани, що де там… О-ох, як приємно було нераз позирати через шпарку з передпокою, де я жила, у вітальню, як там моя кралечка, вся в шовках та оксамитах, сміялася та щебетала з вифранчении сеньорами. Як було згадаю, де і як я її знайшла, так серце аж заходиться з радості. Мені гості, виходячи, гроші давали, але знали б вони, що я й сама готова приплатити, тілько щоб вони всі, геть усі, милувалися та не могли намилуватися моєю зіронькою. Бо нас, жінок, на те пан-Бог й створив, щоб милуватися та тішитися нами.
Краще за все було в Рагузі. Там якраз поставили нову церкву і виписали художника, аж із Венеції, щоб він ту церкву розписав красно. Той майстер велів поназбирувати зі всіх околиць красунь, щоби з їхнього образу писати янголів та саму діву Марію, не майте мені то за зле - так вже то прийнято у нас там. Скілько я труду доклала, щоби за получити слугу того майстра до нашої оселі, щоб він глянув на мій клейнот, на Душечку. Він аж язиком зацокав, як глянув, та й потяг прямісінько до свого пана. На другий день ми з Душкою пішли до його його робітні, де вже зібралося штук з двадцять дівуль, що поряд з моєю Душечкою виглядали достоту як тії лишаясті кішки зі смітника. Ось тоді майстер і сказав, глянувши на її руки та на неї цілу - «La Grand schedevre!” Він був справжній пан. На що вже я темна та забита жінка, але й я відчувала - так, як він цінить її красу, ще ніхто не цінував. Він міг годинами дивитися на її очі, руки, вуста, ледь т оркатися їх кінчиками пальців, відходити, підходити знов, всміхатися, щось стиха шепотіти…
Так було цілу зиму. Ми навідувалися щоденно, проходили через чисто заметений патіо до вітальні, де мене чекав добре натоплений комин та зручний фотель, а вона, моя лялечка, йшла просто до майстерні, не такої напаленої, де сиділа на високій підставці, як на троні, справжня тобі королівна, королева небес. Я часто нехтувала і комином, і зручним кріслом, і частуванням, що його приносила говірлива служниця, і пробиралася в майстерню, де, сидячи на низенькому ослінчику за шпалерою, могла, нікому не заважаючи, слідкувати за ними, за тим, як він дивиться на неї, і втішатись, що саме так і я на неї дивилася.
Весною він покінчив з роботою, дістав платню, закотив бучний бенкет для друзів (нас теж було запрошено, і всі жінки аж сичали з люті, зиркаючи на Душку), і там же, під час вечері, запропонував їй їхати з ним до Венеції. Вона радо погодилася, я бачила, що вона дійсно радіє, бо очі в неї сяяли, як смарагди, а щоки вмить розпашіли. Якби я тілько знала, назустріч чому ми їхали…
Ми прибули до Венеції у квітні 1504 року від Христового Різдва, я, даруйте, жінка темна - не знаю, кілько то буде по-вашому. Як зараз пам’ятаю, було дуже тепло, навіть по літньому спекотно. Кругом була вода, всілякі канали, містки, а від човнів так і роїлося. Ми жили у будинку, що так прямо і стояв у воді, і до нього треба було підпливати човником. Е, не кажіть, сеньори, що так не буває, я жінка дурна, бідна, але що бачила, то бачила…
Перші два тижні пролинули спокійно. Моя любонька бачилася зі своїм майстром досить часто, майже щодня, і ніхто з нас не відчував наближення злої долі.
Одного ранку я виходила з дому до крамниці і біля дверей побчила здоровезного лобуряку, що підпирав плечима мур. Угледівши мене, він здійняв капелюха і вклонився. Я підійшла до нього. Його пан, - пояснив він мені, - метр Дезідеріо а’Морте, бачив у Рагузі, у новій церкві, зображення Пресвятої Діви, яке, як йому сказали, було писане з моєї дочки пензлем великого майстра, і ось Дезідеріо а’Морте, лікарська славетність якого відома по цілій Італії і якому не байдужі Музи, щиро бажає познайомитися з цими небувалими, непересічними особами, і тому він з повагою просить відвідати його палаццо, що за містом, на острові Сан-Серволо. Слуга пояснив, що запрошення було надіслано художнику, і що той радо погодився на пропозицію відвідин, призначивши час на сьогоднішній передвечір.
Я повернулася і повідомила про запрошення Душку, зауваживши, що ось, її вже виводять у світ, і від себе додавши, що метр Дезідеріо а’Морте - справді великий майстер у своїй справі.
Душка лишилася байдужою, але запросини прийняла. «Якщо там буде Анжеліко (так писався художник) - то чом би й ні?» - сказала вона. Я вийшла і сказала слузі, що запрошення прийнято. Він ще раз вклонився, сказав, що після Нони нас буде очікувати лікарева гондола, а за те, що лікар потурбував нас, він просить прийняти оцей скромний дарунок. Він простягнув мені футляр, в якому лежала золота каблучка, і більш не глянувши на мене, попрямував уверх вулицею.
Далі сумно розказувати. Коли ще то було, а мені досі стискає серце, як згадаю. Гондола прибула після Нони, але поки ми зібралися, стало вже вечоріти. В гондолі сидів, крім гребця - того самого здоровезного лобуряки - ще й чоловік у чорному одязі з білими срібними ґудзиками та в чорному крислатому капелюсі. Він провів Душку в палатин, а на мене зиркнув так хижо, що в мене кров похолола.
Але було вже запізно: гребець відштовхнувся веслом від берега, затягнув пісню, і човен плавно полетів по дзеркалу гавані. Швидко сутеніло. Ми обігнули острів Святого Марка і попрямували у відкрите море. Тут я побачила вдалині, в мерехтливому сяянні вечора, кочерму зі спущеними вітрилами.
- Душко! - закричала я у відчаї.
- Мамо! - почула я у відповідь, - мамо!
У палатині зчинилася боротьба, тканина намету захиталася, я кинулася була туди, але слуга заступив мені дорогу і одним помахом весла скинув мене у воду. Я, на жаль, вмію плавати, отож і вижила. Я плила за ними, доки стало сил, аж поки їх було видко, доки лунало: «Мамо, мамо…» Потім я зомліла, зачепившись рукою за якусь дошку.
Що далі розказувати? Опритомнівши, все ще серед хвиль, я попливла до берега, щоб довідатися, хто такий цей лікар а’Морте і де тепер його шукати. Маестро Анжеліко нічого не знав, ніякого запрошення йому не було надіслано. Нас обдурили, і виною всьому була тільки моя стареча глупота.
Добрі люди казали, що то, мабуть, були пірати з Родосу, які постачають у Порту живий товар, і от я, розпродавши усі свої пожитки і підзаробивши грошенят, дісталася сюди морем, щоби тут, сидячи на базарі, серед гамору та сміття, шукати її, свою зіроньку, а поки розповідати вам, шановні сеньори, за якусь черству скоринку, що ви мені кинете як милостиню, розповідати вам цю сумну історію.