Майстри часу
Десь уже з рік я, повертаючись додому із Західної Європи, не переводив стрілки на київський час. Не скажу, що це було особливо незручно - я завжди мав в умі цю різницю, і жив на годину раніше. Я ні разу не помилився з будильником. Я завжди знав, що якщо мушу встати о 7, заводити треба на 6-ту. Бачачи на екрані мобілки "17:00", я розумів, що в Україні робочий день переважно закінчився, а в Європі триватиме ще годину.
Чому я чинив так - важко пояснити раціонально. Мені не хочеться думати, що то був простий дурний снобізм, хоча, напевне, і про нього теж ішлося. Але насамперед у цьому було щось від дитинного бажання видавати бажане за дійсне. Мені треба було переконати себе самого, що мій зв'язок із Європою не переривається, що він триває. І цей самообман мусив бути успішний. До певного часу.
Останні кілька днів я невпинно сповзав у часову пастку. Мій робочий день віднедавна триває з 10 до 19 за київським часом, а за моїм особистим, що збігається з європейським, із 9 до 18. Виявляється, коли маєш щоденну офісну роботу, час поводиться інакше. Мені здається, мій обманний маневр йому не сподобався. Я плавав між двома часами, наче підвішений у товщі води, я завжди був між двома годинниками, між двома годинами, моє життя пересувалося циферблатом смугами в 60 хвилиН: між 9 і 10, між 15 і 16. Ніколи просто рівно 9, 10, 15 чи 16.
Так, коли починаєш продавати свій час, він різко стає дорожчим. І важити й фасувати його треба дуже точно. Одного з цих днів я дізнаюся, що Україна скасовує зимовий час, і різниця з Європою вже дуже скоро становитиме цілих 2 години взимку. Тобто саме тоді, коли організм спить найбільше, і перельоти почнуть реально бити по біоритмах. Думаю, мій мобільний щось відчув, бо саме того дня, десь тоді, як відбувалося голосування, він чомусь самовільно вимкнувся. А коли увімкнувся знов, попросив мене встановити новий час. І я зламався. Зламався як годинник. Встановлювати брюссельський час, сидячи в підвалі на Липках, було б уже просто смішно. І я встановив київський.
Наступного дня я мусив прийти на роботу навіть завчасно, причому це було справді дуже, дуже важливо. Проте все пішло не так як слід: запланована краватка виявилася розв"язаною, плита надто довго розкочегарювалася, врешті, треба було поголитись. Виходячи, я в паніці зиркнув на годинника: 27 хвилин, отже,на роботі буду щонайменше за 45 хвилин. Це катастрофа. Змилений, намагаючись медитувати на "ом", я вскочив у маршрутку, яка їхала нестерпно довго, і в метро, де потяг узагалі ледве волочився. Я вже подумки ставив хрест на цій роботі.
І раптом я вирішив ще раз глянути на годинника. 54 хвилини; я не те що раніше не прийду, спізнюся на хвилин 10.
Але стривай-но... Примарилося, чи що: на екрані 8:54, а не 9:54, як має бути. "Я кудись не туди перевів годинника", - з жахом думаю я. Дивлюся на екран у вагоні: 8:54. Серце починає калатати, чи то від страху, чи то від надії. Я потрапив у часову пастку, друзі. З мого життя кудись випала ціла година, і я не помітив як це сталося. Втім, я ще мав підстави не вірити: може, в метро теж хтось помилився. Але на табло над тунелем була та сама година, і годинник на Майдані, коли я нарешті вийшов із метро, ледве перевалив за 9-ту.
Насправді я просто перевів годинник на київський час, але рефлекторно завів будильника, ніби він досі йшов за брюссельським: на 6-ту. Мій невеличкий сантимент врятував мене від невеличкої неприємності.
І ще я став одним із небагатьох, хто побував у часовій пастці і повернувся.
Чому я чинив так - важко пояснити раціонально. Мені не хочеться думати, що то був простий дурний снобізм, хоча, напевне, і про нього теж ішлося. Але насамперед у цьому було щось від дитинного бажання видавати бажане за дійсне. Мені треба було переконати себе самого, що мій зв'язок із Європою не переривається, що він триває. І цей самообман мусив бути успішний. До певного часу.
Останні кілька днів я невпинно сповзав у часову пастку. Мій робочий день віднедавна триває з 10 до 19 за київським часом, а за моїм особистим, що збігається з європейським, із 9 до 18. Виявляється, коли маєш щоденну офісну роботу, час поводиться інакше. Мені здається, мій обманний маневр йому не сподобався. Я плавав між двома часами, наче підвішений у товщі води, я завжди був між двома годинниками, між двома годинами, моє життя пересувалося циферблатом смугами в 60 хвилиН: між 9 і 10, між 15 і 16. Ніколи просто рівно 9, 10, 15 чи 16.
Так, коли починаєш продавати свій час, він різко стає дорожчим. І важити й фасувати його треба дуже точно. Одного з цих днів я дізнаюся, що Україна скасовує зимовий час, і різниця з Європою вже дуже скоро становитиме цілих 2 години взимку. Тобто саме тоді, коли організм спить найбільше, і перельоти почнуть реально бити по біоритмах. Думаю, мій мобільний щось відчув, бо саме того дня, десь тоді, як відбувалося голосування, він чомусь самовільно вимкнувся. А коли увімкнувся знов, попросив мене встановити новий час. І я зламався. Зламався як годинник. Встановлювати брюссельський час, сидячи в підвалі на Липках, було б уже просто смішно. І я встановив київський.
Наступного дня я мусив прийти на роботу навіть завчасно, причому це було справді дуже, дуже важливо. Проте все пішло не так як слід: запланована краватка виявилася розв"язаною, плита надто довго розкочегарювалася, врешті, треба було поголитись. Виходячи, я в паніці зиркнув на годинника: 27 хвилин, отже,на роботі буду щонайменше за 45 хвилин. Це катастрофа. Змилений, намагаючись медитувати на "ом", я вскочив у маршрутку, яка їхала нестерпно довго, і в метро, де потяг узагалі ледве волочився. Я вже подумки ставив хрест на цій роботі.
І раптом я вирішив ще раз глянути на годинника. 54 хвилини; я не те що раніше не прийду, спізнюся на хвилин 10.
Але стривай-но... Примарилося, чи що: на екрані 8:54, а не 9:54, як має бути. "Я кудись не туди перевів годинника", - з жахом думаю я. Дивлюся на екран у вагоні: 8:54. Серце починає калатати, чи то від страху, чи то від надії. Я потрапив у часову пастку, друзі. З мого життя кудись випала ціла година, і я не помітив як це сталося. Втім, я ще мав підстави не вірити: може, в метро теж хтось помилився. Але на табло над тунелем була та сама година, і годинник на Майдані, коли я нарешті вийшов із метро, ледве перевалив за 9-ту.
Насправді я просто перевів годинник на київський час, але рефлекторно завів будильника, ніби він досі йшов за брюссельським: на 6-ту. Мій невеличкий сантимент врятував мене від невеличкої неприємності.
І ще я став одним із небагатьох, хто побував у часовій пастці і повернувся.