Професор Торнадо
В умовах холодної війни та бездержавності України історик і сходознавець Омелян Пріцак не лише створив український науковий центр у Гарварді, а й об’єднав науковців світу навколо україністики
Матеріал друкованого видання№ 11 (435)
від 17 березня, 2016
Професор Торнадо
Ім’ям Омеляна Пріцака не названо жодної з вулиць України, хоча він перебуває в когорті наших істориків-державників поряд із Грушевським, Кримським, Полонською-Василенко та ін. Цей учений уписав історію України в історію Європи та величезного Східного світу від Криму до Китаю, давши їй більше самостійності й упевненості в боротьбі передусім із російським історичним проектом, згідно з яким нашої держави не було й не мало бути. Нехтування східним вектором власної історії, вітчизняною тюркологією, зокрема переплетінням історії українців та кримських татар, обернулося нині для нас анексією Криму. Так само лише тепер, в умовах неприхованої російської агресії, Україна відкриває для себе Туреччину не як колишнього ворога, а як партнера. Це той випадок, коли наука, розуміння себе та своїх сусідів іншої культури могли б запобігти багатьом травматичним для країни речам, а розвиток вітчизняного сходознавства нині може стати однією із цеглинок для побудови нашого майбутнього.
Багатство різноманітності
Задум будь-якої написаної книжки не скидається на її фінальний варіант, і тим паче важко прорахувати резонанс від створеного протягом коротшого чи довшого часу. Людська доля чимось подібна до книжкової, але, звичайно, складніша. Омелян Пріцак народився 7 квітня 1919 року в селі Лука на Самбірщині в сім’ї механіка потяга Йосипа Пріцака та його дружини Емілії Капко. Мати майбутнього вченого згодом вийшла заміж удруге і з новим чоловіком Павлом Сарамагою та малим сином переїхала до Тернополя, де вони оселились у місцині, яку називали Татарською Слободою, на вулиці Глиняній. Не виключено, що жили в будинку № 6, у садибі Стефана та Ольги Сарамаг, яка простояла до 1980-х. Перше знайомство майбутнього науковця зі східним світом сталося на початку життя, у селищі Лука, де під час Першої світової війни розташувався підрозділ турків (союзників австрійського цісаря й німецького кайзера), від яких місцеві селяни запозичили пісенні мелодії та певні мовні елементи.
Мати довго приховувала від Омеляна його українське походження, і доволі тривалий час він по-польськи називав себе Емілем, але в середовищі глузливих однокласників-гімназистів обрав позицію бути українцем. Тернопіль, зокрема тамтешня заснована 1820 року єзуїтами польська класична гімназія, не був випадковим місцем. Як історик і сходознавець, Омелян Пріцак розпочав свій науковий шлях саме там, здобуваючи класичну освіту між 1928 і 1936 роками. У гімназії під керівництвом Францишека Махальського (польського іраніста й сходознавця, асистента кафедри історії ісламу Львівського університету в 1931-1939-му, згодом професора Яґеллонського університету) він вивчає східні мови, зокрема фарсі, й поряд з історією античного Риму та папства цікавиться давнім Іраном (у викладі Фердинанда Юсті). Тоді ж таки читає «Історію України-Руси» Михайла Грушевського, тобто ознайомлюється з першим цілісним наративом, який репрезентує минуле нашого народу.
ПРІЦАК ПЕРЕКОНАВ УКРАЇНСЬКУ ЕМІГРАНТСЬКУ ГРОМАДУ В ТОМУ, ЩО СПОЧАТКУ КАФЕДРУ УКРАЇНОЗНАВСТВА ТРЕБА ВІДКРИТИ НЕ В ПЕРШОМУ-ЛІПШОМУ УНІВЕРСИТЕТІ АМЕРИКИ, А В НАЙКРАЩОМУ - В ГАРВАРДІ
1936 року Пріцак вступає до Львівського університету, фактично йдучи слідами свого вчителя Махальського, поставивши собі за мету залучити до вивчення української історії ісламські джерела (арабські - щодо періоду Київської Русі, османські й кримські - періоду козаччини). Праця Грушевського з історії України не була комплексна в тому сенсі, що він не використовував східних джерел, фактично вириваючи таким чином Україну з контексту історії Великого степу й Чорного моря. Омелян навчається під керівництвом одного з найвідоміших польських алтаєзнавців свого часу Владислава Котвича та арабіста й медієвіста Тадеуша Левицького, студіює іранські, алтайські, угро-фінські та китайську мови. Тоді ж таки знайомиться з одним із найвидатніших учнів Михайла Грушевського, дослідником козацької доби Іваном Крип’якевичем. 1940 року, після анексії західноукраїнських земель СРСР, Пріцак стає молодшим науковим співробітником та науковим секретарем львівської філії Інституту історії АН УРСР і водночас навчається в аспірантурі Інституту мовознавства АН УРСР у Києві. У Львові він знайомиться із засновником й одним із перших академіків УАН та Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства Агатангелом Кримським, якому на той момент виповнюється 70 років. На жаль, їм не судилося довго співпрацювати: влітку 1941-го Кримський не потрапляє разом із АН УРСР в евакуацію до Уфи, бо, очевидно, гине так само, як й інший український академік - славіст Кирило Студинський, від рук енкаведистів. Частину його рукописів вдається порятувати.
У листопаді 1940 року Омеляна Пріцака мобілізують до лав Червоної армії та відсилають служити до Башкирії. Згодом він повертається вже до окупованого німцями Києва, де бачить, що Академія наук фактично припинила діяльність, а відтак прямує до рідних місць, звідкіля потрапляє до Берліна на примусові роботи, стає остарбайтером. Влаштуванню його долі допомогло знайомство з відомим німецьким орієнталістом Ріхардом Гартманном, із яким Пріцак листувався ще до того, як опинивсь у Німеччині. Той допомагає йому отримати документи, вступити на навчання і продовжити свої студії в Інституті сходознавства Берлінського університету. Тут Омелян студіює під керівництвом самого Гартманна, а також його колег Аннемарі фон Ґабайн (тюрколога й синолога) та Ганса Гайнріха Шедера. Наприкінці Другої світової Берлінський університет припиняє
роботу, а професура й студенти розбігаються хто куди рятуючись. Спершу Пріцак планує прийняти громадянство Туреччини, аби продовжити свої студії там, одначе йому це не вдається. Між 1945 і 1946 роками з рекомендаційним листом від професора Шедера прямує до Швейцарії, щоб зустрітись із професором Карлом Буркгардтом і продовжити навчання в одному з тамтешніх вишів. Згодом дістає звістку, що Шедер влаштувався на роботу до Геттінгенського університету. Там продовжує свої тюркські студії, зокрема й під впливом Юліуса фон Фаркаса. 1948 року захищає докторську дисертацію «Караханідські студії. Дослідження з історії державності тюркських народів Центральної Азії», а 1951-го габілітується роботою «Племінні імена і назви алтайських народів». У 1952-1957 роках викладає тюркологію в Гамбурзькому університеті. 1960-го стає запрошеним професором у Гарварді. Від 1961-го до 1964-го читає лекції в Університеті Сієтла, з 1964 року - професор тюркології та лінгвістики в Гарварді.
Читайте також: «Ця боротьба, ця кров марно не пропаде...»
Ex nihil
Наприкінці 1950-х років, іще перед тим як професор Омелян Пріцак приїхав до США, студенти українського походження, котрих було доволі багато, на чолі зі Степаном Хемичем хотіли вивчати те, що умовно можна назвати «українознавством», а власне історію, мову, літературу України, тобто гуманітарний блок, щоб більше знати про себе. «Розумій, звідки ти прийшов, аби збагнути, куди йдеш», - кажуть євреї. Отого, власне, гуманітарного знання про себе бракувало дуже багатьом студентам українського походження в низці університетів та коледжів США й Канади. 1957 року Степан Хемич став делегатом ІІІ конгресу Союзу українських студентських товариств Америки (СУСТА), де висунув пропозицію створення кафедри українознавства в котромусь із американських університетів. Ініціативу підтримали. Окрім того, вирішили створити Фонд кафедр україністики (Ukrainian Studies Fund), який мав збирати кошти для втілення ідеї. Хемича обрали керівником фундації, і завдяки їй було відкрито першу українську кафедру в Гарварді, а згодом і Український науковий інститут. Адже щоб в американському чи канадському виші започаткувати новий курс, потрібен грошовий фонд, який забезпечить відкриття відповідної спеціальної кафедри чи запрошення потрібного педагога-спеціаліста.
Після 1964 року, коли Пріцак приїхав на запрошення Гарвардського університету викладати постійно, він долучився до згаданої вище студентської ініціативи, розгорнув її на всі Сполучені Штати, а до того ж переконав українську емігрантську громаду в тому, що спочатку кафедру українознавства треба відкрити не в першому-ліпшому університеті Америки (аби лишень було), а в найкращому. На цьому він наполіг, зібравши довкола себе однодумців із-поміж авторитетних членів української громади США. Було не менше й таких самих поважних її представників, котрі виступали проти. Пріцак наполягав, що кафедру українознавства треба відкривати саме в Гарварді, бо потім цей університет зі світовим ім’ям та визнанням працюватиме на українську справу, зокрема й наукову. Він добре розумів, що потрібно дивитися наперед, бачити широку перспективу, не жити лише сьогоденням. Відстоювати цю позицію було нелегко, бо ж не вся діаспора й не всі її медіа сприймали таке бачення.
Професор Пріцак регулярно їздив до різних українських громад по всіх Сполучених Штатах, читаючи в церквах і народних домах лекцію про те, навіщо в Гарвардському університеті потрібно заснувати українознавчий центр. Після тих виступів громада збирала у свою касу пожертви, котрі відтак пересилали до Фонду кафедр україністики. Учений не цурався такої роботи й не чекав, що за нього поїде, скажімо, хтось молодший.
Маючи міжнародний науковий авторитет, Омелян Пріцак виніс на обговорення із президентом Гарвардського університету (тоді цю посаду обіймав Натан Марш П’юзі) та деканом гуманітарного факультету питання формування кафедри україністики. Певна річ, до його ініціативи поставилися прохолодно, адже все це відбувалося в середині 1960-х, на піку холодної війни, коли про Україну крім самих українців у світі мало хто знав і чув. Доводилося боротися з уявленням серед колег-науковців, мовляв, СРСР стовідсотково дорівнює Росії. Російський центр у Гарварді на той момент уже існував і мав потужне лобі. Необхідно було довести, навіщо потрібен іще якийсь, зокрема україністики. Процес створення українознавчої кафедри виявився справді великою боротьбою, коли справі допоміг науковий авторитет світового рівня, адже доводилося дискутувати й розтлумачувати свою позицію тим, для кого Україна мала тоді нульове значення. 1968 року офіційно підписали угоду щодо відкриття українознавчої кафедри в Гарвардському університеті: це була кафедра історії України. Пріцак домовився, що славісти викладатимуть на ній безплатно. Сам він читав там лекції без оплати багато років.
Читайте також: Біля європейських воріт України
Пріцак не обмежився кафедрою історії України. Його концепція охоплювала цілий гуманітарний блок. Річ у тім, що точні науки не є світоглядними, а от гуманітаристики, котра прямо пов’язана з мізками та серцем, ідентичністю, суттю народу, в Україні 1960-х років не існувало. Зрештою, в Гарварді постали три українські кафедри: історії, мови та літератури. Але для них потрібні були викладачі. Омелян Пріцак правдами-неправдами залучав українських науковців не за принципом кумівства («свій, отже, хороший»), а з огляду на їхній науковий рівень. Він запросив до викладання на новоствореній кафедрі історії України Олександра Оглоблина, працював над тим, щоб залучити Наталію Полонську-Василенко, Бориса Крупницького, філолога й фольклориста Ореста Зілинського (сина Івана Зілинського). Відразу по створенні трьох кафедр Пріцак започаткував роботу наукового семінару, який працював за всіма правилами й стандартами німецьких, де головною була наука. Молоде покоління мало вчитись у маститих науковців. Окрім того, професор Пріцак, розробивши відповідну концепцію, створив журнал Harvard Ukrainian Studies, де мали друкуватись україністи й славісти з усього світу.
Для своїх студентів та аспірантів він усіляко добивався різних наукових грантів і стипендій. Орест Субтельний (аспірант Пріцака), Зенон Когут, Григорій Грабович, Емма Андієвська, Франк Сисин, Пол Роберт Маґочі, Марта Богачевська та багато інших - їхня доля, очевидно, була б інакшою, якби не професор та його ініціативи. Ці науковці, нині поважні й відомі, вийшли з Гарварда та Українського наукового інституту. З Омеляном Пріцаком займався й відвідував його лекції Борис Ґудзяк. Джеймс Мейс не був безпосередньо учнем Пріцака, бо не здобував освіту в Гарварді, але останній багато зробив для наукового дослідження Голодомору в Україні. Саме при Українському науковому інституті Мейс дістав змогу стажуватись і працювати разом із Робертом Конквестом.
Менеджерські стратегії, які професор Пріцак відточив у США, спрацювали й тоді, коли на початку 1990-х, запрошений до Києва НАНУ, він відродив українську орієнталістику, створив Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського й став його першим директором, а також виступив співзасновником Археографічної комісії та її спадкоємця - Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. Окрім того, вчений заснував при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка першу в Україні в пострадянський час кафедру історіософії та очолив її. Був абсолютно демократичний у спілкуванні з усіма, чи то зі студентом-першокурсником, чи то з випадковою людиною, що завітала до університету Шевченка, чи то із професурою. Це дуже тоді вражало. Так само як і свого часу в Гарварді, у Київському університеті Пріцак започатковує роботу наукового семінару, щоб виховувати молодих науковців.
Він не любив гучних патріотичних гасел, а те, якими потужними є українці, показував, розвиваючи глибоку класичну науку. І розрахунок був абсолютно виправданий: протиставити світовому науковому авторитетові ідеологічні речі ані СРСР, ані згодом Росія не змогли.
Роза вітрів
Однією з тем, які Омелян Пріцак досліджував усе життя, була Україна в контексті історії світу - Заходу і Сходу. Він вивчав не лише Караханідську імперію X-XIII століть, а й гунів, хозар, печенігів, половців, життєвий ареал і доля яких безпосередньо пов’язані з теренами сучасної України. Пріцак активно повернув до наукового дискурсу як хозарську, так і варязьку теорію походження Київської Русі. Поряд із такими розвідками, як «Слов’яни і авари», «Від Київської Русі до сучасної України: творення української нації», «Половці і Русь», «Походження Русі», «Коли і ким було написано «Слово о полку Ігоревім», він створює дві монументальні праці, присвячені стародавнім скандинавським джерелам (позафольклорним поряд із сагами) щодо походження Русі.
Читайте також: Ціна утопії. Про природу радянської влади
До своєї мети науковець ішов наполегливо, роками, і мова не лише про українську наукову діяльність у Гарварді. Це те, чого нині бракує багатьом українцям, які хочуть результату «тут і зараз», бо інакше - розчарування і «зрада». Гарвардський проект відзначення тисячоліття хрещення Русі також розроблений Омеляном Пріцаком і затверджувався теж непросто, у дискусіях. Ішлося про те, як цю дату вшановуватимуть в українських діаспорах усього світу. З утіленням цієї концепції мав посприяти Ватикан. Гімназійним товаришем професора був кардинал Владислав Рубін, і Пріцак не раз зустрічався з ним, а згодом і з Папою Каролем Войтилою, однак це не означає, ніби вченому було легко переконати всіх і відразу підтримати його справу. Підготовку відзначення історичної дати розпочали 1981 року. Пріцака не задовольняла шароварщина. Він прагнув об’єднати зусилля всієї української еміграції світу, щоб розставити правильні акценти у відзначенні тисячоліття прийняття Україною-Руссю християнства, аби річниця не перетворилася на свято Росії. Річ у тім, що під цю дату врочистості організовували не лише на теренах СРСР, а й із радянської подачі за кордоном, залучаючи сили російської еміграції. Пріцак мав бачення того, що повинне залишитися на віки після відзначення тисячоліття хрещення Русі й підтверджувати роль прийняття християнства насамперед Києвом. Про це йшлося в низці ґрунтовних статей ученого. Він довів потребу видати корпус документів писемних джерел досекулярної епохи України незалежно від мови їх оригіналу. У «Гарвардській бібліотеці давнього українського письменства» мало вийти не менш ніж 50 томів, починаючи з літописів і закінчуючи Котляревським. У різних бібліотеках та архівах світу вишукували оригінальні тексти, було проведено величезну дослідницьку роботу. Пріцак хотів, щоб це видання посіло гідне місце на полицях бібліотек світу, було не менш епічним і масштабним, ніж, скажімо, корпус скандинавських саг. Нині з усієї серії до читача прийшло лише сім томів.
Омелян Пріцак був промоутером українських поетів, зокрема Павла Тичини, Івана Драча, Ліни Костенко, Миколи Бажана: щороку протягом 1960-1971-го наполегливо висував їх у кандидати на Нобелівську премію з літератури. Кожного разу мав зібрати великий пакет документів: наукове обґрунтування, переклади їхніх творів англійською, адже за кордоном цих авторів тоді публікували дуже мало. Для присудження Нобелівської премії дуже важливими є знаність і резонансність творчості того чи того письменника у світі. Тож до перекладацької роботи Омелян Пріцак залучав молодих поетів українського походження зі США. Серед них один із засновників Нью-Йоркської групи поетів Юрій Тарнавський та його дружина Патриція Килина (Патрісія Нелл Воррен).
Промоушн України під час холодної війни був сміливою діяльністю, може, навіть важливішою, ніж чистої води політика. Пріцак, так само як найвизначніші польські довоєнні історики професори Ґейштор, Кула, Хербст, що створили вільне освітнє середовище у своїй країні після Другої світової війни, зробив ставку на формування українського науково-педагогічного простору, нехай і в діаспорі. Результати його роботи допомагають уже незалежній Україні вистояти й перемогти сьогодні, в умовах російської агресії.