По південні дорозі
То зо старого.
Ту пасує історія про то, як ми з Крольом вийшли під вечір на стоп на південну дорогу, йшли від місця до місця, а спинили аж на питнайцитім кілометрі: на підйомі, серед ночі, на ходу, не знімаючи капішонів і не обертаючиси. Два бурмила.
Ну або про то, як виглядає свіжо зворане поле вночи під місяцьом, про то як цікаво на него дивитиси з моста. На него, чи на ту дорогу з фосою, шо перед ним. Ачи на там-ту, шо зліва на обрію, виднієси ридами дерев. Про то, як перед тебе ніч і ззаду ніч і під ногами ніч, а ти по ні плюскаєш старими черевиками на вібрамові підошві, прошустуєш ногами, ніби вона з кусків ваталіну. А вона мнеси і вертаєси назад на своє мвсце, чи шо там з нею робиси - ти вже того не знаєш, бо пішов, деколи не вгадуючи висоту дороги. Отам ти човгнеш закаблуком; потим підкинеш трохи наплічника, аби затягнути пояс; а коло того бетонового слупчика придумаєш черговий безглуздий накрут, і далі потече балачка, потече аж до середини того горба, над котрим впаде звізда. Ти загадаєш вголос бажаннє, а тоди ше перепитаєш чи то, може, неможна вголос загадувати. Автоматично простягнеш руку на звук машини, а за секунду побіжиш, бо вона спиниласи.
Та й ше одна маленька картинка, суто на пам'ять, про то як Кріль в куфайці сидит на чиїс перевернуті фіґурі і шос там малює.
Якби хто питав - про то, шо я видів в лісі, я вже сплітав ту.
