Іракський курдистан. Ербіль.
Не дуже люблю приїжжати в не знайомі міста, особливо закордоном, коли не знаєш мови. Тре когось випитувати, десь шось шукати не понятно шо, пертись не відомо де, і на то йде купа часу. Час економить громадський транспорт, але сісти на маршрутку виходить не завжди, мало того шо місцеві не розуміють, так ще й як правило сам не знаєш куда точно тобі треба. Собсно громадський транспорт теж не завжди існує.
Так і в даному випадку, плюс до того ше й жара під 40.
Шо я знав про Ербіль, знав шо там є цитадель, і десь біля неї є квартал дешевих готелів. Розібрався по вказівниках, і попьорся. Як і положено столиці, на вулиці, по якій я йшов, кожен будинок був як не міністерство то відомство. Кожен такий будиночок був огорожений антитерористичним бетонним забором. Вся вулиця нагадувала суцільний коридор. Шоби не було зовсім унило, бетон ззовні розмальований всякими патріотичними картинками. Пробував фотографувати той монументальний живопис (на бетоні то ж монументальний, правда?), але виявилось шо в комплекті до кожного забора йде по дяді з автоматом. Дяді були не агресивні, але дали понять, шо краще тої красоти не фотографувати.
Десь через пів години ходіння вздовж забору центр міста так і не показався. Сонце припекло на стільки, шо я подумав “ну його в пєнь такі прогулянки, та ше й з рюкзаком” (після Туреччини перепад температур був дуже значний). То ж було прийнято рішення ловити таксі.
Як пояснити таксисту, шоби тебе кудась відвіз, коли: а) він не знає навіть самих загальних англійських слів, б) ти сам не знаєш куда треба. Вопрос канєшно сложний, но рєшаємий. В даному випадку ситуація остаточно вирішилась після того, як на черговому перехресті я вийшов з машини, і тицьнув пальцем на вказівник “сіті центр туда”. Ціна проїзду величина стала і наперед відома, такшо з оплатою питаннь не виникало.
В центрі вздовж тротуарів в канавках текла каналізаційного кольору/запаху жидкость, міняли сиділи розклавши перед собою пачки грошей, а ботильовану воду продавали не з холодильників, а з тазіків з льодом, словом попав куди треба :) Взявся обходити готелі. Приблизно після десятого “Сорі Містер, фулль...” запідозрив най@бку, но не поняв в чому суть.
Намотував круги, поки мене не знайшли двоє німців. Вони пояснили суть вапроса з готелями, і запропонували підселитися до них. Виявляється, якраз тоді було велике релігійне свято, Байрам, і всі до всіх поїхали в гості. Відповідно майже всі готелі були зайняті, а ті де були вільні кімнати задирали ціни в 2-3 рази.
Німці, Пітер і Аніка, археологи, що працювали на розкопках в Сирії, і приїхали в Курдистан на вихідні. Разом з одним ірландцем, якого виловили десь на вулиці так само як мене, вони знайшли 4-місний номер за $120.
Так сталось, шо на період Байраму в курдів проснувся інстинкт бариги, тому просто так підселити мене в номер не вдалося. Сторгувалися на $15. Поки терли з рісепшном, проснувся ірландець, то ж ми залишили німців в готелі і пішли гуляти.
Ірландець, Домінік, був чуваком шарящим. Працював архітектором, потім кинув то всьо і останні 2 роки майже безперервно катався по світу. На той момент йому було 47. Кількість відвіданих країн давно перевалила за пів сотні. Казав що рік подорожі виносить приблизно $25K.
Говорили про всяку фігню, про подорожі, Про Україну, про Росію (останню він до речі не любив, через те що деякі люди негативно сприймали факт незнання російської), я сказав що з такими поглядами у нас його би прийняли за свого :).
Домінік виховувався в сім”ї католиків, мав 12 братів і сестер. Казав що на першій роботі з ним разом працювали 1 гей і 1 трансвестит. Коли з геєм він більш-менш знаходив спільну мову, то трансвестита боявся, (якби за сусіднім столом сидів бородатий мужик в платті, я би теж був слєхка обєскуражен). Трансвестит мав сім”ю жінку і дитину, але щось його клємануло не в той бік і він проходив процедури зміни статі, (процес тривалий і займає біля двох років). Але одного дня здоровий глузд переміг, і він все ж таки залишився мужиком, добре шо не було занадто пізно :)
Вид з цитаделі.
Вид з цитаделі, якшо повернутись чуть в право.
Нічо особо цікавого в Ербілі не було, і ми то знали, тому просто собі шлялись туда-сюда без чітких цілей. Була ідея знайти ресторан, де можна було би вечером всім дружно завалитися. Зайшли в один такий, глянули меню, все те саме шо і на вулиці, тільки до ціни дописаний нолик. Поки лазили по місту, наступив вечір, і ми пішли в готель будити німців.
Німці на той час вже виспалися, і повні енергії запропонували відвідати “Мінаре парк”. Шо таке, ніхто не знав, ну але причини не піти не було. Йшли орієнтуючись по вказівниках, таких самих як зараз багато у Львові, коричневих, тільки з більшим шрифтом. В результаті вийшли в торєц якогось забора. За забором явно відбувався екшн і народні гулянія. Оскільки входу чи дірки не було видно, виникла ідея перелізти, но потім подумали шо слішкам пальона білим містерам лазити через паркани, особливо в ночі, особливо в Іраці. Десь в куті того всього торчав здоровенний мінарет. Я уявляв собі мінарет як атрибут мечеті, але мечеті чогось не було. Зловив себе на думці, що в Іракському Курдистані взагалі мало мечетей.
Знайшли головний вхід. Там стояла охорона, і обшукувала місцевих на предмет наявності поясу шахіда. Викорисавши прийом “мордакірпічом”, вся чоловіча частина компанії пройшла без обшуку. Німкеня сапалілась і її довелось обшукати. Охорона (а вазможна і німкеня) залишилась задоволена обшуком і ми пішли в далі.
Те що відбувалося і як виглядало в середині, німець охарактеризував як кіч. Мені не докінця зрозумілий зміст цього слова, тому опишу докладніше. Здоровенний парк з фонтанами, квіточками, пластмасовими оленями лебедями, кафешками, дискотеками, виставковими залами, кінотеатром і канатною дорогою. Здалека то всьо виглядало гарно, але зроблено було доволі халтурненько, як фіговий євроремонт.
Кінотеатр, наприклад, був рядами крісел і холстом натягнутим між колонами. Показували щось національної тематики. Досить довго придивлявся шо там і до чого, однозначно вдалося ідентифікувати тільки курку. Фільм про курку мабуть :)
Курди - нація репу і хіп-хопу!
У виставковому залі були картини місцевих художників. Місцеві фотографували себе на фоні ковра картин. Хто не хотів фотографуватись на телефон. міг скористатись послугами мобільної фотолабораторії - мужика з фотоапаратом і принтером. Все як у нас.
Деякі картини були особливо безсмислєнні і безпощадні расово правильні.
До сусіднього парку була протягнута канатна дорога. Виникла ідея покататись, но на вході попросили по 5к IQD з рила. Панятноже, ми з такої радості мислєнно послали дядю на фейсконтролі нафіг і розвернулися в інший бік. Якщо подумати, вартість підйомника на Буковелі без абонемента приблизно така ж сама.
Я з самого ранку не їв нічого. Собсно зранку теж нічого не їв. Всі решта теж давно нічо не їли. Тож ми завалились в одне з паркових кафе. Нас всадили за стіл прямо посеред газону. Меню складалося з кебабу, кебабу, води і кока-коли (алкоголю, само-собою, нема).
Доречі про кока-колу. Помітив, що у всяких таких не самих розвинутих країнах місцевих напоїв майже нема, в основному кока-кола і іже. Привіз собі на пам”ять баночку кока-коли мейд ін Ірак. Майже єдиний мій сувенір з подорожі :)
Поки ми поглинали кебаби, до нас підходили люди. Хто сфотографуватись з нами, хто просто повтикати. Як виявилось, у багатьох курдів є “мама в італії”, смислє багато з них працюють в Євросоюзі і досить добре знають англійську і німецьку.
Гуляли ми довго, до якоїсть там години ночі. На ранок роз”їхалися. Німці в Сирію, ірландець в Іран, а я далі по Курдистану. Взагалі, під час подорожі часто зустрічаєш таких от людей, тусуєшся разом якийсь час, потім всі розходяться по своїх маршрутах. В пам”яті лишається тільки національність, не ім”я.
Наступного ранку я трохи ще пошлявся по Ербілю і поїхав в Духок.
to be continued.
Більше фото в Пікасі
Інші пости про Іракський Курдистан
Перший день в Іракському Курдистані. Захо
Іракський Курдистан. Ербіль
Цитадель в місті Ербіль
Іракський Курдистан для автолюбителів
Іракський Курдистан. Путівник