Перший день в Іракському Курдистані. Захо.
Після практичної інформації можна перейти до вражень і емоцій.
На момент початку подорожі ще сам для себе не вирішив чи поїду в Іракський Курдистан чи ні. З одного боку, не відомо як там Туреччина піде, як не як моя перша одиночна поїздка. З іншого боку, було трохи страшно, хоч і Курдистан, але ж Іракський. Але як то кажуть: “апетит приходить під час їжі”, і вже після перших кількох днів я не сумнівався, їхати треба!
Ірак почався ще в прикордонному місті Сілопі. Це вже зовсім не європейська Туреччина, справжній Мідл Іст.
Добрався туди коли вже стемніло. Одразу знайшов таксиста що возить через кордон. Таксисту тре було заповнити якісь бумажки-дозволи, і я віддав йому свій паспорт. Залишилось лише дочекатись коли назбирається ще 3 бажаючих поїхати в Ірак наночь глядя. Но нє тут то било, час ішов, а бажаючих не було. Таксист сказав, шо раз такая маза, то з мене $50 і поїхали. Ага щас, нема мені куда гроші дівати. Домовилися що ще почекаєм.
Поки тусили повз нас проїхала машина, схожа на ті, які показують по телевізору, коли придушують заворушення. Така металева коробка з заброньованими вікнами і водометом. Борти її були погнуті і заляпані фарбою, видно що вона була тут не просто так, за призначенням.
Уявіть собі картину. Ніч, ти десь невідомо де, в не дуже стабільному регіоні. В повітрі відчувається якась легка напруженість. Біля тебе носиться чувак, який мало того що ледве говорить англійською і намагається здерти з тебе гроші, так ще й до всього, в нього твій паспорт. Ну і на додаток військова техніка їздить туди-сюди. Нє, ну що може бути краще, ну хіба ж не красота!?
Словом так нікого і не дочекавшись, сторгувались на $20 і поїхали.
Так підозрюю, маршрутки Сілопі - Ібрагім Халіль йдуть з отогару і з центру міста. З центру їздять самі місцеві, з отогару решта, хто їде транзитом. Само собою транзитних більше ніж місцевих, тому на отогарі маршрутки круглодобові, а з міста тільки в денний час. Як ви вже зрозуміли, я їхав з міста.
Сам погран перехід гігантський комплекс. Перетин кордону ні разу не тривіальний, тре довго їздти по лабіринтах і проходити мінімум 6 чекпоінтів. Добре що всю бюрократію бере на себе таксист, я тільки 2 рази виходив з машини. Таксист носився як ошпарений, нервував, стало ясно за шо вони беруть гроші.
Водій доставив мене до місця де тусувалися місцеві таксисти і розвернувся.
Курдські / іракські таксисти розказали який курс валют, ціни на готелі ітд. Більшість з них досить добре знали англійську, але чомусь мене повіз такий, що не знав. Довелося просити інших щоби пояснили: “Захо, фундук архиз” (дешевий готель в Захо).
Приїхали до готелю. Не було світла. Вопшемто стандартна ситуація. Працівники колупали генератор. Працювали всі, прибиральники, рісепшн, менеджери, навіть таксист помагав. Полагодили хвилин за 15.
Готель коштував $13 і був просто атлічнєйший. Туалет, душ, кондиціонер, телевізор, всі понти.
Був знайдений мегаартефакт, коврик для молитви. Раніше такого не бачив ні в Туреччині ні в Сирії. Ще номер мав балкон, балкон мав перила під 2 метри, а саме основне шнурок для сушки білизни - дуже корисний і не маловажний девайс.
Доїв останню шоколадку. Попередню віддав дітям десь в Туреччині :)
Сказати що я був задоволений, нічого не сказати. Мене переповнювали емоції і рвало на кавалки. Ще ніколи в мене не було стільки радості від попадання куди небудь. Наступного разу мене так порве хіба що в Північній Кореї. Збулась ще одна мрія ідіота.
Наступного дня продовжив боротьбу з об”єктивною реальністю. Нічо не ївши, пішов з готелю в напрямку який мав би привести до траси. На вулиці щось було явно не так, але я не міг зрозуміти, кдє падвох.
Потім до мене дойшло, на вулиці майже самі діти.
Вирішив інтегруватися в середовище, пофоткати дітей. Трохи пошуміли, повидерались один наперд другого, вопшем стандартна процедура :) Таяк діти були зайняті розбиранням завалів з іграшками, то мене не переслідували.
Гламурний курдський гопнєг.
Хазяйкє на замєтку: Якшо хочете полазити по справжньому тру Мідл Іст місту, можете пограти в Modern Warfare. Як не дивно, картинка передана досить точно, схожі архітектурні паттерни, та сама кольорова гамма, плюс до всього облуплені обписані стіни і сміття.
Нарешті зустрів двох дорослих, спитався те тут автостанція, подарував календарик зі Львовом. ВНЕЗАПНО!!! Вокзал виявився прямо під носом, метрів за 20 від мене.
Локація, яка служила людям в якості вокзалу, являла собою здоровенну площу з кількома тентами і одним кіоском. Під тентами тусили таксисти і пасажири і автомобілі. Мені чогось здалося, що то ринок, але сьогодні не базарний день. Хто знає, може так воно і було, день таки був не базарний.
Поки не було пасажирів на мій напрямок, зайнявся дослідженням місцевості. Досліджувати по великому рахунку не було шо, хіба кіоск. В кіоску виявлено декілька цікавих артефактів.
Ось наприклад президент БарзАні, куди без нього.
Привіт з дитинства. Хто пам”ятає?
Курди люблять футбол. Сильних команд регіонального масштабу нема. Хіба за винятком турків, але за симпатії до турецької команди, можна потрапити на костер інквізиції. Тож доводитьтся вболівати за європейські клуби.
По станції туди-сюди ходили діти, всі в нарядних костюмах. В декого були коробки з новими іграшками. Тут то до мене дойшло, шо в них сьгодні свято, Байрам, перший день після Рамазану, во так то. :)
Потім побачив вотета, і мене слєхка передьорнуло. Коли пробував їх сфотографувати, цигарки ховали. Зач всетаки шифруються.
Невдовзі підійшли пасажири на мій напрямок, і ми рушили. За годину доїхали до м. Духок, де мене вже чекала машина з трьома курдами на Ербіль.
Виїхали майже зразу, але десь петляли, розвертались, когось чекали, і тормозили.
Зупинилися стати до вітру. Зробив мегавідкриття: курди сцяють сидячи!
З Духоку в Ербіль іде 2 дороги, по арабській і курдській частині. Арабська дорога проходить через Мосул, місто генералів БААС-истів. Канєшноже ми поїхали по арабській! Вопшемто там троха жутковато, но зато шалено колоритно. Вздовж доріг купа старої техніки.
Поки їхав прийшла СМС-ка: “Welcome to Iraq”. Спасіба Кеп!
По дорозі багато КПП з військовими, то курди, то араби. Курдські військові називаються “пешмерга”, в перекладі: “ті що дивляться в очі смерті”. Не знаю, кому там в очі вони дивляться, но вид в них розслаблений такий шо далі нема куда. Сидять собі в тіньочку, автомати звалені десь до купи. Як правило перевірка закінчується взаємний “Салям Алєйкум”, та й по всьому.
В арабів з точністю до навпаки. У збірках фото з Іраку чи Афганістану на Bigpicture люблять публікувати шось типу “американські супермени вчать тримати автомат людей з кам”яного віку”. Не знаю, де вони беруть людей для таких фотографій. Ті арабські солдати що мені траплялись враження мавпи з гранатою не викликали аж ніяк. Жартувати з ними бажання не виникало (особливо враховуючи, шо ти на арабській території без візи). Та і блокпости в них такі як має бути, мішки з піском, бетонні стіни, броньовики, не такі буди як в курдів. В них вже “салямом” не обійдешся, тре показувати документи, часом шось відповідати ітд.
Але всі блокпости промнув благополучно і ближче до середини дня вже був у столиці Іракського Курдистану - Ербілі. Але це вже, як то кажуть to be continued...
Більше фото в Пікасі
Інші пости про Іракський Курдистан
Перший день в Іракському Курдистані. Захо
Іракський Курдистан. Ербіль
Цитадель в місті Ербіль
Іракський Курдистан для автолюбителів
Іракський Курдистан. Путівник