Пока суть да дело...
...и я собираюсь с мыслями, продолжу выкладывать отдельные фрагменты своей книги о мольфарах.
Частина друга. ЗИМА.
Святки. Ворожіння.
…Цей зимовий час - зимове сонцестояння, Новий Рік, Різдво, Народження нового Сонця, а потім і Сина Божого - завжди був часом особливим. Сонце повертає на весну, день починає збільшуватися. Погляд людини охоплює увесь рік. Крім того, ці довгі, зимові ночі - час для магічних обрядодій.
У мольфарській традиції, як і в інших староєвропейських та шаманських традиціях, ніч ніколи не була ворожою до людини, на відміну від пізніших, християнських уявлень (як заведено, всі священні теми, ритуали і методи язичества в християнській традиції стали нести „диявольську печать”). Мольфарська ніч не випускає на волю ворожі сили і лихих духів. Вона - найбільш дійовий час для здійснення ритуалів та обрядів, зв’язаних з потойбічним світом. Закон рівноваги діє і у виборі пори дня: для цілительства - день, для ворожіння, замовляння чи інших магічних дій - ніч.
А Різдвяні Святки - час найдовших ночей і сутінкових днів - найкращий час для ворожіння й заклинань на цілий рік.
Колись наші предки у день сонцевороту запалювали новий вогонь із 12 полін. Число 12 було оточене особливою шаною не тільки в слов’ян та інших європейських племен. Символ зладованості, символ гармонійності світу - 12 полін Свят-вечірнього „живого вогню” („живим” називають вогонь, запалений природнім способом - тертям або з допомогою кресала, і для магічних обрядів годиться тільки такий вогонь).
З дванадцяти криниць набиралася вода для гадання на хрещенський вечір. Магічні цілительскі практики знають дванадцять священних трав. Дванадцять сортів дерева та трав входять до Купальського багаття в день літнього Сонцевороту.
Урочистий цикл новосонячних обрядів наші предки починали зі спогадів про минулий рік і закінчували гаданнями на майбутнє, на долю.
Святки - це дні, коли навіть зараз жителі Карпат згадують свою космогонію, якою пронизані колядки. У кожній колядці згадується і Дерево Життя, Світове, Небесне Древо, що росте у Вирії. На ньому сидять птахи-деміурги (найчастіше це голуби), які „радоньку радять, як світ снувати”. А навколо - розкинувся Праокеан, з якого птахи-деміурги виносять „золотий камінь”, і творять з нього світ живий. Ці колядки-замовляння, ці живі свідчення того, що духовна традиція не вмерла, а продовжує існувати у іншій формі зближують карпатську космогонічну традицію з іншими переказами в інших древніх традиціях.
...Ми з друзями сидимо за столом. Привітно потріскує вогонь у грубці. Тихо горять воскові свічки на столі. Пахнуть смерекові лапи, внесені в кімнату.
Дзвінкий сміх під вікнами, стук у вікно. Прийшли колядники. Звісно, вони вже не знають значення тих древніх, складних символів, про які співають, як навчили їх бабусі й дідусі. Але ми відчиняємо двері - бо колядникам відмовляти не можна. І боги живі доти, доки їх пам’ятають. Отже, й світ оновлюється до тих пір, доки юнаки по карпатських та інших українських селах співатимуть про чарівне Дерево Життя в золотому Вирії, де живуть старі боги та предки-рахмани...
Дзвінкі голоси виспівують про двох голубоньків на явороньку і про Сина Божого в яслах. Скільки таких Синів Божих - великих наставників і вчителів, деміургів і богів у людській подобі проходило по землі, приходило до різних народів та племен?..
І ще я думаю про Дерево Життя, один з найдревніших космогонічних символів світу. І знову ж таки, усі шаманські традиції мають цей образ. Три світи об’єднуються Небесним Древом. Коріння - це потойбічний світ, світ мертвих, світ духів, світ предків. Сибірські та північноамериканські шамани називали його „нижнім”, і саме туди спускалися шамани за допомогою від хвороб та напастей. Стовбур Древа - це видимий, явний світ „під Сонцем”, світ живих людей. Крона - „верхній”, Горній світ, де живуть вищі духи та боги. І коли ми читаємо в „Слові о полку Ігоревім” про віщого Бояна, який „розтікався мислію по древу”, то можливо автор мав на увазі саме це, правічне Дерево Життя. А Боян, своїм віщим поглядом і своєю ведунською свідомістю (а як ми пам’ятаємо, співці в древності були одночасно й магами, бо знали таємниці Слова) обіймав три світи. І зі своїх „шаманських подорожей” по Світовому Древу приносив слово-блискавку, що мала силу магії...
Персоніфікацією Світового Древа найчастіше виступав дуб (що нагадує про кельтських друїдів, у яких саме дуб був символом духовного сходження), ясен (що зближує карпатську традицію з скандинавською, де Деревом Життя був ясен Іггдрасіль), а також - явір. Тут теж глибокий символ: явір часто росте над водою, а за космогонічними легендами, з-під Дерева Життя витікає джерело з живою та мертвою водою.
...Наступного дня я їду в карпатське маленьке село, де чекає на мене старий Мольфар.
Ми говоримо про види мольфування і мольфарів. Річ у тім, що кожен мольфар має свій власний стиль і напрямок роботи.
- Коли мольфар проходить ініціацію, тоді визначається його „стиль”, - говорить Мольфар. - Є мольфари від цілительства і ті, що захищають худобу. Є ті, що відвертають наведену злими відьмами чи чаклунами недугу та напасть, є громівники - повелителі стихій, які захищають поля й луки від грому і граду, від повеней та ураганів.
Наприклад, основна спеціалізація мого співрозмовника - цілительство. В першу чергу тому, що наставник його духовний і провідник по інших світах - святий Пантелеймон. Той самий дух, якого елліни звали Асклепієм, бог-цілитель, покровитель лікарів і знавців хвороб.
Звісно, кожен мольфар володіє інструментами практично всіх видів магічного мистецтва. Іноді й „світлий” мольфар послуговується силами та інструментами чорної магії - для захисту, для відвороту злих чар іншого мага, для того, аби знову привернути втрачену любов.
Я пам’ятаю мольфарські слова про рівновагу, але злий журналістський язик не втримується, і я запитую в Мольфара про етику стосунків білого мага з „темними” методами та інструментами.
- Судіть самі, - відповідає він. - Якщо чоловік, заклятий приворотом, покинув дружину з дітьми і пішов до розлучниці, то чи маю я право не допомогти нещасній жінці? А будь-яка любовна магія привороту - це інструмент магії чорної, бо маг здійснює маніпуляції з волею та емоціями людини.
- А якщо чоловік без привороту, сам покинув дружину заради кохання до іншої? - запитую я.
- А отоді й постає етична проблема для мага, - відповідає Мольфар. - І світлий мольфар постарається переконати людину, що приворот краще не робити. В такому разі краще провести ритуал над замовником - прочитати над ним спеціальну примівку на „ославлення”, щоб людину любили всі оточуючі, щоб її супроводжував успіх. І тоді, я певен, така жінка сама приверне назад свого чоловіка...
Якийсь час ми говоримо про те, що кожна жінка має власну магію, і їй не потрібен жоден мольфар.
- Атож, - говорить мій наставник. - Ви ж самі знаєте: коли жінка хоче привернути чоловіка, вона пускає в дію весь свій магічний арсенал, подарований їй матір’ю-природою. І жоден чоловік не встоїть перед нею. Та тільки сучасні жінки перестали прислухатися до голосів усередині, перестали чути Природу, тому й шукають допомоги у чаклунів та ворожбитів...
Кожен мольфар (а раніше такі жили в кожному карпатському селі) славиться якимось особливим хистом. Були, звісно, й окремі „Великі Мольфари”, про яких складені легенди, і до яких ішли люди з усіх гір...
Важливою складовою мольфарського мистецтва було ворожбитство. Ворожбитами називали тих магів, що спеціалізувалися на гаданнях, провісництві, ворожінні на долю. Такий мольфар тлумачить по зорях сни, відводить лихо, по спеціальних книгах провіщає долю.
До речі, про книги. Зараз в ученому світі прийнято їх називати апокрифами. Народні перекази розповідають, що ці „чарівні книги” створені богами у незапам’ятні часи. Згодом їх доповнювали та розширювали ті, кому вони належали - волхви, чародії, згодом ворожбити та мольфари, вони записували в них народні перекази, замовляння, прикмети. Легенди розповідають, що ці „апокрифи” - то частини великої Чорної Книги, що „з нащада світу” зберігалася у Вирії, під золотим, сяючим Алатир-каменем.
Вважалося, що помираючи, чародій мусить передати наступникові разом з даром і свою Книгу. Від цього в пізніші, християнські часи, людей з магічними властивостями називали чорнокнижниками, і християнська церква жорстоко переслідувала тих, кому до рук потрапляла така книга, а самі книги намагалася знищувати.
До наших днів дійшли назви і приблизний зміст кількох з таких „Чорних Книг”. Наприклад, „Врата Арістотеля”, збірник відомостей про медицину, фізіономіку і астрологію, „Громник” - передбачення погоди, врожаю, подій з допомогою спостережень за громом і блискавкою. Популярним „апокрифом” був „Зелійник” - опис чарівних та цілющих трав із вказівкою на примівки, що використовувалися в цілительстві, а також „Колядник” - прикмети відповідно до днів, на які випадало Різдво. Наприклад, якщо Різдво буде в середу - зима довга й тепла, весна з дощами, жнива добрі тощо. Ще однією „таємною книгою” був „Путник”, книга про зустрічі, що суджені людині.
Але найбільшої слави зазнала „Зодія” або „Зодій” - збірка астрологічних відомостей про вплив на долю новонароджених, на долю цілих народів, віщування майбутнього. Я особисто знаю старих людей, які в молодості ходили до мольфара ворожити про майбутнє саме на цій книзі.
Якраз закінчилась друга світова війна. чоловіки, батьки, брати верталися додому. І вже доходив кінця 1945-ий, а в одну хату батько так і не повернувся. І його дочка вирішила піти до якогось ворожбита, аби дізнатися: чи чекати батька додому?
Старі люди порадили їй піти до „Гоя із Шешор”: той старий ведун мав славу на всі гори, як ворожбит і примівник, і мольфар-цілитель. Казали, правда, що з нечистим духом знається і не від світлих сил його майстерність, та кращого від нього, мовляв, на всі гори не знайти.
Пішла дівчина до нього. А людей на подвір’ї - тьма-тьмуща, і всі за якоюсь потребою. Аякже, хіба ж з доброго життя людина піде до мольфара? Дочекалася дівчина своєї черги, зайшла в кімнату. Навпроти, під стіною, стоїть великий стіл, за столом - сидить господар. І тут дівчина глип, - на піч, а в запічку щось сидить. Спершу вона подумала, що то кіт, а потім придивилася, - для кота нібито велике: чорне, волохате, з величезними вухами, жовтими очима, і язик червоний звисає аж до припічка. Дівчина хотіла не подати виду, що вона щось побачила, глянула на інших людей, і зрозуміла, що вони нічого не бачать. Але як би вона не удавала байдужості, все одно погляд тягнеться до дивної істоти. А воно сидить - і вмивається, і очима світить.
А Гой устав з місця, підійшов до дівчини, і суворо сказав: „Пішла геть, коли дивишся на те, що не належить бачити...” І виштовхав її з хати.
І тоді вона вирішили піти до іншого „діда”, який, казали, мав чарівну книгу, по якій міг розповісти „всеньку долю світу білого”. Пішла. Дід посадив дівчину, не питаючи, що її тривожить, дав відкрити величезну книгу. Потім поглянув на картинку і сказав: „Твій батько був у полоні, але вже йде до тебе. Він повернеться з далекої дороги, але ти його не впізнаєш”.
Здивувалася дівчина: як це я не впізнаю свого батька? Але так і трапилося... Через місяць після того гадання він повернувся, зайшов у хату. А дочка його й питає: „Вам кого? Може, я допомогти можу?” А батько сів на лаву, та й каже: „Марічко, чи ти мене не впізнала?” І тоді вона згадала, що їй казав старий мольфар...
До речі, „Гой із Шешор” помер всього два роки тому, - було йому вже більше ста літ, і до останнього часу він приймав людей. Мій наставник каже, що, дійсно, це був один з останніх „Великих Мольфарів”, хоч і сила його була від темних духів. Він нікому не передав своїх знань: не було в нього учнів, жив він самотньо. І помирав тяжко, - як кожен мольфар, що не передасть своїх знань. Настільки тяжко, що інші мольфари з усієї Гуцульщини (хоч і мало їх зосталося), відчувши, приїхали до Шешор, і три дні молилися над умираючим, щоб полегшити його страждання...
Частина друга. ЗИМА.
Святки. Ворожіння.
…Цей зимовий час - зимове сонцестояння, Новий Рік, Різдво, Народження нового Сонця, а потім і Сина Божого - завжди був часом особливим. Сонце повертає на весну, день починає збільшуватися. Погляд людини охоплює увесь рік. Крім того, ці довгі, зимові ночі - час для магічних обрядодій.
У мольфарській традиції, як і в інших староєвропейських та шаманських традиціях, ніч ніколи не була ворожою до людини, на відміну від пізніших, християнських уявлень (як заведено, всі священні теми, ритуали і методи язичества в християнській традиції стали нести „диявольську печать”). Мольфарська ніч не випускає на волю ворожі сили і лихих духів. Вона - найбільш дійовий час для здійснення ритуалів та обрядів, зв’язаних з потойбічним світом. Закон рівноваги діє і у виборі пори дня: для цілительства - день, для ворожіння, замовляння чи інших магічних дій - ніч.
А Різдвяні Святки - час найдовших ночей і сутінкових днів - найкращий час для ворожіння й заклинань на цілий рік.
Колись наші предки у день сонцевороту запалювали новий вогонь із 12 полін. Число 12 було оточене особливою шаною не тільки в слов’ян та інших європейських племен. Символ зладованості, символ гармонійності світу - 12 полін Свят-вечірнього „живого вогню” („живим” називають вогонь, запалений природнім способом - тертям або з допомогою кресала, і для магічних обрядів годиться тільки такий вогонь).
З дванадцяти криниць набиралася вода для гадання на хрещенський вечір. Магічні цілительскі практики знають дванадцять священних трав. Дванадцять сортів дерева та трав входять до Купальського багаття в день літнього Сонцевороту.
Урочистий цикл новосонячних обрядів наші предки починали зі спогадів про минулий рік і закінчували гаданнями на майбутнє, на долю.
Святки - це дні, коли навіть зараз жителі Карпат згадують свою космогонію, якою пронизані колядки. У кожній колядці згадується і Дерево Життя, Світове, Небесне Древо, що росте у Вирії. На ньому сидять птахи-деміурги (найчастіше це голуби), які „радоньку радять, як світ снувати”. А навколо - розкинувся Праокеан, з якого птахи-деміурги виносять „золотий камінь”, і творять з нього світ живий. Ці колядки-замовляння, ці живі свідчення того, що духовна традиція не вмерла, а продовжує існувати у іншій формі зближують карпатську космогонічну традицію з іншими переказами в інших древніх традиціях.
...Ми з друзями сидимо за столом. Привітно потріскує вогонь у грубці. Тихо горять воскові свічки на столі. Пахнуть смерекові лапи, внесені в кімнату.
Дзвінкий сміх під вікнами, стук у вікно. Прийшли колядники. Звісно, вони вже не знають значення тих древніх, складних символів, про які співають, як навчили їх бабусі й дідусі. Але ми відчиняємо двері - бо колядникам відмовляти не можна. І боги живі доти, доки їх пам’ятають. Отже, й світ оновлюється до тих пір, доки юнаки по карпатських та інших українських селах співатимуть про чарівне Дерево Життя в золотому Вирії, де живуть старі боги та предки-рахмани...
Дзвінкі голоси виспівують про двох голубоньків на явороньку і про Сина Божого в яслах. Скільки таких Синів Божих - великих наставників і вчителів, деміургів і богів у людській подобі проходило по землі, приходило до різних народів та племен?..
І ще я думаю про Дерево Життя, один з найдревніших космогонічних символів світу. І знову ж таки, усі шаманські традиції мають цей образ. Три світи об’єднуються Небесним Древом. Коріння - це потойбічний світ, світ мертвих, світ духів, світ предків. Сибірські та північноамериканські шамани називали його „нижнім”, і саме туди спускалися шамани за допомогою від хвороб та напастей. Стовбур Древа - це видимий, явний світ „під Сонцем”, світ живих людей. Крона - „верхній”, Горній світ, де живуть вищі духи та боги. І коли ми читаємо в „Слові о полку Ігоревім” про віщого Бояна, який „розтікався мислію по древу”, то можливо автор мав на увазі саме це, правічне Дерево Життя. А Боян, своїм віщим поглядом і своєю ведунською свідомістю (а як ми пам’ятаємо, співці в древності були одночасно й магами, бо знали таємниці Слова) обіймав три світи. І зі своїх „шаманських подорожей” по Світовому Древу приносив слово-блискавку, що мала силу магії...
Персоніфікацією Світового Древа найчастіше виступав дуб (що нагадує про кельтських друїдів, у яких саме дуб був символом духовного сходження), ясен (що зближує карпатську традицію з скандинавською, де Деревом Життя був ясен Іггдрасіль), а також - явір. Тут теж глибокий символ: явір часто росте над водою, а за космогонічними легендами, з-під Дерева Життя витікає джерело з живою та мертвою водою.
...Наступного дня я їду в карпатське маленьке село, де чекає на мене старий Мольфар.
Ми говоримо про види мольфування і мольфарів. Річ у тім, що кожен мольфар має свій власний стиль і напрямок роботи.
- Коли мольфар проходить ініціацію, тоді визначається його „стиль”, - говорить Мольфар. - Є мольфари від цілительства і ті, що захищають худобу. Є ті, що відвертають наведену злими відьмами чи чаклунами недугу та напасть, є громівники - повелителі стихій, які захищають поля й луки від грому і граду, від повеней та ураганів.
Наприклад, основна спеціалізація мого співрозмовника - цілительство. В першу чергу тому, що наставник його духовний і провідник по інших світах - святий Пантелеймон. Той самий дух, якого елліни звали Асклепієм, бог-цілитель, покровитель лікарів і знавців хвороб.
Звісно, кожен мольфар володіє інструментами практично всіх видів магічного мистецтва. Іноді й „світлий” мольфар послуговується силами та інструментами чорної магії - для захисту, для відвороту злих чар іншого мага, для того, аби знову привернути втрачену любов.
Я пам’ятаю мольфарські слова про рівновагу, але злий журналістський язик не втримується, і я запитую в Мольфара про етику стосунків білого мага з „темними” методами та інструментами.
- Судіть самі, - відповідає він. - Якщо чоловік, заклятий приворотом, покинув дружину з дітьми і пішов до розлучниці, то чи маю я право не допомогти нещасній жінці? А будь-яка любовна магія привороту - це інструмент магії чорної, бо маг здійснює маніпуляції з волею та емоціями людини.
- А якщо чоловік без привороту, сам покинув дружину заради кохання до іншої? - запитую я.
- А отоді й постає етична проблема для мага, - відповідає Мольфар. - І світлий мольфар постарається переконати людину, що приворот краще не робити. В такому разі краще провести ритуал над замовником - прочитати над ним спеціальну примівку на „ославлення”, щоб людину любили всі оточуючі, щоб її супроводжував успіх. І тоді, я певен, така жінка сама приверне назад свого чоловіка...
Якийсь час ми говоримо про те, що кожна жінка має власну магію, і їй не потрібен жоден мольфар.
- Атож, - говорить мій наставник. - Ви ж самі знаєте: коли жінка хоче привернути чоловіка, вона пускає в дію весь свій магічний арсенал, подарований їй матір’ю-природою. І жоден чоловік не встоїть перед нею. Та тільки сучасні жінки перестали прислухатися до голосів усередині, перестали чути Природу, тому й шукають допомоги у чаклунів та ворожбитів...
Кожен мольфар (а раніше такі жили в кожному карпатському селі) славиться якимось особливим хистом. Були, звісно, й окремі „Великі Мольфари”, про яких складені легенди, і до яких ішли люди з усіх гір...
Важливою складовою мольфарського мистецтва було ворожбитство. Ворожбитами називали тих магів, що спеціалізувалися на гаданнях, провісництві, ворожінні на долю. Такий мольфар тлумачить по зорях сни, відводить лихо, по спеціальних книгах провіщає долю.
До речі, про книги. Зараз в ученому світі прийнято їх називати апокрифами. Народні перекази розповідають, що ці „чарівні книги” створені богами у незапам’ятні часи. Згодом їх доповнювали та розширювали ті, кому вони належали - волхви, чародії, згодом ворожбити та мольфари, вони записували в них народні перекази, замовляння, прикмети. Легенди розповідають, що ці „апокрифи” - то частини великої Чорної Книги, що „з нащада світу” зберігалася у Вирії, під золотим, сяючим Алатир-каменем.
Вважалося, що помираючи, чародій мусить передати наступникові разом з даром і свою Книгу. Від цього в пізніші, християнські часи, людей з магічними властивостями називали чорнокнижниками, і християнська церква жорстоко переслідувала тих, кому до рук потрапляла така книга, а самі книги намагалася знищувати.
До наших днів дійшли назви і приблизний зміст кількох з таких „Чорних Книг”. Наприклад, „Врата Арістотеля”, збірник відомостей про медицину, фізіономіку і астрологію, „Громник” - передбачення погоди, врожаю, подій з допомогою спостережень за громом і блискавкою. Популярним „апокрифом” був „Зелійник” - опис чарівних та цілющих трав із вказівкою на примівки, що використовувалися в цілительстві, а також „Колядник” - прикмети відповідно до днів, на які випадало Різдво. Наприклад, якщо Різдво буде в середу - зима довга й тепла, весна з дощами, жнива добрі тощо. Ще однією „таємною книгою” був „Путник”, книга про зустрічі, що суджені людині.
Але найбільшої слави зазнала „Зодія” або „Зодій” - збірка астрологічних відомостей про вплив на долю новонароджених, на долю цілих народів, віщування майбутнього. Я особисто знаю старих людей, які в молодості ходили до мольфара ворожити про майбутнє саме на цій книзі.
Якраз закінчилась друга світова війна. чоловіки, батьки, брати верталися додому. І вже доходив кінця 1945-ий, а в одну хату батько так і не повернувся. І його дочка вирішила піти до якогось ворожбита, аби дізнатися: чи чекати батька додому?
Старі люди порадили їй піти до „Гоя із Шешор”: той старий ведун мав славу на всі гори, як ворожбит і примівник, і мольфар-цілитель. Казали, правда, що з нечистим духом знається і не від світлих сил його майстерність, та кращого від нього, мовляв, на всі гори не знайти.
Пішла дівчина до нього. А людей на подвір’ї - тьма-тьмуща, і всі за якоюсь потребою. Аякже, хіба ж з доброго життя людина піде до мольфара? Дочекалася дівчина своєї черги, зайшла в кімнату. Навпроти, під стіною, стоїть великий стіл, за столом - сидить господар. І тут дівчина глип, - на піч, а в запічку щось сидить. Спершу вона подумала, що то кіт, а потім придивилася, - для кота нібито велике: чорне, волохате, з величезними вухами, жовтими очима, і язик червоний звисає аж до припічка. Дівчина хотіла не подати виду, що вона щось побачила, глянула на інших людей, і зрозуміла, що вони нічого не бачать. Але як би вона не удавала байдужості, все одно погляд тягнеться до дивної істоти. А воно сидить - і вмивається, і очима світить.
А Гой устав з місця, підійшов до дівчини, і суворо сказав: „Пішла геть, коли дивишся на те, що не належить бачити...” І виштовхав її з хати.
І тоді вона вирішили піти до іншого „діда”, який, казали, мав чарівну книгу, по якій міг розповісти „всеньку долю світу білого”. Пішла. Дід посадив дівчину, не питаючи, що її тривожить, дав відкрити величезну книгу. Потім поглянув на картинку і сказав: „Твій батько був у полоні, але вже йде до тебе. Він повернеться з далекої дороги, але ти його не впізнаєш”.
Здивувалася дівчина: як це я не впізнаю свого батька? Але так і трапилося... Через місяць після того гадання він повернувся, зайшов у хату. А дочка його й питає: „Вам кого? Може, я допомогти можу?” А батько сів на лаву, та й каже: „Марічко, чи ти мене не впізнала?” І тоді вона згадала, що їй казав старий мольфар...
До речі, „Гой із Шешор” помер всього два роки тому, - було йому вже більше ста літ, і до останнього часу він приймав людей. Мій наставник каже, що, дійсно, це був один з останніх „Великих Мольфарів”, хоч і сила його була від темних духів. Він нікому не передав своїх знань: не було в нього учнів, жив він самотньо. І помирав тяжко, - як кожен мольфар, що не передасть своїх знань. Настільки тяжко, що інші мольфари з усієї Гуцульщини (хоч і мало їх зосталося), відчувши, приїхали до Шешор, і три дні молилися над умираючим, щоб полегшити його страждання...