Проза життя від видатної поетеси
Прочитала «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко.
Без сумніву, роман приречений на успіх вже тому, що це проза Ліни Костенко, а якщо ви хочете знати мою думку про Ліну Василівну, то вона - одна з Великої Тріади української поезії ХХ століття (інші двоє, якщо комусь цікаво - Богдан-Ігор Антонич і Василь Симоненко).
Зізнаюся, відкривала книгу з деяким відстороненням і навіть побоюванням, оскільки поетичні романи Ліни Костенко - "Маруся Чурай" та "Берестечко" - викликають у мене певний скепсис. Не подумайте чогось поганого, поетично вони бездоганні, але з точки зору сюжетної та ідейної кульгають навіть не на одну ногу.
Але «Записки…» вже з перших сторінок захоплюють і не відпускають. Дія відбувається в перші п’ять років нового тисячоліття, в Києві, а головний герой роману - «пересічний українець», і власне роман - це його щоденник. Вся книга - алюзія на «Записки сумасшедшего» Гоголя, і Гоголь (у вигляді цитат) так чи інакше постійно присутній у романі… Герой не аналізує те, чому він є свідком, і що знаходить відображення у його Записках. Він навіть особливо не роздумує. Він РЕФЛЕКСУЄ. І на мою думку, це найбільший плюс роману. Ліна Василівна з властивою їй мистецькою елегантністю знайшла досконалу форму для своєї прози, адже для поета рефлексуванння - це основа творчого процесу…
Не кажучи про те, що рефлексія - це одна з визначальних рис українського національного характеру :)
Окрім того, «Записки…» - це блискучий соціальний роман, де крізь внутрішню муку героя проступає мука самої авторки, яка оголеною душею сприймає увесь той божевільний світ, що оточує «пересічну» людину в ХХІ сторіччі…
Без сумніву, роман приречений на успіх вже тому, що це проза Ліни Костенко, а якщо ви хочете знати мою думку про Ліну Василівну, то вона - одна з Великої Тріади української поезії ХХ століття (інші двоє, якщо комусь цікаво - Богдан-Ігор Антонич і Василь Симоненко).
Зізнаюся, відкривала книгу з деяким відстороненням і навіть побоюванням, оскільки поетичні романи Ліни Костенко - "Маруся Чурай" та "Берестечко" - викликають у мене певний скепсис. Не подумайте чогось поганого, поетично вони бездоганні, але з точки зору сюжетної та ідейної кульгають навіть не на одну ногу.
Але «Записки…» вже з перших сторінок захоплюють і не відпускають. Дія відбувається в перші п’ять років нового тисячоліття, в Києві, а головний герой роману - «пересічний українець», і власне роман - це його щоденник. Вся книга - алюзія на «Записки сумасшедшего» Гоголя, і Гоголь (у вигляді цитат) так чи інакше постійно присутній у романі… Герой не аналізує те, чому він є свідком, і що знаходить відображення у його Записках. Він навіть особливо не роздумує. Він РЕФЛЕКСУЄ. І на мою думку, це найбільший плюс роману. Ліна Василівна з властивою їй мистецькою елегантністю знайшла досконалу форму для своєї прози, адже для поета рефлексуванння - це основа творчого процесу…
Не кажучи про те, що рефлексія - це одна з визначальних рис українського національного характеру :)
Окрім того, «Записки…» - це блискучий соціальний роман, де крізь внутрішню муку героя проступає мука самої авторки, яка оголеною душею сприймає увесь той божевільний світ, що оточує «пересічну» людину в ХХІ сторіччі…