лютневі прогулянки
Скільки речей проходять повз твою увагу через непомітні форми страху, кожна з котрих претендує на твій подих і зір, на твою зосередженість, твою душу.
Зупиняючись серед маловідомої чи взагалі незнайомої вулиці міста, - а страх часто виганяє нас назовні, де інстинкт підказує триматись інших людей, байдуже яких (не зважаючи на те, що зустрічі, відбуті завдяки страху, радше посилюють, аніж вбивають його), - поступово відділяєш уявлення страху від власної уяви, - як завжди, перебільшеної; як завжди, схильної добре ставитись до людей та світу.
В такі дні добре нагадувати собі, де ти є. Що ти є - вдома, в розумінні: в своєму будинку, в своєму місті, в своїй країні. Тут страх обмежують нажиті колись давно виблиски довіри, підсвідома радість передбачуваності добре знайомої мапи, впевненість в тому, що ти зайдеш спільну мову з будь-ким, тому що ти є носієм мови цієї місцевості.
І тобі нескладно пояснити своєму страхові, що його присутність десь там, далеко, далі напевне була б значно більш відчутною, більш суттєвою; сильнішою.
Я ніколи не звикну до манери страху виганяти мене на прогулянки, в котрих немає жодного сенсу, з наміром заблукати, змерзнути, втомитись, промочити ноги у котрійсь калюжі тощо. Ніколи не звикну, але слухняно виходжу з дому, коли чую його присутність, і блукаю щоразу новим лабіринтом вулиць, що повторюють плутану геометрію думок нажаханої людини, - так, щоб потім, коли стемніє, повернутись додому, де чекає щось не те, - наприклад, чергова стрічка новин з холодним описом військових дій, що точаться зовсім неподалік, у місті, розташованому на відстані однієї ночі у звичайному потязі.
В такі дні добре нагадувати собі, ким ти є; що ти вмієш робити краще від інших; дійсно добре. Власна справа, на відміну від неймовірної кількості інших обставин так званого дорослого світу, ніколи не підводить, і вона непогано захищає дорослих людей від неймовірної кількості малих страхів і значної частини страхів великих.
В такі дні добре зайвий раз впевнюватись в тому, що розмаїтий, кольоровий світ не має жодних підстав для того, щоб ненавидіти тебе особисто, взагалі ненавидіти, і слухняно, - рано чи пізно слухняно, - змінюється згідно твоїм вчинкам, часто при тому ігноруючи наміри і декларації.
В такі дні, врешті-решт, добре втомитись від плутанини прогулянок і повернутись туди, де страх неохоче відпустить тебе, повертаючи тобі людську подобу, - тому, що на нього немає часу, бо домашні справи завжди вимагають зусиль і зосередженості, яких ніколи не вистачить на страх і водночас щось іще.
Врешті, у будь-які дні передчуття будь-якої події, - окрім смерті близьких істот, - значно страшніше від власне події, в котрих ми чомусь майже завжди відступаємо на крок від власної участі в тому, що відбувається, набуваючи внутрішньої відстороненості того, кому слід добре розуміти, як чинити далі, а отже, потрібно економити сили.
Живучи тут з дитинства, ми знаємо про страх більше, ніж могли б; більше, ніж відомо людям, які походять із більш захищених суспільств. Ми знаємо його в обличчя, нам відомі його симптоми і його звички, ми вміємо заговорювати його, примушуючи засинати чи розчинятись; ми надто довго жили з ним поряд.
Це не добре і не погано; так є - і ми мусимо з цим миритись, вчергове загортаючись з куртку, закриваючи шию шаликом, шукаючи в кишені цигарки і мобільний,
щоб за кілька хвилин підставити обличчя дощу, чи вітру,
чи сонцю,
котрі за хвилю мусять перетворити страх на щось цілковито інше.
Я багато думаю про це останніми днями, блукаючи вулицями міста свого дитинства.
Про це, і ні про що більше.
Зупиняючись серед маловідомої чи взагалі незнайомої вулиці міста, - а страх часто виганяє нас назовні, де інстинкт підказує триматись інших людей, байдуже яких (не зважаючи на те, що зустрічі, відбуті завдяки страху, радше посилюють, аніж вбивають його), - поступово відділяєш уявлення страху від власної уяви, - як завжди, перебільшеної; як завжди, схильної добре ставитись до людей та світу.
В такі дні добре нагадувати собі, де ти є. Що ти є - вдома, в розумінні: в своєму будинку, в своєму місті, в своїй країні. Тут страх обмежують нажиті колись давно виблиски довіри, підсвідома радість передбачуваності добре знайомої мапи, впевненість в тому, що ти зайдеш спільну мову з будь-ким, тому що ти є носієм мови цієї місцевості.
І тобі нескладно пояснити своєму страхові, що його присутність десь там, далеко, далі напевне була б значно більш відчутною, більш суттєвою; сильнішою.
Я ніколи не звикну до манери страху виганяти мене на прогулянки, в котрих немає жодного сенсу, з наміром заблукати, змерзнути, втомитись, промочити ноги у котрійсь калюжі тощо. Ніколи не звикну, але слухняно виходжу з дому, коли чую його присутність, і блукаю щоразу новим лабіринтом вулиць, що повторюють плутану геометрію думок нажаханої людини, - так, щоб потім, коли стемніє, повернутись додому, де чекає щось не те, - наприклад, чергова стрічка новин з холодним описом військових дій, що точаться зовсім неподалік, у місті, розташованому на відстані однієї ночі у звичайному потязі.
В такі дні добре нагадувати собі, ким ти є; що ти вмієш робити краще від інших; дійсно добре. Власна справа, на відміну від неймовірної кількості інших обставин так званого дорослого світу, ніколи не підводить, і вона непогано захищає дорослих людей від неймовірної кількості малих страхів і значної частини страхів великих.
В такі дні добре зайвий раз впевнюватись в тому, що розмаїтий, кольоровий світ не має жодних підстав для того, щоб ненавидіти тебе особисто, взагалі ненавидіти, і слухняно, - рано чи пізно слухняно, - змінюється згідно твоїм вчинкам, часто при тому ігноруючи наміри і декларації.
В такі дні, врешті-решт, добре втомитись від плутанини прогулянок і повернутись туди, де страх неохоче відпустить тебе, повертаючи тобі людську подобу, - тому, що на нього немає часу, бо домашні справи завжди вимагають зусиль і зосередженості, яких ніколи не вистачить на страх і водночас щось іще.
Врешті, у будь-які дні передчуття будь-якої події, - окрім смерті близьких істот, - значно страшніше від власне події, в котрих ми чомусь майже завжди відступаємо на крок від власної участі в тому, що відбувається, набуваючи внутрішньої відстороненості того, кому слід добре розуміти, як чинити далі, а отже, потрібно економити сили.
Живучи тут з дитинства, ми знаємо про страх більше, ніж могли б; більше, ніж відомо людям, які походять із більш захищених суспільств. Ми знаємо його в обличчя, нам відомі його симптоми і його звички, ми вміємо заговорювати його, примушуючи засинати чи розчинятись; ми надто довго жили з ним поряд.
Це не добре і не погано; так є - і ми мусимо з цим миритись, вчергове загортаючись з куртку, закриваючи шию шаликом, шукаючи в кишені цигарки і мобільний,
щоб за кілька хвилин підставити обличчя дощу, чи вітру,
чи сонцю,
котрі за хвилю мусять перетворити страх на щось цілковито інше.
Я багато думаю про це останніми днями, блукаючи вулицями міста свого дитинства.
Про це, і ні про що більше.