Tombe la carotte
Я вчора здійснила на себе легкий замах.
Класична "нєсподзянка", як кажуть друзі-поляки. Ніщо не віщує біди - і тут грім та блискавки, землетруси, вивергаються вулкани, клоуни - ну чим не нєсподзянка? І це все за секунди три поки летиш з висоти свого зросту до землі. Чи може вже після того, як припечатаєш своїм фейсом об сірий київський тейбл асфальт.
Я взагалі ніколи не приховувала, що я незграба і все з цього витякаюче, но ше ж ніколи не було, щоб настільки. І знаєте, що найсмішніше? Я цілу зиму ходила мало не навшпиньки, аби ніде не грохнутись, я цілу зиму обходила підозрілі заметені місця, перевалювалась, як качка на водопої з ноги на ногу на слизьких сходахз, аби не зламати собі важливі частини тіла...І шо? В цілковитий та абсолютний розпал весни, коли навколо не те, що слизького снігу, а навіть бридних калюж не спостерігається, я примудряюсь розтягнутись в усю довжину своїх метрсємсят.
Чесно кажучи, я то не спеціально...Ше би хтось спеціально хотів навернутись серед білого дня на очах в порядних городян. Йду я, значить, вся така каралєва після наради в "замкє у шефа". І, значить, вся така по телефону рішаю вопроси. І, святі й милосердні, чому я не Юлій Цезар, чому я не можу робити одночасно кілька речей. Наприклад, думати про те, що я говорю по телефону, і думати, куди шурують мої ноги?..Вопшим, не буду затягувать расказ, поки моя голова говорила по телефону, мої ноги перечепились через кляту цеп, яка перегороджувала вихід і привели мою голову в однакове положення з ногами, в горизонтальне...
Приблизно хвилини дві я просто лежала. Не дуже зручне місце, щоб лежати, скажу я вам - твердо і пилюка в ніс забивається. Тому я встала. І мені зразу здалось, що краще б я лежала. Але турботливі руки перехожих, кагбе не залишили широкого вибору...Потім я хвилини півтори матюкалась. Я би довше матюкалась, но на перепоні встав, як виявилось мій обмедений словниковий запас обсценної лексики. Більшість слів, я думаю, взагалі почали повторюватись секунді на тридцятій. В цей же час, права рука тимчасово зникла з цієї реальності. Я стояла, і сумно дивилась на свою сумку, до якої навіть не могла дотягнутись і підняти. Це вже потім хтось мені підказав, що в мене є ще ліва рука, і нею теж в принципі можна піднімати речі...Якось дошкандибала до телефону, набрала любімого мущіну, шоб сказати йому неясно що. І в цей момент з іншого виміру повернулась моя права рука, яка пекельно боліла.
І от стою я посеред вулиці, майже в центрі столиці нашої родіни, мої торби валяються під ногами, я тримаю біля вуха телефон і ридддаааааюююю. Тому що мене страшенно, несамовито, до скреготу зубів болить рука, а по друге мені стало себе так шкооооооооода. Навіть не знаю, як любімий мущіна розібрав шось в цих стогонах і схлипуваннях...
А потім я якось добралась додому. Я вирішила, що найкращий спосіб тримати себе в руках - це злитись на себе, та свою незграбність. І от крокую я, значить, кульгаючи, в сторону метро, дрібними шажочками тягну на собі свої торби з ноутом та іншими обтяжучими обставинами, і так мені себе шкооооода, шо я мало знову не ридма ридаю. Згадую, шо треба на себе злитись і значить роблю брівки доміком, губки - коминком, а ніс посеред цього всьо дивно хлюпа. Думаю, картина, достойна, шанайменше Далі, вимальовувалась...Фізіогномістам для дисертації...
Ну нічьо, добралась. До ночі, руку відпустило. До ранку на правому лікті, який піддався найбільшій атаці з боку асфальту, навіть синця чи припухлості не залишилось. Зате проявили себе в усій красі інші вшиблені частини тіла...Ну але кістки всі цілі, гіпсу ніде не треба, і на тому дякую :)
Хоча вчора, ото ридма ридаючи над тоб рукою, шо я собі думала, надовго собі пішла в інший вимір, я майже чітко уявила картини, як я намагаюсь їсти, вдягатись, тайпати, митись лівою рукою. Як любімий мущіна долає нетрі домашнього побуту та щоденної підтримки любімої інвалідки...Стільки моторошно цікавого можна було б написать в жеже...
Класична "нєсподзянка", як кажуть друзі-поляки. Ніщо не віщує біди - і тут грім та блискавки, землетруси, вивергаються вулкани, клоуни - ну чим не нєсподзянка? І це все за секунди три поки летиш з висоти свого зросту до землі. Чи може вже після того, як припечатаєш своїм фейсом об сірий київський тейбл асфальт.
Я взагалі ніколи не приховувала, що я незграба і все з цього витякаюче, но ше ж ніколи не було, щоб настільки. І знаєте, що найсмішніше? Я цілу зиму ходила мало не навшпиньки, аби ніде не грохнутись, я цілу зиму обходила підозрілі заметені місця, перевалювалась, як качка на водопої з ноги на ногу на слизьких сходахз, аби не зламати собі важливі частини тіла...І шо? В цілковитий та абсолютний розпал весни, коли навколо не те, що слизького снігу, а навіть бридних калюж не спостерігається, я примудряюсь розтягнутись в усю довжину своїх метрсємсят.
Чесно кажучи, я то не спеціально...Ше би хтось спеціально хотів навернутись серед білого дня на очах в порядних городян. Йду я, значить, вся така каралєва після наради в "замкє у шефа". І, значить, вся така по телефону рішаю вопроси. І, святі й милосердні, чому я не Юлій Цезар, чому я не можу робити одночасно кілька речей. Наприклад, думати про те, що я говорю по телефону, і думати, куди шурують мої ноги?..Вопшим, не буду затягувать расказ, поки моя голова говорила по телефону, мої ноги перечепились через кляту цеп, яка перегороджувала вихід і привели мою голову в однакове положення з ногами, в горизонтальне...
Приблизно хвилини дві я просто лежала. Не дуже зручне місце, щоб лежати, скажу я вам - твердо і пилюка в ніс забивається. Тому я встала. І мені зразу здалось, що краще б я лежала. Але турботливі руки перехожих, кагбе не залишили широкого вибору...Потім я хвилини півтори матюкалась. Я би довше матюкалась, но на перепоні встав, як виявилось мій обмедений словниковий запас обсценної лексики. Більшість слів, я думаю, взагалі почали повторюватись секунді на тридцятій. В цей же час, права рука тимчасово зникла з цієї реальності. Я стояла, і сумно дивилась на свою сумку, до якої навіть не могла дотягнутись і підняти. Це вже потім хтось мені підказав, що в мене є ще ліва рука, і нею теж в принципі можна піднімати речі...Якось дошкандибала до телефону, набрала любімого мущіну, шоб сказати йому неясно що. І в цей момент з іншого виміру повернулась моя права рука, яка пекельно боліла.
І от стою я посеред вулиці, майже в центрі столиці нашої родіни, мої торби валяються під ногами, я тримаю біля вуха телефон і ридддаааааюююю. Тому що мене страшенно, несамовито, до скреготу зубів болить рука, а по друге мені стало себе так шкооооооооода. Навіть не знаю, як любімий мущіна розібрав шось в цих стогонах і схлипуваннях...
А потім я якось добралась додому. Я вирішила, що найкращий спосіб тримати себе в руках - це злитись на себе, та свою незграбність. І от крокую я, значить, кульгаючи, в сторону метро, дрібними шажочками тягну на собі свої торби з ноутом та іншими обтяжучими обставинами, і так мені себе шкооооода, шо я мало знову не ридма ридаю. Згадую, шо треба на себе злитись і значить роблю брівки доміком, губки - коминком, а ніс посеред цього всьо дивно хлюпа. Думаю, картина, достойна, шанайменше Далі, вимальовувалась...Фізіогномістам для дисертації...
Ну нічьо, добралась. До ночі, руку відпустило. До ранку на правому лікті, який піддався найбільшій атаці з боку асфальту, навіть синця чи припухлості не залишилось. Зате проявили себе в усій красі інші вшиблені частини тіла...Ну але кістки всі цілі, гіпсу ніде не треба, і на тому дякую :)
Хоча вчора, ото ридма ридаючи над тоб рукою, шо я собі думала, надовго собі пішла в інший вимір, я майже чітко уявила картини, як я намагаюсь їсти, вдягатись, тайпати, митись лівою рукою. Як любімий мущіна долає нетрі домашнього побуту та щоденної підтримки любімої інвалідки...Стільки моторошно цікавого можна було б написать в жеже...