ПОЖЕРТВА ДЛЯ РАХМАНІВ-БРАХМАНІВ
Стаття Ігоря Чеховського . Як відомо, Чеховський ненавидів псведонаукові спекуляції навколо популярних тем. Тим більше гідне уваги
ПОЖЕРТВА ДЛЯ РАХМАНІВ-БРАХМАНІВ
Автор: Ігор Чеховський
Одним із найцікавіших старожитніх великодніх обрядів в українців, втрачених у сучасній календарній традиції, було жертвоприношення шкаралущі з великодніх яєць, яке адресувалося персонажам народної міфології - Рахманам. Цим персонажам було присвячено і спеціальне свято народного календаря - Рахманський Великдень. Походження цього звичаю етнографи пов’язували з культом померлих Пращурів, але також із давньоіндійськими брахманами і навіть із нашими бранцями, які потрапили у турецьку неволю.
Цей звичай інтригував ще дослідників середини 19 ст. Польський автор Владислав Завадський, який цікавився обрядовістю Гуцульщини, прямо пов’язував українських Рахманів із брахманами Стародавньої Індії й на цій підставі робив висновок про… азійське походження і самих гуцулів.
Сама обрядодія полягала у вкиненні у річку шкаралущі з яєць, головної великодньої страви, яка призначалася для міфічних Рахманів. Виконання обряду в українців Карпат і Прикарпаття приурочувалося зазвичай до одного з днів Великого тижня: переважно суботи, подекуди - середини або й самого Великодня.
Опис цього обряду на Буковині у другій половині 19 ст. залишив місцевий етнограф Григорій Купчанко, який зібрав й опублікував немало цінного матеріялу з етнографії місцевих українців. У своєрідному історико-географічному нарисі про наш край, він, зокрема, пише: «У суботу перед Пасхою кидають у ріку шкаралущу від яєць, використаних для випікання паски».
Видатний дослідник Гуцульщини Володимир Шухевич, який зібрав багато старожитніх звичаїв горян, теж згадав про існування цього самобутнього дійства. Він пов’язував його з середою Великого тижня, коли ґаздині розпочинали пекти паски. Вкидаючи шкаралущу у потік, гуцули вірили, що вона допливе до Рахманів і сповістить їм, що «у нас Великдень; тоді вольно їм скоромно (яйце) з’їсти.»
Цей звичай був відомий і серед бойків - західних сусідів гуцулів. У Великодню суботу вони пускали шкаралущу з яєць на воду, «аби Рахмани спорзнилися».
Старовинна традиція затрималася у підгірських селах над Рибницею, на Івано-Франківщині, аж до кінця 1930-х років. Так само у Великодню суботу ґаздиня збирала шкаралущу з яєць, використаних для випікання пасок та зварених накруто для святкового кошика, і доручала комусь із дітлахів віднести до річки чи млинівки: а вже вода «понесе шкарлуп’є у брахманський край, аби Рахмани мали що їсти».
У народній уяві шкаралуща зазнавала у воді дивовижних перетворень. Як пояснювала В. Шухевичу одна з його інформаторок, гуцулка з Космача, «так Бог дасть, що тота шкаралуща, заки допливе до Рахманів, вчинитси назад яйцем».
У зв’язку з віруваннями у Рахманів у народному календарі існувало й особливе святце - Рахманський Великдень, яке українці Карпат і прикарпатських земель відзначали четвертої середи по Великодніх святах. «Народ гадає, - пояснював такий вибір календарної координати Г. Купченко, - що вона (тобто, шкаралуща) допливає на четвертому тижні після Пасхи, у середу, тобто на Преполовеніє, до Рахманів, які живуть під землею, за морями. До них припливають уже повні яйця, і Рахмани починають святкувати Пасху, звідси день Преполовенія називається «Рахманьскім Великоднем».
Згадане свято, яке в церковному календарі звалося Преполовлениєм Праздника, чи Преполовенням, випадало посередині між Великоднем і Трійцею, чи Зеленими Святами.
Хоча того дня у церкві не правилася служба, але на знак свята гуцули, наприклад, дотримувалися посту і табу, тобто заборон, щодо будь-якої фізичної праці. Зокрема, намагалися трапезувати лише один раз у день. Сподівалися, що за це Бог вбереже їхню худобу від укусів гадини чи іншої напасної смерті. На Брахманський Великдень дозволялося хіба що «у готову землю васильок посіяти». Братися за будь-яку іншу роботу вважалося дуже небажаним. «Якби робив на се свято, то земля би сім років банувала, не родила би нічого».
Письменник й етнограф Софрон Вітвицький, який упродовж трьох десятиліть прожив серед горян села Жабйого (нині Верховина Івано-Франківської обл.), у своєму історичному нарисі про гуцулів залишив рідкісний опис обрядової трапези яйцем, якою відзначали Рахманський Великдень у середині минулого століття у Жабйому:
«При заході сонця, коли вже з’явиться на небосхилі вечірня зоря, сходиться вся родина гуцула до хати. Там дає господиня дому батькові одне лише варене яйце, кладе на стіл паску, яка зберігається ще від самого Великодня. Багатші гуцули зазвичай святять три паски: одну з’їдають на Великдень, другу - у Провідну неділю, а третю зберігають до цього Рахманського Великодня. Найбідніші ж бодай крихту з посвяченої паски до цього часу заховують. Тримаючи подане яйце в руці, стає батько посеред хати і мовить: «Ходіт, діти, будем ся всі сим яйцем ділити нині». На це хтось із домашніх відповідає: «Та як же ми всі тутка одним яйцем зможем ся ділити?» Тоді батько урочисто проказує: «Ой, коли могли ся в сей Великдень дванайцят Рахманинів одним яйцем поділити, то, напевно, і для нас одного стане». Те сповістивши, повагом обирає шкаралущу з яйця, кладе її на стіл, а яйце ділить на стільки часток, скільки є душ у хаті, але на одну частку більше, наділяє всіх, а частку, яка зосталася, дає найменшій дитині». Коментуючи обряд, дослідник слушно провів паралель із сучасним йому великоднім обрядом зі свяченим яйцем, коли, відзначаючи Великдень за «патріархальним звичаєм, успадкованим від наших прадавніх предків», теж ділять свячене яйце на дрібні частки - очевидно, не з нужди, і хтозна, чи це не відголосок якогось давнього звичаю, сліди якого з плином часу стерлися.
Наділивши домашніх ритуальним яйцем, господар бережно збирав шкаралущу і разом із дітьми відносив до річки, а там кидав у воду, промовляючи: «Яйце не зайде до Рахманина, але шкаралупа зайде, тай зайде напевно». Після цього дійства всі поверталися додому і споживали останню паску та інші пісні страви.
Для перших збирачів цього обряду Рахманин зоставався невідомим персонажем народних вірувань. Ця загадка, закономірно, збуджувала інтерес дослідників, і ті намагалися з’ясувати, як собі народ уявляє отих Рахманів і де їх поселяє. Незаслужено забутий нами ще один видатний дослідник Гуцульщини Антін Онищук, який упродовж ряду літ перед Першою світовою війною учителював у цім краю, у надзвичайно цікавому «Народному калєндарі» звичаїв і вірувань гуцулів сільця Зелениці (у верхів’ях Надвірнянської Бистриці) навів ряд народних версій походження Рахманів, і з-поміж них на особливу увагу заслуговує така: «Як дивисі у воду, у ріку - то видитсі, що там є другий світ під водов: є й дерева, й трава, й небо, й хмари так, як на сім світі. То кажут, що на тім світі є тоти Рахмани. Кажут, як би чоловік упав у воду й потав, то би пішов на «тот світ».
Отже, Рахмани - це душі пращурів, які у визначені дні року прагнуть уваги живих. Зауважимо, що на Великий тиждень у підгірських селах прийнято провідувати і впорядковувати могили родичів. А наступної суботи після Великодня буковинці, як і більшість етнографічних груп українців, відзначали Проводи - звідси Провідна субота, - коли до могил близьких і рідних приносили «пасочки і писаночки».
Однак етнографи не задовольнялися цією версією, яка найближча до істини, і шукали праобраз Рахманів серед світу живих. «Гуцули повістують,- занотував із цього приводу В. Шухевич, - що Рахмани - се ченці, справедливі Руснаки; вони такої віри, як і ми. Вони жиють далеко на сході в монастири ( деякі Гуцули додають до того - «в Сочеві»), де ведуть богомільне житє; ми за них жиємо на світі, бо вони відпокутовуют наші гріхи, говіючи через цілий рік, скоромятся тілько тим, що у Великдень ділится їх 12 одним яйцем». Як випливає з цього повідомлення, одне із ймовірних місцерозташувань Рахманів - знамениті середньовічні монастирі Південної Буковини: Путна, Молдавиця, Сучавиця, - які впродовж століть слугували осередками української і молдавської духовності та культури. У зв’язку з такими уявленнями, образ Рахмана, чи Рахманина, набув серед горян ідеалу праведного життя. Так, про людину, яка була ображена чи скривджена кимось, але вибачала, не жадаючи жодних відшкодувань, казали: «Сесе не чоловік, але якийсь Рахманин».
Оригінальної версії походження обряду вкидання шкаралущі у річку та й самої назви «Рахман» дотримувався, на підставі аналізу народних легенд, сам В. Шухевич: «… повістують в Гуцульщині, що шкаралущі, вкинені на воду, допливають у Туреччину, де дають знати людям, що там остались на заробітках, про настання Великодня. Мені бачиться, що се буде властива причина вкидання шкаралущ у ріку, а то тим певніше, бо і в Борщівщині над Серетом і в Заліщиччині над Дністром кажуть люди, що роблять те для того, бо багато людей жиє у Турка в ясирі, вони б і не знали, коли у нас Великдень, наколи б не доплили до них шкаралущі з яєць і писанок». На підтвердження цієї гіпотези дослідник наводить турецьке слово рахман, яке означає «милосердний».
А за давніми повір’ями, відголоски яких збереглися серед українців Карпат, рахмани живуть за морями, у далекій південній (або й східній) вічнозеленій країні - нібито в Ирії, куди наші улюблені птахи вирушають на перезимівок, або, як зазвичай кажемо, відлітають у вирій. У середньовічній оповіді про ходіння преподобного Зосими в край рахманів описується життя цих блаженних. Вони повсякчас моляться, харчуються плодами землі й п’ють солодку воду, яка витікає з-під коріння дерев. Мандрівцеві з наших земель рахмани відкрилися: «Ми вашого роду єсмо…» Тож не дивно, що дехто з дослідників вбачав у міфопоетичних рахманах індійських праведників-брахманів. Переконливішою, однак, є думка, що перекази про рахманів - це відгомін прадавнього культу пращурів, душі яких продовжують тужити за радощами земними.
Ігор Чеховський