РЕНЕГАТИЗМИ
Якщо нація ставить своє виживання за головну мету, тоді це вже не є чиста духовна сутність, оскільки матеріальне ставиться поступово на перші позиції, тоді як ідеалізм є перш за все жертовністю. Для нього самозбереження є вторинним (на прикладі християнського чи ісламського фундаменталізму), тоді як для націоналізму шлях у ніщо є випадком крайнім (УПА). Так само націоналізм бачить націю як вияв Абсолютного Духу, тобто розглядає націю в язичницькому, пантеїстичному або маніфестаціоністському ключі, як прообраз Вічності, про яку ти знаково згадав. Але це тоді входить у суперечність із монотеїзмом у його радикальному розумінні, який орієнтує людину за трансцендентні горизонти, оскільки в націоналізмі нація фактично заміняє Бога. Тобто я би не ставив знак рівності між нацією та спільнотою - спільнота є чимось більш вузьким та цільовим, тоді як нація є організмом більш відчуженим. Спільноти завжди протистоять Системі, тоді як нація сама є Системою, втіленям та ідеалом Системи.
Згоден, що нація - це певний міф, при чому зосереджений на культі предків. Однак тут знову постає питання про вплив язичницької парадигми - це важко коректно вписати в християнський універсалізм, хоча на практиці це робилось постійно, однак ціною ігнорування деяких духовних постулатів. Адже, зрештою, націоналізм є колективним егоїзмом групи, яка веде боротьбу за виживання посеред інших подібних груп, у т.ч. тих, що так само належать до єдиної релігійної парадигми чи навіть конфесії - значить, національні інтереси ставляться вище за заповіді (в юдаїзмі та ісламі цього протиріччя немає, оскільки в першому випадку юдаїзм сам ототожнився з етносом, а іслам націй не визнає). Тобто “шлях до Бога” одного етносу торується ціною усунення зі шляху сусідніх етносів (як конкуренція), тому постає питання, яким чином національні міфи можуть коректно відображати ідею Єдиного Бога.
Ідея “воля або смерть”, звичайно, відображає ідеалістичне бачення, проте в деяких подібних тезах відображається щось більш універсальне - тобто радикальний момент боротьби проти Системи, що проглядається і в козаччині, і русі гайдамаків, як в соціалістів-революціонерів у Російській імперії, котрі екзистенціально були в більшій мірі ідеалістами, аніж націоналістами (якщо навіть вважати націоналізм градацією ідеального).
Проте яким чином осягнення Бога можливе через націю? Це єресь для християнства і більше нагадує язичницьку точку зору, зокрема ідею кастовості та визначальної нерівності людей і, відповідно, різних шляхів осягнення духовного для різних варн. Проте нація є тим, що зруйнувало цю станову нерівність Середньовіччя в ім’я внутриетнічної рівності та братерства, а тому це означає закладений в ідею нації егалітаризм, який функціонально не знімається героїчними культами - герої залишаються героями, але нація залишається егалітарною системою (яку, тим не менше, пізніше намагались розглянути корпоративно - той же Юліус Евола, вбачаючи в цьому потенціал для відродження суспільного дзеркала фактичної духовної нерівності). Але це вже спроба пристосувати ідею нації до чогось, що передує суто національному. Це знову-таки входить у суперечність із християнством (яке, втім, у Середні віки засновувалось на такій же суперечності, відмовившись у IV ст. від власного есхатологічного радикалізму - але питання це не знімає, особливо в ключі сучасної лібералізації церкви). Окремо стоїть питання, де в християнстві знаходиться конкретний припис чи обгрунтування націоналізму - відомо, що автентичне раннє християнство було космополітичним. Християнство є вірою есхатологічною, а тому віра у відновлення Раю на землі до Страшного суду є єретичною, оскільки сам монотеїзм заснований на очікуванні Кінця, котрий покладе край світу несправедливості. Людина не може самостійно і без божественного втручання відновити пропорції Золотого віку, оскільки людина нетотожна Богу. Тобто тут націоналізм уже починає інтерпретувати метафізику на свій лад, виходячи із себе, а не навпаки, і тому духовні істини змінюються на користь імманентного, тобто духовне підлаштовується під матеріальне, якщо говорити грубо. Те, що націоналіст не може пожертвувати нацією заради осмислення навіть Біблії як вона є, а починає прилаштовувати релігію під націоналізм (який значно молодший за релігію), вже говорить про те, що точка ціннісної орієнтації, хай і невидимо, але фактично зміщена в бік імманентного.
Нарешті, теза про те, що нація є вищим типом організації спільноти, є вкрай спірною. Вона була вірною в модерні, але є абсурдною для премодерну (Традиції) - і так само неадекватною для постмодерну. Сама історія це доводить: національні організми розпадаються, віртуалізуються, національні суверенітети органічно та загалом безконфліктно усуваються глобалізацією. На кону наднаціональні утворення, тобто фактично імперії (союзи, блоки), в яких може зберігатись етнічність, але суто національному (як державному і суб’єктному) немає місця. Характер суспільних та економічних відносин сам зняв націоналізм з порядку денного. Сучасні ж праві в Европі, якщо і отримують підтримку, то, швидше, не за національні тези, а за антиімміграційну риторику (яке є питанням макрорівня - расовим та економічним, а не вузьконаціональним).
Звичайно, нація є одним із проявів універсального, однак саме тому вона не може сама бути чимось універсальним. Нація не може стати абсолютом, а коли вона заступає місце абсолютного - тоді це означає секуляризацію. Щодо картини світу - безперечно, кожен етнос формує свою картину світу, однак швидше все-таки етнос (і раса), а не нація - хоча це питання спірне, звичайно. Однак якщо, скажімо, в сучасних умовах постає мова про певний спільний европейський або евразійський вектор, певні такі анклави наднаціональні, тоді постає питання про місце націоналізму. Адже пан-европеїзм чи пан-евразійство є нічим іншим як проектами імперськими, а імперія як інститут є поєднанням багатоманітних факторів у цілісній ієрархічній структурі (провал Европейського Союзу засновується саме на тому, що є рівноправне представництво без конкретної збірної вісі, без основного суб’єкта, який міг би стати двигуном усіх процесів - саме тому Евросоюз змушений реалізовувати свій проект між американською та російською моделями, і саме тому проекту Евросоюзу не вистачає монолітності). В будь-якому разі під кутом зору сучасних европейських правих ми приходимо до чогось іншого, аніж просто націоналізм минулого - швидше, до ідеї імперії, яка, втім, не може бути втіленою в разі сильного націоцентризму її потенційного творця. Свого часу розвалу Російської імперії посприяв саме критикований Николаем Трубецким відхід від імперської до національної парадигми після 1848 р., що стало реакцією на націогенези її складових народів.
Далі: питання церковного життя вимагає орієнтування на українську специфіку - православне християнство як домінуючий фактор. Формальною точкою збору його є Константинополь, але це de facto фіктивний центр. Реальними є тільки Київ і Москва. Симфонія влад та полікультурність, автономність церковних утворень православної традиції є реліктами імперської матриці Візантії, однак Візантії з 1453 р. не існує, і навіть Константинополь більше не є синонімом духовного центру (наразі це перш за все Стамбул, розділений між ісламом і турецьким секуляризмом). Якщо такого канонічного центру не буде знайдено поза Москвою (чи може він бути знайдений деінде, окрім Єрусалиму?), тоді виникає загроза відміченої мною підміни християнського універсалізму націоналістичним партикуляризмом. Реформація, до якої ти апелюєш, означала початок Нового часу, тобто закладала фундамент під націогенез, однак Новий час і взагалі модерн уже вичерпали себе по факту: світ змінився, тому апелювати до минулих форм, які вже вичерпані, немає сенсу. Адже так само можна апелювати до Реформації як фундаменту капіталізму та буржуазних революцій (як іншого фактору націогенезу). Окремо слід вказати тезу про “богообраність” руського народу - чи розумів під цим Іларіон націю чи навіть етнос, яких тоді не існувало навіть концептуально? “Руський народ” у контексті Середньовіччя є нічим іншим, як збірним поняттям, котре сьогодні ми могли би по аналогії підмінити такими ж збірними поняттями, як “американський”, “европейський”, “російський” народи. Нарешті, націоналізм не стоїть на універсальних засадах моралі та етики - достатньо звернутись до Декалогу. Для націоналізму все те добре, що добре для нації, і це анулює будь-який декларований універсалізм, в т.ч. християнської етики (яку можна тлумачити і радикально, однак у межах усього християнства чи, принаймні, його частини, але аж ніяк не нації).
Кастовий устрій в Середні віки та в архаїчну добу засновувався далеко не на випадковості походження, але на глибинних уявленнях про нерівність, і ця нерівність була не тільки показною, але й de facto успадковувалась. З іншого боку, расові теоретики вбачають у кастових устроях релікти расової сегрегації після великого індоевропейського розселення, тобто знову ж таки об’єктивують касти, виступаючи тому з наднаціональних позицій (як Ганс Гюнтер, до прикладу, чи навіть більш банальні пангерманісти в дусі Г’юстона Чемберлена). Нарешті, якщо “ієрархія має існувати, але на основі чеснот, а не на основі випадковості народження”, і “кожен громадянин від народження має мати рівні права і можливість реалізувати себе на благо нації” - тоді стає питання про межі, які відділяє такий підхід від лібералізму (ця межа тільки в градації, а оскільки будь-який запущений колись механізм рано чи пізно випрацьовує себе до кінця, тоді постання на тлі націоналізму ліберальних теорій є справою закономірною - як і відповідний програш націоналізму). Я не даю зараз оцінки цим явищам, я просто констатую перебіг процесів, які ніколи не повертають назад: хіба тільки симулюють повернення - для іще більшого кроку вперед - як у випадку націоналістичних рухів 1920-1930-их рр., котрі, повертаючи до своєрідної модернізованої архаїки, на ділі тільки прискорили настання постмодерну на руїнах і модерну, і архаїки.
Щодо метафізики - звичайно, я послідовно осмислюю процеси та явища перш за все з позицій філософії та метафізики, однак я не вважаю за вірну мету побудову Раю “тут і тепер”, оскільки це суперечить логіці релігій, про які ми ведемо мову. Звичайно, люди повинні будувати найбільш справедливе суспільство на основі етичних імперативів, однак недоречно вірити в те, що ідеальне суспільство може бути збудоване в рамках історії. Не йде мова про фаталізм, але питання в тому, що суб’єктом дії тепер уже навряд чи може бути нація. Якщо сьогодні ряд експертів говорять про демонтаж капіталізму, смерть філософії, ануляцію класичного суб’єкта, зняття з порядку денного навіть лібералізму, який перероджується разом із модерном у щось інше - то тим більш дивно вести мову про націю як концепт. Те, що все менше людей сприймає ідею нації як звичну чи органічну (в даному сенсі я не плутаю з етносом) - показник того, що метафізика націоналізму не відповідає метафізичній картині постмодерну, і надалі націоналізм розумітимуть усе менше.
Так само спірним є те, що найбільш ідеальне суспільство - це нація. З т.з. інтегрального традиціоналізму, до прикладу, як і метафізики язичницьких (а також монотеїстичних) релігій, початок означає повноту, абсолютність, і всі подальші еманації ідуть в напрямі донизу, тому все наступне є гіршим за попереднє, що відображається в дещо іншій перспективі також у монотеїстичній апокаліптиці. Таким чином еволюційна віра в те, що з нижчого (роду, племені) постає вище (етнос, нація) - виглядає як типово модерністський переворот (як і сама ідея прогресу та еволюції, яка суперечить метафізиці, оскільки говорить про нижчий початок, із якого може розвинутись вище - за такою логікою слід далі визнавати вірними передумови теорій Чарлза Дарвіна та Карла Маркса, оскільки це все теорії одного парадигмального порядку). Це по духу гегелівська ідея, зрештою. Однак її логічним завершенням повинна стати ідея однієї раси та однієї імперії (оцінена кимось як вершина прогресу, іншими ж - як інволюційне дно). Націоналізм, бувши запущеним у XVII-XVIII ст. як інструмент руйнації традиційного світу, тепер намагається цей процес призупинити, не давши йому зруйнувати і себе - однак хто з мечем приходить, від меча і гине. Такі глобальні процеси не зупиняються напівдорозі, оскільки, зрештою, і запускались вони з іншою метою.
Нарешті, нація не може претендувати на локальний універсалізм у рамках пост-історичного світу. З одного боку, дійсно ідуть процеси акцентування етнічних ідентичностей та регіоналізмів, особливо в Европі, однак усе це є продовженням єдиного процесу: спершу було зруйновано імперії як системи племен та етносів (премодерн), з яких атомізовано укрупнені на базі синтезу племен нації (модерн), а нині нації як крупні гравці знову дробляться на регіональні групи (нові квазіплемінні організми) - для більш ефективного синтезу в нові імперії (що дуже характерно для Евросоюзу, який за свою природою не може повноцінно глобалізуватись саме через відсутність вісі - але водночас ефективно американізується, позаяк США цією віссю є). Я можу погодитись, що принцип ідеального ладу та справедливості буде актуальний, з певною поправкою: до кінця часів. Однак нація у цьому контексті є тільки однією з історичних віх - не першою, і, вочевидь, не останньою, тож чи коректно зводити універсальне до партикулярного? Адже всі перечислені тобою ознаки ідеального світу (”ідея вічного духу, органічної солідарності, справедливості, природовідповідності, хороброго нового світу”) можна легко приписати архаїчній племінній добі Золотого віку чи корпоративно-кастовому ладу романтичного Середньовіччя.
(с) Святослав Вишинський
http://politonomia.org.ua/?p=1883#more-1883
http://politonomia.org.ua/?p=1889
Згоден, що нація - це певний міф, при чому зосереджений на культі предків. Однак тут знову постає питання про вплив язичницької парадигми - це важко коректно вписати в християнський універсалізм, хоча на практиці це робилось постійно, однак ціною ігнорування деяких духовних постулатів. Адже, зрештою, націоналізм є колективним егоїзмом групи, яка веде боротьбу за виживання посеред інших подібних груп, у т.ч. тих, що так само належать до єдиної релігійної парадигми чи навіть конфесії - значить, національні інтереси ставляться вище за заповіді (в юдаїзмі та ісламі цього протиріччя немає, оскільки в першому випадку юдаїзм сам ототожнився з етносом, а іслам націй не визнає). Тобто “шлях до Бога” одного етносу торується ціною усунення зі шляху сусідніх етносів (як конкуренція), тому постає питання, яким чином національні міфи можуть коректно відображати ідею Єдиного Бога.
Ідея “воля або смерть”, звичайно, відображає ідеалістичне бачення, проте в деяких подібних тезах відображається щось більш універсальне - тобто радикальний момент боротьби проти Системи, що проглядається і в козаччині, і русі гайдамаків, як в соціалістів-революціонерів у Російській імперії, котрі екзистенціально були в більшій мірі ідеалістами, аніж націоналістами (якщо навіть вважати націоналізм градацією ідеального).
Проте яким чином осягнення Бога можливе через націю? Це єресь для християнства і більше нагадує язичницьку точку зору, зокрема ідею кастовості та визначальної нерівності людей і, відповідно, різних шляхів осягнення духовного для різних варн. Проте нація є тим, що зруйнувало цю станову нерівність Середньовіччя в ім’я внутриетнічної рівності та братерства, а тому це означає закладений в ідею нації егалітаризм, який функціонально не знімається героїчними культами - герої залишаються героями, але нація залишається егалітарною системою (яку, тим не менше, пізніше намагались розглянути корпоративно - той же Юліус Евола, вбачаючи в цьому потенціал для відродження суспільного дзеркала фактичної духовної нерівності). Але це вже спроба пристосувати ідею нації до чогось, що передує суто національному. Це знову-таки входить у суперечність із християнством (яке, втім, у Середні віки засновувалось на такій же суперечності, відмовившись у IV ст. від власного есхатологічного радикалізму - але питання це не знімає, особливо в ключі сучасної лібералізації церкви). Окремо стоїть питання, де в християнстві знаходиться конкретний припис чи обгрунтування націоналізму - відомо, що автентичне раннє християнство було космополітичним. Християнство є вірою есхатологічною, а тому віра у відновлення Раю на землі до Страшного суду є єретичною, оскільки сам монотеїзм заснований на очікуванні Кінця, котрий покладе край світу несправедливості. Людина не може самостійно і без божественного втручання відновити пропорції Золотого віку, оскільки людина нетотожна Богу. Тобто тут націоналізм уже починає інтерпретувати метафізику на свій лад, виходячи із себе, а не навпаки, і тому духовні істини змінюються на користь імманентного, тобто духовне підлаштовується під матеріальне, якщо говорити грубо. Те, що націоналіст не може пожертвувати нацією заради осмислення навіть Біблії як вона є, а починає прилаштовувати релігію під націоналізм (який значно молодший за релігію), вже говорить про те, що точка ціннісної орієнтації, хай і невидимо, але фактично зміщена в бік імманентного.
Нарешті, теза про те, що нація є вищим типом організації спільноти, є вкрай спірною. Вона була вірною в модерні, але є абсурдною для премодерну (Традиції) - і так само неадекватною для постмодерну. Сама історія це доводить: національні організми розпадаються, віртуалізуються, національні суверенітети органічно та загалом безконфліктно усуваються глобалізацією. На кону наднаціональні утворення, тобто фактично імперії (союзи, блоки), в яких може зберігатись етнічність, але суто національному (як державному і суб’єктному) немає місця. Характер суспільних та економічних відносин сам зняв націоналізм з порядку денного. Сучасні ж праві в Европі, якщо і отримують підтримку, то, швидше, не за національні тези, а за антиімміграційну риторику (яке є питанням макрорівня - расовим та економічним, а не вузьконаціональним).
Звичайно, нація є одним із проявів універсального, однак саме тому вона не може сама бути чимось універсальним. Нація не може стати абсолютом, а коли вона заступає місце абсолютного - тоді це означає секуляризацію. Щодо картини світу - безперечно, кожен етнос формує свою картину світу, однак швидше все-таки етнос (і раса), а не нація - хоча це питання спірне, звичайно. Однак якщо, скажімо, в сучасних умовах постає мова про певний спільний европейський або евразійський вектор, певні такі анклави наднаціональні, тоді постає питання про місце націоналізму. Адже пан-европеїзм чи пан-евразійство є нічим іншим як проектами імперськими, а імперія як інститут є поєднанням багатоманітних факторів у цілісній ієрархічній структурі (провал Европейського Союзу засновується саме на тому, що є рівноправне представництво без конкретної збірної вісі, без основного суб’єкта, який міг би стати двигуном усіх процесів - саме тому Евросоюз змушений реалізовувати свій проект між американською та російською моделями, і саме тому проекту Евросоюзу не вистачає монолітності). В будь-якому разі під кутом зору сучасних европейських правих ми приходимо до чогось іншого, аніж просто націоналізм минулого - швидше, до ідеї імперії, яка, втім, не може бути втіленою в разі сильного націоцентризму її потенційного творця. Свого часу розвалу Російської імперії посприяв саме критикований Николаем Трубецким відхід від імперської до національної парадигми після 1848 р., що стало реакцією на націогенези її складових народів.
Далі: питання церковного життя вимагає орієнтування на українську специфіку - православне християнство як домінуючий фактор. Формальною точкою збору його є Константинополь, але це de facto фіктивний центр. Реальними є тільки Київ і Москва. Симфонія влад та полікультурність, автономність церковних утворень православної традиції є реліктами імперської матриці Візантії, однак Візантії з 1453 р. не існує, і навіть Константинополь більше не є синонімом духовного центру (наразі це перш за все Стамбул, розділений між ісламом і турецьким секуляризмом). Якщо такого канонічного центру не буде знайдено поза Москвою (чи може він бути знайдений деінде, окрім Єрусалиму?), тоді виникає загроза відміченої мною підміни християнського універсалізму націоналістичним партикуляризмом. Реформація, до якої ти апелюєш, означала початок Нового часу, тобто закладала фундамент під націогенез, однак Новий час і взагалі модерн уже вичерпали себе по факту: світ змінився, тому апелювати до минулих форм, які вже вичерпані, немає сенсу. Адже так само можна апелювати до Реформації як фундаменту капіталізму та буржуазних революцій (як іншого фактору націогенезу). Окремо слід вказати тезу про “богообраність” руського народу - чи розумів під цим Іларіон націю чи навіть етнос, яких тоді не існувало навіть концептуально? “Руський народ” у контексті Середньовіччя є нічим іншим, як збірним поняттям, котре сьогодні ми могли би по аналогії підмінити такими ж збірними поняттями, як “американський”, “европейський”, “російський” народи. Нарешті, націоналізм не стоїть на універсальних засадах моралі та етики - достатньо звернутись до Декалогу. Для націоналізму все те добре, що добре для нації, і це анулює будь-який декларований універсалізм, в т.ч. християнської етики (яку можна тлумачити і радикально, однак у межах усього християнства чи, принаймні, його частини, але аж ніяк не нації).
Кастовий устрій в Середні віки та в архаїчну добу засновувався далеко не на випадковості походження, але на глибинних уявленнях про нерівність, і ця нерівність була не тільки показною, але й de facto успадковувалась. З іншого боку, расові теоретики вбачають у кастових устроях релікти расової сегрегації після великого індоевропейського розселення, тобто знову ж таки об’єктивують касти, виступаючи тому з наднаціональних позицій (як Ганс Гюнтер, до прикладу, чи навіть більш банальні пангерманісти в дусі Г’юстона Чемберлена). Нарешті, якщо “ієрархія має існувати, але на основі чеснот, а не на основі випадковості народження”, і “кожен громадянин від народження має мати рівні права і можливість реалізувати себе на благо нації” - тоді стає питання про межі, які відділяє такий підхід від лібералізму (ця межа тільки в градації, а оскільки будь-який запущений колись механізм рано чи пізно випрацьовує себе до кінця, тоді постання на тлі націоналізму ліберальних теорій є справою закономірною - як і відповідний програш націоналізму). Я не даю зараз оцінки цим явищам, я просто констатую перебіг процесів, які ніколи не повертають назад: хіба тільки симулюють повернення - для іще більшого кроку вперед - як у випадку націоналістичних рухів 1920-1930-их рр., котрі, повертаючи до своєрідної модернізованої архаїки, на ділі тільки прискорили настання постмодерну на руїнах і модерну, і архаїки.
Щодо метафізики - звичайно, я послідовно осмислюю процеси та явища перш за все з позицій філософії та метафізики, однак я не вважаю за вірну мету побудову Раю “тут і тепер”, оскільки це суперечить логіці релігій, про які ми ведемо мову. Звичайно, люди повинні будувати найбільш справедливе суспільство на основі етичних імперативів, однак недоречно вірити в те, що ідеальне суспільство може бути збудоване в рамках історії. Не йде мова про фаталізм, але питання в тому, що суб’єктом дії тепер уже навряд чи може бути нація. Якщо сьогодні ряд експертів говорять про демонтаж капіталізму, смерть філософії, ануляцію класичного суб’єкта, зняття з порядку денного навіть лібералізму, який перероджується разом із модерном у щось інше - то тим більш дивно вести мову про націю як концепт. Те, що все менше людей сприймає ідею нації як звичну чи органічну (в даному сенсі я не плутаю з етносом) - показник того, що метафізика націоналізму не відповідає метафізичній картині постмодерну, і надалі націоналізм розумітимуть усе менше.
Так само спірним є те, що найбільш ідеальне суспільство - це нація. З т.з. інтегрального традиціоналізму, до прикладу, як і метафізики язичницьких (а також монотеїстичних) релігій, початок означає повноту, абсолютність, і всі подальші еманації ідуть в напрямі донизу, тому все наступне є гіршим за попереднє, що відображається в дещо іншій перспективі також у монотеїстичній апокаліптиці. Таким чином еволюційна віра в те, що з нижчого (роду, племені) постає вище (етнос, нація) - виглядає як типово модерністський переворот (як і сама ідея прогресу та еволюції, яка суперечить метафізиці, оскільки говорить про нижчий початок, із якого може розвинутись вище - за такою логікою слід далі визнавати вірними передумови теорій Чарлза Дарвіна та Карла Маркса, оскільки це все теорії одного парадигмального порядку). Це по духу гегелівська ідея, зрештою. Однак її логічним завершенням повинна стати ідея однієї раси та однієї імперії (оцінена кимось як вершина прогресу, іншими ж - як інволюційне дно). Націоналізм, бувши запущеним у XVII-XVIII ст. як інструмент руйнації традиційного світу, тепер намагається цей процес призупинити, не давши йому зруйнувати і себе - однак хто з мечем приходить, від меча і гине. Такі глобальні процеси не зупиняються напівдорозі, оскільки, зрештою, і запускались вони з іншою метою.
Нарешті, нація не може претендувати на локальний універсалізм у рамках пост-історичного світу. З одного боку, дійсно ідуть процеси акцентування етнічних ідентичностей та регіоналізмів, особливо в Европі, однак усе це є продовженням єдиного процесу: спершу було зруйновано імперії як системи племен та етносів (премодерн), з яких атомізовано укрупнені на базі синтезу племен нації (модерн), а нині нації як крупні гравці знову дробляться на регіональні групи (нові квазіплемінні організми) - для більш ефективного синтезу в нові імперії (що дуже характерно для Евросоюзу, який за свою природою не може повноцінно глобалізуватись саме через відсутність вісі - але водночас ефективно американізується, позаяк США цією віссю є). Я можу погодитись, що принцип ідеального ладу та справедливості буде актуальний, з певною поправкою: до кінця часів. Однак нація у цьому контексті є тільки однією з історичних віх - не першою, і, вочевидь, не останньою, тож чи коректно зводити універсальне до партикулярного? Адже всі перечислені тобою ознаки ідеального світу (”ідея вічного духу, органічної солідарності, справедливості, природовідповідності, хороброго нового світу”) можна легко приписати архаїчній племінній добі Золотого віку чи корпоративно-кастовому ладу романтичного Середньовіччя.
(с) Святослав Вишинський
http://politonomia.org.ua/?p=1883#more-1883
http://politonomia.org.ua/?p=1889