БОН-ПО - АВРААМИЧЕСКАЯ РЕЛИГИЯ!
Кір ІІ в деяких джерелах подається як послідовник вчення Матхара (Матхура). На цій основі Дмура-Шенраб, Мітрідат і Матхура ототожнюються (пор.: Шенраб-Мітрідат рятує немовлям Кіра, аналогічно як іранський епічний Сімург немовлям рятує Заля, батька Рустама, а отже син Кіра історичний Бардія, вбитий, начебто, братом Камбізом, може бути тотожний епічному Рустамові, вбитому підступним братом Шагадом; Рустам відсутній у «Авесті», але відомий у сако-согдійських переданнях; а те, що Рустам лише богатир при царях Кейянідах, не повинно заперечувати нашу версію, бо цілком реально, що у часі Рустам був «удревлений» - віднесений до більш архаїчної традиції луристанського побутування предків персів спільно з кавказькими кассітами).
Крім того, у “Ветхому Завіті” (Ездра 1:8) говориться, що за допомогою головного царського сановника Мітрідата вавилонським євреям були повернуті скарби єрусалимського храму та дозволено іудеям повернутися в Палестину (1 Ездри, 8), а в “Житті Шенраба” (“Зерміг”) розповідається про відвідання Дмуром-Шенрабом Ієрусалиму (тібет. Ланлін) в Палестині (тібет. Мулестон), храму та що матір’ю його була саме ієрусалимська принцеса. Цілком вірогідно, він належав до тої групи іудеїв, яка була переселена ассірійцями в Мідію в VІІІ - VІІ ст. до н.е. і з якою пов’язують героїв ветхозавітної “Книги Товіт” (написаної, чи вірніше відредактованої, в ІІ ст. до н.е. в Парфії іудеєм-емігрантом) та арамейської “Повісті про Ахікара” . Можливо, саме Дмура (Мітрідат) одружив Кіра ІІ на єврейській принцесі Мешар і в 536 р. до н.е. сприяв її братові Зеруввавелю (Зоровавелю-«Народженому у Вавилоні»), внукові останнього іудейського царя Іоакима, вивести полонених ізраїльтян на свободу. Цікаво, що скорочений варіант імені Мітрідат як Дмура міг бути в дійсності "істинним", іудейським іменем - dmr "захисник".
Чи не з Мітрідатом-Шенрабом розмовляв біблійний пророк Даниїл (який у наступній езотеричній традиції розглядається як старійшина тайновидців (магів), халдеїв та ворожбитів (Даниїл 5:11)), який "... в третій рік Кіра, царя Перського» під іменем Валтасара переховувся в Сузах (Шушані) в Еламській землі? Зустріч ця відбулася на ріці Хіддекел (Тигр): «... аж ось один чоловік, одягнений у лняну одіж, а стегна його оперізані золотом з Уфазу. А тіло його - як топаз, а обличчя його - як вид блискавки, а очі його - як огняне полум’я, а рамена його та ноги його - ніби блискуча мідь, а звук слів його - як гук натовпу... І почув я голос його слів. А як почув я голос його слів, то я зомлів, і припав своїм обличчям до землі. І ось рука доторкнулася до мене, і звела мене на коліна мої та долоні моїх рук. І сказав він до мене: «Даниїле, мужу любий, зрозумій ті слова, що я скажу тобі, і стань на своєму місці, бо тепер я посланий до тебе!» А коли він говорив зо мною це слово, устав я й тремтів. А він промовив до мене: «Не бійся, Даниїле, бо від першого дня, коли ти дав своє серце, щоб зрозуміти (видіння), і щоб упокоритися перед лицем твого Бога, були почуті слова твої, і я прийшов ради твоїх слів. Але князь перського царства стояв проти мене двадцять і один день, і ось Михаїл, один із перших начальників, прийшов допомогти мені, а я позоставив його там при начальниках перських царів. І прийшов я, щоб ти зрозумів, що станеться твоєму народові в кінці днів, бо це видіння ще на наступні дні»...» (Даниїл, 10: 5-6, 9-14).
Підстави на таке ототожнення дають нам дані «Хроніки» Георгія Амартола, де розповідається про те, як пророк Даниїл, який був у великій честі в перського царя, їде в Індію, де живе у бідності. Про це довідується Кір, котрий надсилає до нього своїх людей. Пророк пророкує Кірові перемогу над Крусом (тобто лідійським Крезом) і вдячний Кір відпускає ізраїльтян в Ієрусалим.
Цілком можливо, що під Мітрідатом-Шенрабом слід розуміти й персонажа мусульманських передань ал-Хадіра ("Зеленого"), нащадка перса і гречанки, повар та супутник Зу-л-Карнайна - "Дворогого" (в якому одні бачать Александра Македонського, інші - перського царя або китайського імператора Цінь Ші-хуанді) в його мандрах до "Гори Безсмерття", супутник і наставник пророка Мухаммеда та інших правовірних, натхненник поетів, безстрашний воїн-захисник, відає цінами на ринку (!), найсвятіша людина на землі, яка похована на острові у Верхньому Єгипті (одночасно - він начальник ангелів, безтілесний і мешкає на сьомому небі біля Престола Аллаха; пор. з християнським архангелом Метатроном). В той час як пророк Ілля здійснює обхід землі з лівого боку, то ал-Хадір - з правого (пор. з тим, що у бон свастика правобічна, а у буддизмі лівобічна та тим, що існують езотеричні шляхи "правої" та "лівої" руки).
Хто знає, можливо, іудей по матері (а отже, справжній іудей за законами Тори) та іранець по батькові (справжній воїн і спадкоємець за арійськими законами) Дмура-Шенраб уявляв себе "новим Йосифом", головним управителем при єгипетському фараоні? Якщо останній приязнь здобув тим, що забезпечив (принаймні так собі це уявляли самі єгиптяни) втрату приватної власності всім населенням Єгипту та перетворення його на рабів фараона (Буття, 47:14-21), то Дмура-Шенраб дав змогу персам здобути надійних союзників у боротьбі за незалежність від Мідії і далі здобути царства Лідії та Месопотамії з усіма їхніми скарбами.
Отже, Мітрідат-Шенраб відіграв при Кірові ІІ ту роль, що й пізніші вихователі: Арістотель - у Александра Македонського і Каутілья Чанака - у Чандрагупти Маур’я.
Зображався Кір ІІ сидячим на троні в короні. В правій руці у нього довгий скіпетр, а в лівій - квітка лотосу. Перед ним два вівтарі вогню і стоїть у мідійській одежі (очевидно, мідійська одежа була свідченням не лише етнічної, але й конфесійної приналежності) чоловік з акінаком на боці та з жезлом в руці. Вважається, що чоловік представляє собою “хазарапата” - “тисяцького” (прийшлі македонці переклали цей титул саме як “хіліарх” ), тобто начальника заснованого Кіром ІІ корпусу “безсмертних” (з 10 000 чоловік; дв.-іран. anūšya “послідовник”, anauša “безсмертний”) - особистої гвардії царя. В Біблії посада хазарапата згадується у формі ptšgr “другий”, тобто вищий сановник Персії.
Але дослідники не звернули уваги на дуже цікавий факт, наявний у вірмен, які, починаючи з епохи Ахеменідів, зазнавали величезного іранського впливу. Вони в “Новому Завіті” переклали грецьке οίκονομος запозиченим у персів hазирпет (hазарапет). Це узгоджується із версією, що зображеного на рельєфі сановника слід розглядати як фінансового управителя держави Кіра ІІ. Тим більше, що даний рельєф знаходится на одному з портиків царської скарбниці, а у Кіра ІІ скарбівник Вавилону, столиці Персії за Кіра ІІ, мав ім’я Мітрідат. В державі Ахеменідів скарбівник царства (елам. kabniškir) одночасно був намісником столиці пізніх Ахеменідів Хузи (Сузіани). Після поразки персів від Александра Македонського цей “скарбівник” створив нову династію - Кабнішкірів з Еліман, яка правила в районі Сузи-Ізех до кінця ІІ ст.н.е.
Але, як на нас, слід також зауважити, що цим же словом «хазарапат» у вірмен називався керівник общини вірменських язичників Ареворді (“синів сонця”): “він читає (проповіді) і дзвонить”
Ареворді, за словами християнських авторів, вважають себе хрестиянами, але усно передають вчення мага Зрадашта, “голови капища”, поклоняються тополі, а з квітів - лілії та іншим, котрі постійно повернуті до сонця. Сонце вони вважали Христом та клялися сонцем: “μά τον κήλιον τόν γλυκον” (“Клянуся милим господом сонцем!”). Спалах популярності Ареворді датується ХІ - ХІV ст. і займали вони обширну територію - міста Маназкерт, Аміда і його область, Самосату, Мердін та Кілікію. Цікаво, що до аревордів християнські функціонери виявляли значну толерантність, в той час як вели непримириму боротьбу з єретиками - павлікіанами та маніхеями. Деякі дослідники вважають, що вони були не вірменами та співставляють із існуючою в Месопотамії ісламською сектою “синів сонця” (“Шемсіа”). До того ж слід додати, що вірменський цар Тігран І був особистим другом Кіра ІІ, внаслідок чого, коли батько Тіграна підняв заколот проти мідійців, Кір як один з тодішніх мідійських полководців, будучи посланий на придушення заколоту, обмежився примиренням (див.: Ксенофонт, “Кіропедія”, ІІ, 4, 3; ІІІ, 3, 5). Пізніше син Кіра ІІ та сестри Тіграна Тігрануї, що до того була дружиною мідійського царя Астиага-“Ажі-Дахака”, Таноаксар, став сатрапом Вірменії.
Вищенаведене якраз дає нам підстави ототожнити зображеного на іранському рельєфі хазарапата як Мітрідата-Шенраба, бо саме по-тібетськи слово khri означає і “десять тисяч”, і “трон”. Тобто тібетці витлумачили для себе “Ахура” як бог “десяти тисяч” (за східною традицією число 10 000 є загальним місцем, визначаючим велику кількість, армії духів добра, якою командує Шенраб-Дмура (Мітрідат), підкорюючи злого правителя Мідії. Також Ахура є дарителем десяти тисяч цілющих трав.
Мотив сну Шенраба, де південна армія перемагає північну (потім без будь-якого мотивування цей же переказ наявний у біографії Заратустри), стає одним з центральних сюжетів для “Біографії Шенраба”, і можливо, саме цей віщий сон спонукав Кіра ІІ Ахеменіда (Haχāmaniš), сина дочки мідійського царя Астіага Мандани та Камбіза І, перського царя еламського міста Аншани (Анчана), підняти повстання проти Мідії (могутньої імперії, що постала з часу зруйнування в союзі з Вавилоном в 612 р. до н.е. ассірійської Ніневії і до перемоги над мідійцями персів у 550 р. до н.е. і охоплювала Верхню Месопотамію, Персію, Елам, Дрангіану, Парфію, а також Анатолію до р. Галіс).
Після падіння Мідії з її бридким персам культом жертвопринесення коня Дмур-Шенраб реформував маздаїзм (відкинув вчення мідійських магів) і цим сформулював ідеологічну основу діяльності Кіра ІІ та можливість проголошення Вавилону з його зіккуратом Есагіла столицею. Кір проголосив себе великим шанувальником вавилонського бога Мардука (східносемітський аналог західносемітського Бела, Баала - “Господаря”). Л. Гарднер демонструє цікавий принцип ототожнення елементів світогляду різноетнічних пантеонів і можливо, що “хитрі халдеї” використали саме схожий метод перед прийшлими варварами-персами: Ахурамазда був ототожнений з царем Кішу Масдою (Mas-en-da “падаючий ниць (як змія)”), батьком Ar-wi-um (пор. з євр. awwium “змії”), дідом героя епосу Атуна (Етана), який піднімався на небо (архетип палеоєвразійського міфологічного “Розорювача гнізд”; пор. з українським сюжетом про Котигорошка і грифа), і наступником царя Аттаби (прототипа біблійного Адама), і що власне Масда - це вищезгаданий месопотамський бог Енкі (аккад. Ейа), батько Мардука.
Іранці зберегли пам’ять про якусь релігійну реформу часів Ахеменідів, пов’язану з царською скарбницею. Власне книга “Денкарт” (ІХ ст.) розповідає, що цар Ірану Дара, син Дари, наказав, щоб дві копії “Авести” (написані золотом на 12 тис. бичих шкір) були заховані: одна - в царській скарбівниці (ganj-i sapikan), а друга - у бібліотеці (diz-i nipist “фортеці написів”). Під іменем Дара зороастрійці розуміли іранського царя, який володарював до походу Александра Македонського, який, начебто, і спалив ці тексти.
Власне чи не виступає під іменем Дара головний скарбівник і “візир” Кіра Великого Дмура-Шенраб? Вражає і те, що коли кодифікатор “Авести” в епоху Сасанідів верховний жрець (магупат) зороастрійців Картір (відомий ще своєю перемогою над пророком Мані) приступив до своєї діяльності, то носив він титул саме “херпата” (сер.-перс. від дв.-іран. “хазарапат”), рівного в часи Сасанідів дворецькому та начальнику тюрми.
Оскільки Єгипет завоював наступник Кіра ІІ його син Камбіз (Камбуджія) ІІ, то цілком вірогідно, що цар використав таланти найвищого сановника, сина іудейки Мітрідата-Шенраба для виконання певної ідеологічної місії в щойно підкореній країні (див. спеціальне дослідження про Єгипет під владою Ахеменідів: ). Можливо, у розв’язанні гострого на той час конфлікту між єгипетськими жерцями овноголового Амона та єврейськими поселенцями на острові Елефантина (з часу зруйнування Ієрусалиму Навуходоносором ІІ в 587 р. до н.е.) з їх культом цілопалення барана . Персами було знайдено компороміс, за яким іудеї продовжували поклонятися Яхве (Йахо), але не здійснювали цілопалення. В елефантинському рукописі наявне ім’я мага Мітрасараха та мідійця Атарпарана з області Нісейя. Свідком у справі стосунків між персами та іудеями виступав також іранець Мітра, син Мітраязни . У Мемфісі було засновано храм Мітрі, де, зокрема, є вотивне зображення бика з аккадським написом “Мітра - мій батько”. З цього ж святилища походить зображення мідійця в стані ритуального “плачу”.
Померлий Шенраб був спалений у Согдіані (Гава-Сугда, долина Зеравшана і Кашкадар’ї в Узбекістані та Таджикістані; столиця - Мараканда, тепер - Самарканд в долині ріки Зеравшан), яку завоював ще його учень Кір ІІ.
А Заратустра був убитий якимсь Балатнарсе 25 грудня (день Хвар місяця Дей) і похований у сусідній Бактрії (Балхі; авест. Бахдіш, перс. Бахлі; сучасний Таджикістан та Північний Афганістан). Помпей Трог (Ap.Iust., I,1,2) буквально називає пророка Зороастра "бактрійським царем". Згідно з Діодором (ІІ, 2-7), ассірійський цар Нін здійснив військовий похід на Бактрію і одружився там з царицею Семірамідою (Саммурамат, правила після 810 р. до н.е.). З храму Наубехар, що біля Балхи, походить перський рід Бармакідів ("спадковий верховний жрець"), які стали першими міністрами (візирами) у халіфаті Аббасидів, які ворогували з Омейядами. Засновником останніх був намісник Сирії Муавія, вбивця халіфа Алі і лідер харіджів (суперників шиїтів), знаних своїми потягами до всього согдійського (наприклад, перша мечеть була збудована за зразком головного храму Согдіани в Самарканді). Омейядські халіфи Кордови (750-1031 рр.) та наступні за ними дрібні династії всіляко виявляли покровительство іранським містикам, внаслідок чого й розцвів суфізм (іранська реакція на арабський шовінізм в ісламі).
Цілком можливо, що за аналогією до старших Ахеменідів (Кіра та Камбіза), які мали “власного” пророка Шенраба (Мітрідата - «пастуха царських буйволів»), молодші (nautara) Ахеменіди (Віштаспа-Гістаспа і Дарій), які були за володарювання старших Ахеменідів сатрапами Парфії, “завели” собі “свого” “вчителя Арти (праведності)”, яким і став Заратустра (Заратуштра, Зороастр, “власник старого верблюда”), і традиція вважає його молодшим братом ахеменіда Віштаспи . Заратуштра з клану Спітамідів («сяючих в атаці», «білобрисих») зруйнував традиційний для індоіранців (і для послідовників Шенраба-Мітрідата) культ жертвопринесень («айшма») і запровадив культ «ашаванів», тобто тих, хто обрав істину, живе згідно з «благими помислами, словами, справами».
Якщо Мітрідат (як син іудейки) пов’язувався із “західною” традицією (Вавилон, Єгипет, Іудея), то Заратустру “шарахнуло” в протилежний бік: він звернувся до аутентики (“грунтянства”, “ревнительства старовини”), знайшовши її у надбаннях північно-східних іранських племен Середньої Азії та Євразійських степів, наслідком чого стало зближення мови “Гат” (частини “Авести”, написаної саме Заратустрою) з мовою хорезмійців (тому мова Гат не ідентична давньо-перській мові ахеменідських написів). Тим самим Заратустра запропонував проміжну форму між “західноіранським” та “східноіранським” діалектами. Тим більше, що Заратустра (“Власник старого верблюда”) міг видавати себе за відроджувача тієї праведної традиції, що існувала в доахеменідську епоху у двох єдиноправедних країнах - Маргіані (суч. Мари) та Чахрі (= ототожнений парфянами із Загросом) і засновник якої був тезкою Заратустри, батьківщиною якого “Молодша Авеста” вважає Арйана Веджу (за великою рікою Датья, на ріці Дареджа). Сам же історичний Заратустра (це ім’я могло бути “почесним титулом”, як і Шенраб; за даними Ктесія справжнє ім’я - Оксіарт, або ж просто ім’я Спітама - “Білобрисий”, що розглядалося раніше як родове: Спітама - нащадок Манушчіхра Парадата в п΄ятому коліні і предок Заратустри в чотирнадцятому) міг бути вихідцем із Східної Мідії, міста Рагу, бібл. Рагаі (Товіт, 1:14) (тепер - Рей, біля Тегерана), де він, за Авестою (“Ясна”) був правителем або наставником правителя (Віштаспи? Дарія?). За Спітаму свого часу, як свідчить Ктессій, мідійський цар Астіаг видав заміж свою дочку Амітіду, що цілком можливо у сенсі пошуку самими мідянами ідеологічного протистояння персам Кірові та Шенрабу-Мітрідату.
Проте не слід розглядати духовні реалії Ірану в сенсі того, що відбувалося протистояння між «космополітами» та «ревнителями аутентики». В дійсності ж це були реакції проти третього представника - «чорного жрецтва». До них «Авеста» відносить жерців-карапанів, які поряд з такими категоріями як йату, чоду (чарівниками), паіріка (тадж. "пері"), скавіями, шемаугами (зловчителями), сатарами (злі володарі) становили релігію друджвантів («друзів олжі») (звісно, зороастрійці відносили до останньої й послідовників вчення іудея-хазарапата Мітрідата). «Ця релігія, - пише М. Еліаде, - відповідала суспільству, де домінувала військова аристократія зі своїми союзами, практикуючими ініціацію, та бузувірськими обрядами, кульмінацією котрих був стан “нестями” (айшма). В центрі цього культу було жертвопринесення тварин, зокрема бика (gav), та споживання мочі, вилитої після прийняття наркотичного препарату”. Популярність і живучість культів незороастрійського “чорного жрецтва”, особливо на заході Ірану, свідчить той факт, що з ними мусили мати справу Сасаніди. Зокрема, в Х-ХІІІ главах “Книги діянь Ардашира сина Папака” (“Карнамаг”) розповідається про боротьбу Ардашира з “ідолом”, “зображенням” (uzdes, від авест. daes- “показувати, виявляти”, дв.-інд. dis-) Хробака (Kirm; переклад як “дракон” відкидається сучасними науковцями в сенсі того, що, згідно з версією в “Шахнаме”, принцеса знайшла маленького хробачка в яблуці і вигодовувала його), жерцем-господарем Хафтобатом та ідолопоклонниками (uzdesparistagan) у фортеці Гулар (тепер - Гілар у Ларистані).
Також перевагою зороастрійців над маздаїстами у Персії стало те, що якщо останні висували на перші ролі божественних «помічників» Ахура Мазди - Мітру та Анахіту, то перші протиставили їм своєрідну категорію духів-«посередників» між людьми і богами - Амеша Спента («Праведних Святих»), і ця категорія ближчих до людей істот («духів», «ангелів»), ніж боги, була, звичайно, психологічно більш сприйнятною.
Саме согдійці - да-юе-чжі (сако-усуні і пракушани), на думку Б. Кузнєцова, принесли вчення бон у Північний Тібет (Шаншун - «Чужа земля», на південний захід від пустелі Алашань; согдійці були монополістами в торгівлі з Північним Китаєм, вони використовували південну та північну гілку Великого Шовкового шляху, фактично зайняли всі великі оази, де створили колоніальне суспільство ), де навернули білих гуннів-ефталітів (цар Міхіракула був запеклим ворогом буддизму) та тібетців-бхотів долини ріки Брахмапутри (Цанго, Цангпо), що на північ від Ассаму та Бенгалії. В пізніші ж часи согдійці стали поширювачами маніхейства (єдина релігія, священні тексти якої схвально відносилися до торгівлі та дозволяли отримувати проценти з позик!) та іранської культури у всій Степовій Євразії (виникли китає-тібетський, центрально-сибірський та кімаксько-кипчацький центри) та сприяли трансформації тюрків в імперську націю. Також вважається, що внаслідок асиміляції іраномовних центральноазіатських та південносибірських юечжів, тібето-бірманомовні цяни зазнали культурно-релігійної трансформації і як пасіонарний протоімперський етнос досягли правобережжя верхньої Янцзи і підкорили землеробське прототайське і давньо-монкхмерське населення, внаслідок чого виникла в VI-V ст. до н.е. культура, що обслуговувала суспільство, де представники вказаної групи зайняли панівне становище .
Крім того, у “Ветхому Завіті” (Ездра 1:8) говориться, що за допомогою головного царського сановника Мітрідата вавилонським євреям були повернуті скарби єрусалимського храму та дозволено іудеям повернутися в Палестину (1 Ездри, 8), а в “Житті Шенраба” (“Зерміг”) розповідається про відвідання Дмуром-Шенрабом Ієрусалиму (тібет. Ланлін) в Палестині (тібет. Мулестон), храму та що матір’ю його була саме ієрусалимська принцеса. Цілком вірогідно, він належав до тої групи іудеїв, яка була переселена ассірійцями в Мідію в VІІІ - VІІ ст. до н.е. і з якою пов’язують героїв ветхозавітної “Книги Товіт” (написаної, чи вірніше відредактованої, в ІІ ст. до н.е. в Парфії іудеєм-емігрантом) та арамейської “Повісті про Ахікара” . Можливо, саме Дмура (Мітрідат) одружив Кіра ІІ на єврейській принцесі Мешар і в 536 р. до н.е. сприяв її братові Зеруввавелю (Зоровавелю-«Народженому у Вавилоні»), внукові останнього іудейського царя Іоакима, вивести полонених ізраїльтян на свободу. Цікаво, що скорочений варіант імені Мітрідат як Дмура міг бути в дійсності "істинним", іудейським іменем - dmr "захисник".
Чи не з Мітрідатом-Шенрабом розмовляв біблійний пророк Даниїл (який у наступній езотеричній традиції розглядається як старійшина тайновидців (магів), халдеїв та ворожбитів (Даниїл 5:11)), який "... в третій рік Кіра, царя Перського» під іменем Валтасара переховувся в Сузах (Шушані) в Еламській землі? Зустріч ця відбулася на ріці Хіддекел (Тигр): «... аж ось один чоловік, одягнений у лняну одіж, а стегна його оперізані золотом з Уфазу. А тіло його - як топаз, а обличчя його - як вид блискавки, а очі його - як огняне полум’я, а рамена його та ноги його - ніби блискуча мідь, а звук слів його - як гук натовпу... І почув я голос його слів. А як почув я голос його слів, то я зомлів, і припав своїм обличчям до землі. І ось рука доторкнулася до мене, і звела мене на коліна мої та долоні моїх рук. І сказав він до мене: «Даниїле, мужу любий, зрозумій ті слова, що я скажу тобі, і стань на своєму місці, бо тепер я посланий до тебе!» А коли він говорив зо мною це слово, устав я й тремтів. А він промовив до мене: «Не бійся, Даниїле, бо від першого дня, коли ти дав своє серце, щоб зрозуміти (видіння), і щоб упокоритися перед лицем твого Бога, були почуті слова твої, і я прийшов ради твоїх слів. Але князь перського царства стояв проти мене двадцять і один день, і ось Михаїл, один із перших начальників, прийшов допомогти мені, а я позоставив його там при начальниках перських царів. І прийшов я, щоб ти зрозумів, що станеться твоєму народові в кінці днів, бо це видіння ще на наступні дні»...» (Даниїл, 10: 5-6, 9-14).
Підстави на таке ототожнення дають нам дані «Хроніки» Георгія Амартола, де розповідається про те, як пророк Даниїл, який був у великій честі в перського царя, їде в Індію, де живе у бідності. Про це довідується Кір, котрий надсилає до нього своїх людей. Пророк пророкує Кірові перемогу над Крусом (тобто лідійським Крезом) і вдячний Кір відпускає ізраїльтян в Ієрусалим.
Цілком можливо, що під Мітрідатом-Шенрабом слід розуміти й персонажа мусульманських передань ал-Хадіра ("Зеленого"), нащадка перса і гречанки, повар та супутник Зу-л-Карнайна - "Дворогого" (в якому одні бачать Александра Македонського, інші - перського царя або китайського імператора Цінь Ші-хуанді) в його мандрах до "Гори Безсмерття", супутник і наставник пророка Мухаммеда та інших правовірних, натхненник поетів, безстрашний воїн-захисник, відає цінами на ринку (!), найсвятіша людина на землі, яка похована на острові у Верхньому Єгипті (одночасно - він начальник ангелів, безтілесний і мешкає на сьомому небі біля Престола Аллаха; пор. з християнським архангелом Метатроном). В той час як пророк Ілля здійснює обхід землі з лівого боку, то ал-Хадір - з правого (пор. з тим, що у бон свастика правобічна, а у буддизмі лівобічна та тим, що існують езотеричні шляхи "правої" та "лівої" руки).
Хто знає, можливо, іудей по матері (а отже, справжній іудей за законами Тори) та іранець по батькові (справжній воїн і спадкоємець за арійськими законами) Дмура-Шенраб уявляв себе "новим Йосифом", головним управителем при єгипетському фараоні? Якщо останній приязнь здобув тим, що забезпечив (принаймні так собі це уявляли самі єгиптяни) втрату приватної власності всім населенням Єгипту та перетворення його на рабів фараона (Буття, 47:14-21), то Дмура-Шенраб дав змогу персам здобути надійних союзників у боротьбі за незалежність від Мідії і далі здобути царства Лідії та Месопотамії з усіма їхніми скарбами.
Отже, Мітрідат-Шенраб відіграв при Кірові ІІ ту роль, що й пізніші вихователі: Арістотель - у Александра Македонського і Каутілья Чанака - у Чандрагупти Маур’я.
Зображався Кір ІІ сидячим на троні в короні. В правій руці у нього довгий скіпетр, а в лівій - квітка лотосу. Перед ним два вівтарі вогню і стоїть у мідійській одежі (очевидно, мідійська одежа була свідченням не лише етнічної, але й конфесійної приналежності) чоловік з акінаком на боці та з жезлом в руці. Вважається, що чоловік представляє собою “хазарапата” - “тисяцького” (прийшлі македонці переклали цей титул саме як “хіліарх” ), тобто начальника заснованого Кіром ІІ корпусу “безсмертних” (з 10 000 чоловік; дв.-іран. anūšya “послідовник”, anauša “безсмертний”) - особистої гвардії царя. В Біблії посада хазарапата згадується у формі ptšgr “другий”, тобто вищий сановник Персії.
Але дослідники не звернули уваги на дуже цікавий факт, наявний у вірмен, які, починаючи з епохи Ахеменідів, зазнавали величезного іранського впливу. Вони в “Новому Завіті” переклали грецьке οίκονομος запозиченим у персів hазирпет (hазарапет). Це узгоджується із версією, що зображеного на рельєфі сановника слід розглядати як фінансового управителя держави Кіра ІІ. Тим більше, що даний рельєф знаходится на одному з портиків царської скарбниці, а у Кіра ІІ скарбівник Вавилону, столиці Персії за Кіра ІІ, мав ім’я Мітрідат. В державі Ахеменідів скарбівник царства (елам. kabniškir) одночасно був намісником столиці пізніх Ахеменідів Хузи (Сузіани). Після поразки персів від Александра Македонського цей “скарбівник” створив нову династію - Кабнішкірів з Еліман, яка правила в районі Сузи-Ізех до кінця ІІ ст.н.е.
Але, як на нас, слід також зауважити, що цим же словом «хазарапат» у вірмен називався керівник общини вірменських язичників Ареворді (“синів сонця”): “він читає (проповіді) і дзвонить”
Ареворді, за словами християнських авторів, вважають себе хрестиянами, але усно передають вчення мага Зрадашта, “голови капища”, поклоняються тополі, а з квітів - лілії та іншим, котрі постійно повернуті до сонця. Сонце вони вважали Христом та клялися сонцем: “μά τον κήλιον τόν γλυκον” (“Клянуся милим господом сонцем!”). Спалах популярності Ареворді датується ХІ - ХІV ст. і займали вони обширну територію - міста Маназкерт, Аміда і його область, Самосату, Мердін та Кілікію. Цікаво, що до аревордів християнські функціонери виявляли значну толерантність, в той час як вели непримириму боротьбу з єретиками - павлікіанами та маніхеями. Деякі дослідники вважають, що вони були не вірменами та співставляють із існуючою в Месопотамії ісламською сектою “синів сонця” (“Шемсіа”). До того ж слід додати, що вірменський цар Тігран І був особистим другом Кіра ІІ, внаслідок чого, коли батько Тіграна підняв заколот проти мідійців, Кір як один з тодішніх мідійських полководців, будучи посланий на придушення заколоту, обмежився примиренням (див.: Ксенофонт, “Кіропедія”, ІІ, 4, 3; ІІІ, 3, 5). Пізніше син Кіра ІІ та сестри Тіграна Тігрануї, що до того була дружиною мідійського царя Астиага-“Ажі-Дахака”, Таноаксар, став сатрапом Вірменії.
Вищенаведене якраз дає нам підстави ототожнити зображеного на іранському рельєфі хазарапата як Мітрідата-Шенраба, бо саме по-тібетськи слово khri означає і “десять тисяч”, і “трон”. Тобто тібетці витлумачили для себе “Ахура” як бог “десяти тисяч” (за східною традицією число 10 000 є загальним місцем, визначаючим велику кількість, армії духів добра, якою командує Шенраб-Дмура (Мітрідат), підкорюючи злого правителя Мідії. Також Ахура є дарителем десяти тисяч цілющих трав.
Мотив сну Шенраба, де південна армія перемагає північну (потім без будь-якого мотивування цей же переказ наявний у біографії Заратустри), стає одним з центральних сюжетів для “Біографії Шенраба”, і можливо, саме цей віщий сон спонукав Кіра ІІ Ахеменіда (Haχāmaniš), сина дочки мідійського царя Астіага Мандани та Камбіза І, перського царя еламського міста Аншани (Анчана), підняти повстання проти Мідії (могутньої імперії, що постала з часу зруйнування в союзі з Вавилоном в 612 р. до н.е. ассірійської Ніневії і до перемоги над мідійцями персів у 550 р. до н.е. і охоплювала Верхню Месопотамію, Персію, Елам, Дрангіану, Парфію, а також Анатолію до р. Галіс).
Після падіння Мідії з її бридким персам культом жертвопринесення коня Дмур-Шенраб реформував маздаїзм (відкинув вчення мідійських магів) і цим сформулював ідеологічну основу діяльності Кіра ІІ та можливість проголошення Вавилону з його зіккуратом Есагіла столицею. Кір проголосив себе великим шанувальником вавилонського бога Мардука (східносемітський аналог західносемітського Бела, Баала - “Господаря”). Л. Гарднер демонструє цікавий принцип ототожнення елементів світогляду різноетнічних пантеонів і можливо, що “хитрі халдеї” використали саме схожий метод перед прийшлими варварами-персами: Ахурамазда був ототожнений з царем Кішу Масдою (Mas-en-da “падаючий ниць (як змія)”), батьком Ar-wi-um (пор. з євр. awwium “змії”), дідом героя епосу Атуна (Етана), який піднімався на небо (архетип палеоєвразійського міфологічного “Розорювача гнізд”; пор. з українським сюжетом про Котигорошка і грифа), і наступником царя Аттаби (прототипа біблійного Адама), і що власне Масда - це вищезгаданий месопотамський бог Енкі (аккад. Ейа), батько Мардука.
Іранці зберегли пам’ять про якусь релігійну реформу часів Ахеменідів, пов’язану з царською скарбницею. Власне книга “Денкарт” (ІХ ст.) розповідає, що цар Ірану Дара, син Дари, наказав, щоб дві копії “Авести” (написані золотом на 12 тис. бичих шкір) були заховані: одна - в царській скарбівниці (ganj-i sapikan), а друга - у бібліотеці (diz-i nipist “фортеці написів”). Під іменем Дара зороастрійці розуміли іранського царя, який володарював до походу Александра Македонського, який, начебто, і спалив ці тексти.
Власне чи не виступає під іменем Дара головний скарбівник і “візир” Кіра Великого Дмура-Шенраб? Вражає і те, що коли кодифікатор “Авести” в епоху Сасанідів верховний жрець (магупат) зороастрійців Картір (відомий ще своєю перемогою над пророком Мані) приступив до своєї діяльності, то носив він титул саме “херпата” (сер.-перс. від дв.-іран. “хазарапат”), рівного в часи Сасанідів дворецькому та начальнику тюрми.
Оскільки Єгипет завоював наступник Кіра ІІ його син Камбіз (Камбуджія) ІІ, то цілком вірогідно, що цар використав таланти найвищого сановника, сина іудейки Мітрідата-Шенраба для виконання певної ідеологічної місії в щойно підкореній країні (див. спеціальне дослідження про Єгипет під владою Ахеменідів: ). Можливо, у розв’язанні гострого на той час конфлікту між єгипетськими жерцями овноголового Амона та єврейськими поселенцями на острові Елефантина (з часу зруйнування Ієрусалиму Навуходоносором ІІ в 587 р. до н.е.) з їх культом цілопалення барана . Персами було знайдено компороміс, за яким іудеї продовжували поклонятися Яхве (Йахо), але не здійснювали цілопалення. В елефантинському рукописі наявне ім’я мага Мітрасараха та мідійця Атарпарана з області Нісейя. Свідком у справі стосунків між персами та іудеями виступав також іранець Мітра, син Мітраязни . У Мемфісі було засновано храм Мітрі, де, зокрема, є вотивне зображення бика з аккадським написом “Мітра - мій батько”. З цього ж святилища походить зображення мідійця в стані ритуального “плачу”.
Померлий Шенраб був спалений у Согдіані (Гава-Сугда, долина Зеравшана і Кашкадар’ї в Узбекістані та Таджикістані; столиця - Мараканда, тепер - Самарканд в долині ріки Зеравшан), яку завоював ще його учень Кір ІІ.
А Заратустра був убитий якимсь Балатнарсе 25 грудня (день Хвар місяця Дей) і похований у сусідній Бактрії (Балхі; авест. Бахдіш, перс. Бахлі; сучасний Таджикістан та Північний Афганістан). Помпей Трог (Ap.Iust., I,1,2) буквально називає пророка Зороастра "бактрійським царем". Згідно з Діодором (ІІ, 2-7), ассірійський цар Нін здійснив військовий похід на Бактрію і одружився там з царицею Семірамідою (Саммурамат, правила після 810 р. до н.е.). З храму Наубехар, що біля Балхи, походить перський рід Бармакідів ("спадковий верховний жрець"), які стали першими міністрами (візирами) у халіфаті Аббасидів, які ворогували з Омейядами. Засновником останніх був намісник Сирії Муавія, вбивця халіфа Алі і лідер харіджів (суперників шиїтів), знаних своїми потягами до всього согдійського (наприклад, перша мечеть була збудована за зразком головного храму Согдіани в Самарканді). Омейядські халіфи Кордови (750-1031 рр.) та наступні за ними дрібні династії всіляко виявляли покровительство іранським містикам, внаслідок чого й розцвів суфізм (іранська реакція на арабський шовінізм в ісламі).
Цілком можливо, що за аналогією до старших Ахеменідів (Кіра та Камбіза), які мали “власного” пророка Шенраба (Мітрідата - «пастуха царських буйволів»), молодші (nautara) Ахеменіди (Віштаспа-Гістаспа і Дарій), які були за володарювання старших Ахеменідів сатрапами Парфії, “завели” собі “свого” “вчителя Арти (праведності)”, яким і став Заратустра (Заратуштра, Зороастр, “власник старого верблюда”), і традиція вважає його молодшим братом ахеменіда Віштаспи . Заратуштра з клану Спітамідів («сяючих в атаці», «білобрисих») зруйнував традиційний для індоіранців (і для послідовників Шенраба-Мітрідата) культ жертвопринесень («айшма») і запровадив культ «ашаванів», тобто тих, хто обрав істину, живе згідно з «благими помислами, словами, справами».
Якщо Мітрідат (як син іудейки) пов’язувався із “західною” традицією (Вавилон, Єгипет, Іудея), то Заратустру “шарахнуло” в протилежний бік: він звернувся до аутентики (“грунтянства”, “ревнительства старовини”), знайшовши її у надбаннях північно-східних іранських племен Середньої Азії та Євразійських степів, наслідком чого стало зближення мови “Гат” (частини “Авести”, написаної саме Заратустрою) з мовою хорезмійців (тому мова Гат не ідентична давньо-перській мові ахеменідських написів). Тим самим Заратустра запропонував проміжну форму між “західноіранським” та “східноіранським” діалектами. Тим більше, що Заратустра (“Власник старого верблюда”) міг видавати себе за відроджувача тієї праведної традиції, що існувала в доахеменідську епоху у двох єдиноправедних країнах - Маргіані (суч. Мари) та Чахрі (= ототожнений парфянами із Загросом) і засновник якої був тезкою Заратустри, батьківщиною якого “Молодша Авеста” вважає Арйана Веджу (за великою рікою Датья, на ріці Дареджа). Сам же історичний Заратустра (це ім’я могло бути “почесним титулом”, як і Шенраб; за даними Ктесія справжнє ім’я - Оксіарт, або ж просто ім’я Спітама - “Білобрисий”, що розглядалося раніше як родове: Спітама - нащадок Манушчіхра Парадата в п΄ятому коліні і предок Заратустри в чотирнадцятому) міг бути вихідцем із Східної Мідії, міста Рагу, бібл. Рагаі (Товіт, 1:14) (тепер - Рей, біля Тегерана), де він, за Авестою (“Ясна”) був правителем або наставником правителя (Віштаспи? Дарія?). За Спітаму свого часу, як свідчить Ктессій, мідійський цар Астіаг видав заміж свою дочку Амітіду, що цілком можливо у сенсі пошуку самими мідянами ідеологічного протистояння персам Кірові та Шенрабу-Мітрідату.
Проте не слід розглядати духовні реалії Ірану в сенсі того, що відбувалося протистояння між «космополітами» та «ревнителями аутентики». В дійсності ж це були реакції проти третього представника - «чорного жрецтва». До них «Авеста» відносить жерців-карапанів, які поряд з такими категоріями як йату, чоду (чарівниками), паіріка (тадж. "пері"), скавіями, шемаугами (зловчителями), сатарами (злі володарі) становили релігію друджвантів («друзів олжі») (звісно, зороастрійці відносили до останньої й послідовників вчення іудея-хазарапата Мітрідата). «Ця релігія, - пише М. Еліаде, - відповідала суспільству, де домінувала військова аристократія зі своїми союзами, практикуючими ініціацію, та бузувірськими обрядами, кульмінацією котрих був стан “нестями” (айшма). В центрі цього культу було жертвопринесення тварин, зокрема бика (gav), та споживання мочі, вилитої після прийняття наркотичного препарату”. Популярність і живучість культів незороастрійського “чорного жрецтва”, особливо на заході Ірану, свідчить той факт, що з ними мусили мати справу Сасаніди. Зокрема, в Х-ХІІІ главах “Книги діянь Ардашира сина Папака” (“Карнамаг”) розповідається про боротьбу Ардашира з “ідолом”, “зображенням” (uzdes, від авест. daes- “показувати, виявляти”, дв.-інд. dis-) Хробака (Kirm; переклад як “дракон” відкидається сучасними науковцями в сенсі того, що, згідно з версією в “Шахнаме”, принцеса знайшла маленького хробачка в яблуці і вигодовувала його), жерцем-господарем Хафтобатом та ідолопоклонниками (uzdesparistagan) у фортеці Гулар (тепер - Гілар у Ларистані).
Також перевагою зороастрійців над маздаїстами у Персії стало те, що якщо останні висували на перші ролі божественних «помічників» Ахура Мазди - Мітру та Анахіту, то перші протиставили їм своєрідну категорію духів-«посередників» між людьми і богами - Амеша Спента («Праведних Святих»), і ця категорія ближчих до людей істот («духів», «ангелів»), ніж боги, була, звичайно, психологічно більш сприйнятною.
Саме согдійці - да-юе-чжі (сако-усуні і пракушани), на думку Б. Кузнєцова, принесли вчення бон у Північний Тібет (Шаншун - «Чужа земля», на південний захід від пустелі Алашань; согдійці були монополістами в торгівлі з Північним Китаєм, вони використовували південну та північну гілку Великого Шовкового шляху, фактично зайняли всі великі оази, де створили колоніальне суспільство ), де навернули білих гуннів-ефталітів (цар Міхіракула був запеклим ворогом буддизму) та тібетців-бхотів долини ріки Брахмапутри (Цанго, Цангпо), що на північ від Ассаму та Бенгалії. В пізніші ж часи согдійці стали поширювачами маніхейства (єдина релігія, священні тексти якої схвально відносилися до торгівлі та дозволяли отримувати проценти з позик!) та іранської культури у всій Степовій Євразії (виникли китає-тібетський, центрально-сибірський та кімаксько-кипчацький центри) та сприяли трансформації тюрків в імперську націю. Також вважається, що внаслідок асиміляції іраномовних центральноазіатських та південносибірських юечжів, тібето-бірманомовні цяни зазнали культурно-релігійної трансформації і як пасіонарний протоімперський етнос досягли правобережжя верхньої Янцзи і підкорили землеробське прототайське і давньо-монкхмерське населення, внаслідок чого виникла в VI-V ст. до н.е. культура, що обслуговувала суспільство, де представники вказаної групи зайняли панівне становище .