Рік Змії?
Рік Змії?
То нашої скіфо-слов'янської праматері Єхидни - напівзмії-напівжінки, дочки Дніпра-Бористена і дружини бога моря, човнів і коней Геракла-Тагімасада (тобто Ярослава-Дажьбога).
Вона ж - Оленка Зміючка :) За українською казкою про «Яйце-райце», ми - від Оленки-зміївни, дочки старої Зміїхи з-за моря, яка наказала синові першої людини розпочати не тільки рільництво, але й судоплавну торгівлю. Син першого чоловіка одружився на дочці Зміїхи і успадкував її володіння.
Ми - торгівельна талласократія нащадків мудрої відьми-рептилії. Інколи кораблі-лодії та козацькі чайки змінювали на «кораблі степів» - чумацькі упряжі з волами, але суть - не змінювали.
Русь-Україна від Дунаю до Кавказу завжди була морською («талассократичною»), на відміну від суходільної Московії, в якій «чудь начудила да меря намерила». Україна - традиційна морська і річкова держава. Ми любимо воду, водяну гладь і водяні простори.
Звісно, у казці ім’я змінено у відповідності до княгині Ольги (у хрещенні Олени), яка ввела Русь у орбіту культури Середземноморського світу - царства святих Констянтина та його матері Олени. Це ж ім’я носила й творець Середземноморської цивілізації - Олена Прекрасна, яка одним своїм поглядом зрушила тисячі ахейських кораблів через море до Трої.
Саме Середземномор’я перше створило дійсно демократичне співтовариство етносів «від Кордови до Києва» (Готфрід Бенн). Пізніше, щоправда, в цей світ була занесена карфагенської генези «уніфікаційна» інфекція, наслідком чого й постав пізньокласичний імперський Рим (і його нащадки-покручі - Другий і Третій Рим).
ЯЙЦЕ-РАЙЦЕ
Колись була птиця жайворонок царем, а царицею - миша, і мали вони своє
поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця - давай вони
зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:
- Нехай мені буде!
А жайворонок каже:
- Нехай мені!
Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:
- Ну, я лучче перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й
побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птахів, щоб звоювати
царицю-мишу, а цариця скликає всіх звірів - і почали війну. Як вийшли в
ліс,- то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; або
птиця як візьме, літаючи, бити звірів, то вони в нору... Так билися
цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати.
Коли цариця огляділась ,- аж немає на війні комашні. Тоді вона звеліла,
щоб конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня.
Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір'я коло крил.
На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить:
- Ану, вставайте воюватися!
Птиця що підійметься, то й упаде на землю, так звір її й розірве.
А орел бачить, що лихо, сидить на дереві й не злітає. Коли тут іде
стрілець, бачить, що орел сидить на дереві, як націлиться на нього.
А орел просить його:
- Не бий мене, голубчику, я тобі у великій пригоді стану! Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:
- Візьми лучче мене та вигодуй; то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!
Стрілець ще намірився стріляти, утретє; орел знов його почав просити:
- Ей, голубчику-братику! Не бий мене та візьми до себе,- я тобі у великій пригоді стану!
Стрілець повірив йому: поліз, зняв з дерева та й несе його додому.
А він йому каже:
- Принеси мене до своєї хати та годуй м'ясом доти, поки в мене крила повідростають.
А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав
йому одну корову. Орел ту корову за рік і з'їв та й каже чоловікові:
- Пусти мене, я політаю, побачу, чи вже відросли крила.
Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні назад до того чоловіка, каже йому:
- Ще в мене мала сила,- заріж іще одну ялівку!
Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел з'їв її за рік. Та знову -
як полетів... Пролітав мало не цілий день,- увечері знову прилітає та й
каже йому:
- Заріж іще й бугая!
Той чоловік думає: "Що тут робити - чи зарізати, чи ні?" А потім каже:
- Більше пропало,- нехай і це пропадає!
Узяв та й зарізав йому бугая. Він з'їв і того бугая, таки за рік, а
потім як полетів, то літав так високо - аж під хмарою. Коли це
прилітає та й каже йому:
- Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував мене, а тепер сідай на мене.
Той чоловік питається:
- Що з того буде?
А він йому каже:
- Сідай! Цей і сів.
Орел його поніс аж у хмару, а потім і пустив його додолу. Той чоловік
летить додолу, - коли це орел не дав йому долетіти до землі, підхопив
його та й каже:
- А що, як тобі здавалось? А він каже:
- Так, наче я вже неживий був.
Тоді орел каже йому:
- Отак само і мені було, як ти на мене націлявся.
Потім каже:
- Сідай знов! Тому чоловікові й не хотілося сідати на орла,- ну,
нема що робити, таки сів. Орел знов його як поніс, та
аж у саму хмарку, а звідтіль скинув його, а підхопив так, може, як на
два сажні від землі, та й питається його:
- А що, чоловіче, як тобі здавалось?
Він йому каже:
- Так, наче зовсім вже кістки мої розсипались.
Тоді орел йому каже:
- Так само й мені було, як ти вдруге націливсь. Ну, ще сідай.
Той сів.
Орел як понесе його аж за хмару та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло самої землі, та тоді питається його:
- Як тобі здавалось, як ти летів на землю?
Він йому каже:
- Так, наче мене зовсім не було вже на світі.
Тоді орел йому каже:
- Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь.
А потім каже:
- Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене, та будемо летіти до моєї господи.
Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. Орел і каже:
- Іди ж у хату, та як будуть питатися тебе, чи не бачив нашого
небожа, то ти скажеш: як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу.
Він приходить у хату, коли це йому кажуть:
- Чи по волі, чи по неволі?
А він їм каже:
- Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його питаються:
- Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже третє літо, як пішов на війну,- та ні чутки, ні звістки.
А він їм каже:
- Як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу. Вони йому кажуть:
- Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.
Тоді він виходить із хати та й каже орлові:
- Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.
Орел йому каже:
- Летімо далі! Летять та й летять та й прилітають до орлового брата,
та й тут чоловік те саме говорив, що в його дядька,- тільки й тут не
здобув яйця-райця.
Прилітають до його батька, а орел йому каже:
- Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив, а як дадуть яйце-райце, то й на вічі приведеш.
Увіходить чоловік у хату, а вони йому кажуть:
- Чи по волі, чи по неволі?
Він їм каже:
- Добрий козак усе по волі ходить. Вони його стали питатися:
- Чи не бачив нашого сина? Бо вже як немає - третє літо: пішов навійну, та, мабуть, убили його там.
А він їм каже:
- Я бачив, але як дасте яйце-райце, то я й на вічі приведу.
Батько орел каже йому:
- Нащо воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей.
Він каже:
- Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!
- Піди ж приводь,- зараз тобі дамо!
Він уводить орла в хату. Тоді його батьки так зраділи, що дали яйце-райце і сказали:
- Тільки не розбивай ніде на дорозі, а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його і розіб'єш.
Він іде та йде, та так схотілось пити йому... Коли це найшов криничку.
Тільки що став пити воду, та якось об цебрину й розгин те яйце-райце. Як
узяв скот вернути з того яйця! Верне та й верне. Гониться він за тим
скотом, то що з того боку піджене, п.і другий розійдеться... Кричить
бідолаха, нічого сам не зробить. Коли це іде до нього змія і каже йому:
- Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей вжену в те нице?
А він їй каже:
- А що тобі дати? Вона йому каже:
- Даси те, що без тебе стало дома? А він каже:
- Дам!
Ото вона йому гарненько загнала той скот у яйце, заліпила славно яйце і дала йому в руки.
Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками.
- Це ж я тебе, сину, віддав змії!
Ну ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:
- Нема що робити,- журбою не поможеш. Якось треба жити.
Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот і
забагатів. Живуть вони, аж поки син підріс. От син і каже:
- Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде! От він зараз і пішов до змії.
Приходить до неї, а вона йому каже:
- Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, ізорав і пшениці насіяв,
ізжав її, в скирти поклав і щоб в одну ніч з пшениці мені паляницю спік:
поки я встану, щоб вона на столі лежала.
Він іде до ставка та зажурився. А там близько був мурований стовп, і її
тім стовпі була зміїна дочка зачарована. Він приходить сюди та й плаче.
А та дочка його питається:
- Чого ти плачеш?
А він каже:
- Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ні коли його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч зробив.
Вона його спиталась:
- А що ж там? Він їй і розказав. Вона йому каже:
- Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як змія казала.
Він каже:
- Добре. Вона йому каже:
- Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш змії паляницю.
От пішла дочка змії до того лугу та як свисне: той луг тріщить, лущить -
на тім місці ореться, пшениця сіється... До світанку спекла паляницю,
дала йому. Він приніс до змії в хату і поклав на столі.
Змія прокинулася, вийшла в двір та й дивиться на той луг: тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому каже:
- Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив! Та зараз йому й загадала:
- Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того
Дніпра побудуй комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю
продав на байдаки. Як устану рано, то щоб це все було готове!
Він знов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка його питається:
- Чого ти плачеш?
Він їй розказав те все, що йому змія загадала. Так вона йому каже:
- Лягай спати, я це все пороблю.
А сама як свисне, то та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються...
Тільки прийшла вона та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з тих комор.
Змія встає та й дивується, що все так ізроблено, як вона йому загадала.
Тоді загадує йому втретє:
- Щоб ти цю ніч уловив золотого зайця і раненько щоб приніс мені в хату.
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка питається його:
- Що вона загадала? Він розказав.
- Оце вже не жарти: хто його знає, як його і вловити золотого зайця.
Одначе ходім до тієї скелі. Стань над норою; ти будеш ловити, а я буду
гонити з нори, і гляди ж: що тільки буде виходити з нори, бери його: то
золотий заєць!
Ото вона пішла та й жене. Коли це - вилазить з нори гадюка та й сичить.
Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:
- А що, нічого не вилазило? А він каже:
- Ба ні: лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.
А вона йому каже:
- А щоб тебе! Ото і є самий заєць! Ну, гляди ж, я ще раз піду: та як
буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то
ти не вір, держи його!
Полізла та й жене. Коли виходить така стара баба та й питається того парубка:
- Чого ти, шину, тут шукаєш?
А він їй каже:
- Золотого зайця.
Вона йому каже:
- Де тут він узявся: тут його нема! Сказала це та й пішла від
нього. Коли це виходить та дівчина та й питається його: - А що, немає
зайця? І ніщо з нори не виходило?
Він каже:
- Ба ні: виходила баба стара та спиталась мене, чого я тут шукаю; а я
сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає, то я її й
пустив.
Тоді вона й каже:
- Чом ти не держав? Ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не
піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і покладеш на
стільці,- тільки не віддавай змії у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і
розірве і тебе, і мене.
От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем, він узяв, приніс
того зайця, поклав його перед змією на стільці та й каже змії:
- Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.
Вона каже:
- Добре, йди!
Він пішов.
А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за
парубком. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія
побачила, що то не заєць був, а її дочка,- давай доганяти, щоб її
розірвати. Та сама не побігла змія, а послала свого чоловіка. Змій
біжить за ними. Вони чують - аж стугонить земля. Тоді дівка каже:
- Оце вже за нами біжать! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом та будеш
стерегти мене; та як буде питаться тебе: «Чи не бачив парубка й дівки,
чи не йшли сюди?», то ти скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.
Коли це змій летить та й питається того діда:
- Чи не бачив тут - не йшли сюдою парубок з дівкою?
А він каже:
- Йшли.
Той питається:
- Давно ж вони йшли?
Дід:
- Тоді, як оця пшениця сіялась.
Змій каже:
- Цю пшеницю пора косить, а їх учора не стало.
Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати.
Прилітає змій додому. Змія його питається:
- А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі? А він каже:
- Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питавсь, чи не
бачив - тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже: ішли тоді, як оця
пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити, так я і
вернувсь.
Тоді змія йому каже:
- Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То ж вони були! Тепер я сама побіжу: ти ні до чого!
Побігла.
Ото біжить... Коли ті чують - аж земля реве і гаряча. Дівчина тоді каже йому:
- Ей, тепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.
Зробила.
Прибігає змія та й каже до тієї річки:
- А що, втекли?
Перекинулась зараз щукою, давай гонитися за тією рибою: іцо хоче
вхопити, то окунь повернеться своїм пером гострим до неї, то вона не
візьме його. Гонилась, гонилась,- так-таки не вловила та надумала всю
воду з річки випити. Стала пити: мила, пила, напилась багато та й
луснула.
Ото тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубкові, що був річкою:
- Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у
хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як
поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі в
кого-небудь.
Ото він пішов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же
мені не поздоровкаться з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось
погане про мене». Поцілував і дитину дядькову.
Як поцілував, так і забув за ту дівку.
Ото побув півроку дома та надумав женитися. Йому нарадили одну гарну
дівку, щоб він її брав; він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з
іншою заручився.
От перед весіллям, увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту
дівку, що він з нею втікав,- хоч її й ніхто не знав, що воно за одна.
Стали бгати шишки; та дівка зліпила з тіста голуба й голубку та й
пустила додолу, - вони стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:
- А ти забувсь, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії відніс?
А голуб каже:
- Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
- А ти забувсь, як я за тебе гору розкопувала і туди Дніпро пустила,
щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продавав на байдаки?
А він каже:
- Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
- А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув?
А голуб каже:
- Забув, забув!
Тоді парубок згадав за ту дівку,- за цю-таки саму, що голуби поробила,-
та ту другу покинув, а з цією оженився. І тепер живе добре.