Сумні свята
Дивлюсь на активну підготовку до Нового року... Прикрасили місцеву ялинку,у школі на шторах вже висять газети... (Радянські часи come back?) І чомусь стає сумно.
Є 2 свята, які для мене - сумні. Обидва пов'язані з часом. Перше - день народження. Друге - Новий рік.
"...я чувствую, как все уходит..." (c) Fleur
І те, і інше змушує відчути, як швидко йде час. І що нічого не змінюється на краще. Стає страшно: а що ж буде далі? Як бути, якщо обірветься? Чому нічого не можу бути так, як було?
Це називають святами. Але..час іде, все змінюється - причому не на краще, як пишуть у більшості книжок-газет-журналів, а навпаки. Світ повільно падає на дно Всесвіту. Радіють, що починається новий рік. На що сподіваються, що так чекають? Мабуть на те,що зможуть чогось досягти і щось змінити.
Але ж роки йдуть - а ми все обіцяємо й обіцяємо. Все лишається так, як було. Все погане.
А хороше... я не кажу, що його нема. Просто воно повільно згорає під дією часу. І не має здатності відновлюватись із попелу. На жаль. Летить за вітром, отруюючи навколишній світ випарами спогадів. Осідає на поверхні очей сіро-зеленим пилом. Сліпить. Не дає бачити, куди йти далі, і чи взагалі є куди йти.
Кожен наступний рік - неважливо, чим позначається його початок - відповідним святом чи днем народження - нагадує про навблаганне наближення кінця. Але це - позитивна риса. Погано те, що усвідомлюю, що лишається мало часу, аби лишити по собі слід. Що поряд нема нікого і просто нема часу й можливості шукати. З кожним роком стає видно вплив часу на зовнішність - позначки про прожиті роки помітні, і їх ніяк не позбутись - як же ми тоді будемо розрізняти, хто скільки прожив, хто щось встиг, а хто - нічого. У кого все попереду, а в кого - давно позаду.
Кожна прикраса на ялинці нагадує про втрачене назавжди щастя. Щасливі обличчя людей підтверджують: декому тут не місце, у світі обраних.
До когось хтось приїжджає, і вони зустрічатимуть прихід нового року разом. Кажуть: як зустрінеш, так і проведеш. Отже, вони будуть. Разом. Кожного нового і наступного року. А якщо нема нікого? Значить, цілий рік не буде. І наступний. І далі. Замкнене коло.
Холодний вітер кидає сніг просто на лінзи. "Прокинься. Вилазь зі свого вигаданого світу без телефонів, календарів і годинників." Там нема сумних свят. Не відчувається часу.
Мабуть, ці свята створено для створення відчуття власної нікчемності. Не вдалось? Твоя проблема. Значить, так і буде...
Хочеться сісти біля вікна і дивитись, як іде час. Як повільно минає життя, присвоюючи собі досягнення тих, Обраних, і стираючи сліди помилок.
Ще один рік самотності майже минув. Скільки ще попереду? І навіщо?
...У прикрасах величезної ялинки просто під вікнами мого будинку видно те, що втрачено назавжди. Святкові вогні нічного міста осліплюють - не світлом. А тому, що видно Їх - тих, кого чекають і хто чекає. Оглушливе мовчання телефона дістає остаточно. Мовчать і інші засоби можливого зв'язку... Бритва виглядає так спокусливо... Можна одним чітким рухом припинити це все - і так зване свято, і час, і втрачене щастя. Можна стерти все - як життя стирає помилки. Декілька проводів. І не буде сумних свят.
Є 2 свята, які для мене - сумні. Обидва пов'язані з часом. Перше - день народження. Друге - Новий рік.
"...я чувствую, как все уходит..." (c) Fleur
І те, і інше змушує відчути, як швидко йде час. І що нічого не змінюється на краще. Стає страшно: а що ж буде далі? Як бути, якщо обірветься? Чому нічого не можу бути так, як було?
Це називають святами. Але..час іде, все змінюється - причому не на краще, як пишуть у більшості книжок-газет-журналів, а навпаки. Світ повільно падає на дно Всесвіту. Радіють, що починається новий рік. На що сподіваються, що так чекають? Мабуть на те,що зможуть чогось досягти і щось змінити.
Але ж роки йдуть - а ми все обіцяємо й обіцяємо. Все лишається так, як було. Все погане.
А хороше... я не кажу, що його нема. Просто воно повільно згорає під дією часу. І не має здатності відновлюватись із попелу. На жаль. Летить за вітром, отруюючи навколишній світ випарами спогадів. Осідає на поверхні очей сіро-зеленим пилом. Сліпить. Не дає бачити, куди йти далі, і чи взагалі є куди йти.
Кожен наступний рік - неважливо, чим позначається його початок - відповідним святом чи днем народження - нагадує про навблаганне наближення кінця. Але це - позитивна риса. Погано те, що усвідомлюю, що лишається мало часу, аби лишити по собі слід. Що поряд нема нікого і просто нема часу й можливості шукати. З кожним роком стає видно вплив часу на зовнішність - позначки про прожиті роки помітні, і їх ніяк не позбутись - як же ми тоді будемо розрізняти, хто скільки прожив, хто щось встиг, а хто - нічого. У кого все попереду, а в кого - давно позаду.
Кожна прикраса на ялинці нагадує про втрачене назавжди щастя. Щасливі обличчя людей підтверджують: декому тут не місце, у світі обраних.
До когось хтось приїжджає, і вони зустрічатимуть прихід нового року разом. Кажуть: як зустрінеш, так і проведеш. Отже, вони будуть. Разом. Кожного нового і наступного року. А якщо нема нікого? Значить, цілий рік не буде. І наступний. І далі. Замкнене коло.
Холодний вітер кидає сніг просто на лінзи. "Прокинься. Вилазь зі свого вигаданого світу без телефонів, календарів і годинників." Там нема сумних свят. Не відчувається часу.
Мабуть, ці свята створено для створення відчуття власної нікчемності. Не вдалось? Твоя проблема. Значить, так і буде...
Хочеться сісти біля вікна і дивитись, як іде час. Як повільно минає життя, присвоюючи собі досягнення тих, Обраних, і стираючи сліди помилок.
Ще один рік самотності майже минув. Скільки ще попереду? І навіщо?
...У прикрасах величезної ялинки просто під вікнами мого будинку видно те, що втрачено назавжди. Святкові вогні нічного міста осліплюють - не світлом. А тому, що видно Їх - тих, кого чекають і хто чекає. Оглушливе мовчання телефона дістає остаточно. Мовчать і інші засоби можливого зв'язку... Бритва виглядає так спокусливо... Можна одним чітким рухом припинити це все - і так зване свято, і час, і втрачене щастя. Можна стерти все - як життя стирає помилки. Декілька проводів. І не буде сумних свят.