A day of strange events
З самого ранку мене прийняли за...іноземку. Чи то вишиванку тепер сприймають як обов"язкову ознаку іноземного туриста, чи то моє намагання розмовляти після ночі за написанням закадрового тексту для сюжету нагадує вже зовсім не українську мову.
Далі - полювання за коментарями. Вдало, хоча спочатку здавалось, що вже повільно й упевнено настає Великий Облом. По дорозі до місця призначення - my insanity, towers&wires. Фото крізь гілки. Ненавиджу весну - у людському її прояві. Там, куди я йшла, вона була якраз не у тому вимірі. А у вигляді того, що всюди у моєму світі. Розмови, поради, фото - і проста цікавість - що і для чого.
Я не втрималась. І тепер у мене живе Вона. Тягалась з Нею цілий день, і 4 людей спитало, чи їсть Вона комах. Ні, не їсть. ^^ А якраз перед тим, як наважилась на це, подзвонила мамі й запитала, чи можна зробити щось, за що вона мене вб"є. Дозволили - я й зробила.
Йшла звідти - з коментарями на диктофоні, журналом і Нею в руках. Подзвонила І.М., а це те, що завжди було для мене казково-нереальним, але моїм. Рідкісним, навіть якщо відбувалось раз на день - як тоді, перед вступом. Приємним, навіть якщо у справі. Ця людина має на мене той вплив, який повертає певні відчуття 2005. Так було і цього разу. На додачу до всього приємного, встигала в офіс.
Громадський транспорт часто буває місцем несподіваних зустрічей. Та в мене такого не бувало вже дуже давно, і пересування по місту вважала неприємною необхідністю. Сьогодні ж зустріла вчительку з хімії, у якої я таки мала 10 з предмету. :) Не тільки як викладач, а й як людина класна - таке поєднання обов"язково має вплив на спілкування після закінчення ділових стосунків. І вона досі пам"ятає, що я пишу з 13 років. :))
А по дорозі до славнозвісного Maxxi TV якийсь тип намагався сфотографувати мене мобільником. І досі не розумію, якого біса... Як на зло, руки були зайняті, й не змогла показати американського жесту. Зате хоч подивилась на "папараці"- показавши, що я все бачила.
Все було класно, поки не прийшла в Інститут. Література. Повна ж***, перепрошую. Інакше не назвати. 0 за ту й****у контрольну - як і в половини курсу. І двозначна інформація: погрози, що ми не здамо іспит - з боку пані М., і твердження старшокурсників, що пані М. дуже легко здають. Що ж правда? Перевірю інформацію, як я звикла робити.
Ще один прикол - в інститутському коридорі. Мабуть, хто такий В.М. знають усі, хто вчиться у цьому ВНЗ. Він ішов по коридору назустріч, я привіталась - і побачила такі шоковані чи то перелякані очі... Що б то значило? Тепер мені страшно йти на наступну пару.
2 пари англійської, непогано написана контрольна - без підготовки. Далі - туди, куди бігаю вже декілька днів. Знову ж таки - просто тому, що не уявляю іншого. Я знаю, що то за становище, я не можу лишатись байдужою. Повідомлення від мами - я їй не казала спочатку, куди ходжу. ))) Тепер вона в курсі і чогось посміхається.
Я сподіваюсь - точніше, впевнена - що з кожним днем у мене буде менше прични хвилюватись. Тобто що тій людині ставатиме краще. Нехай ми знайомі зовсім недавно - і все одно хвилююсь, причому якось так, що це не пояснити з точки зору здорового глузду. Щось на рівні відчуттів, інтуїції та сприйняття.
До речі, інтуїція моя останній тиждень мене пристойно лякає. Та покладатись на неї боюся у чомусь серйозному.
Нібито видертий із загального теперішнього день минулого. Не звідси - та хай вже тут буде, вже не прибрати його. А завтра... завтра вже буде сучасність... Хіба що Вона нагадуватиме мені про те, що якось так вийшло, що... Можливо, буде створений недописаний файл беззмістовної текстової казки. Який після швидкого проглядання за декілька днів буде з огидою видалений як щось неприпустиме для мого віку.
Далі - полювання за коментарями. Вдало, хоча спочатку здавалось, що вже повільно й упевнено настає Великий Облом. По дорозі до місця призначення - my insanity, towers&wires. Фото крізь гілки. Ненавиджу весну - у людському її прояві. Там, куди я йшла, вона була якраз не у тому вимірі. А у вигляді того, що всюди у моєму світі. Розмови, поради, фото - і проста цікавість - що і для чого.
Я не втрималась. І тепер у мене живе Вона. Тягалась з Нею цілий день, і 4 людей спитало, чи їсть Вона комах. Ні, не їсть. ^^ А якраз перед тим, як наважилась на це, подзвонила мамі й запитала, чи можна зробити щось, за що вона мене вб"є. Дозволили - я й зробила.
Йшла звідти - з коментарями на диктофоні, журналом і Нею в руках. Подзвонила І.М., а це те, що завжди було для мене казково-нереальним, але моїм. Рідкісним, навіть якщо відбувалось раз на день - як тоді, перед вступом. Приємним, навіть якщо у справі. Ця людина має на мене той вплив, який повертає певні відчуття 2005. Так було і цього разу. На додачу до всього приємного, встигала в офіс.
Громадський транспорт часто буває місцем несподіваних зустрічей. Та в мене такого не бувало вже дуже давно, і пересування по місту вважала неприємною необхідністю. Сьогодні ж зустріла вчительку з хімії, у якої я таки мала 10 з предмету. :) Не тільки як викладач, а й як людина класна - таке поєднання обов"язково має вплив на спілкування після закінчення ділових стосунків. І вона досі пам"ятає, що я пишу з 13 років. :))
А по дорозі до славнозвісного Maxxi TV якийсь тип намагався сфотографувати мене мобільником. І досі не розумію, якого біса... Як на зло, руки були зайняті, й не змогла показати американського жесту. Зате хоч подивилась на "папараці"- показавши, що я все бачила.
Все було класно, поки не прийшла в Інститут. Література. Повна ж***, перепрошую. Інакше не назвати. 0 за ту й****у контрольну - як і в половини курсу. І двозначна інформація: погрози, що ми не здамо іспит - з боку пані М., і твердження старшокурсників, що пані М. дуже легко здають. Що ж правда? Перевірю інформацію, як я звикла робити.
Ще один прикол - в інститутському коридорі. Мабуть, хто такий В.М. знають усі, хто вчиться у цьому ВНЗ. Він ішов по коридору назустріч, я привіталась - і побачила такі шоковані чи то перелякані очі... Що б то значило? Тепер мені страшно йти на наступну пару.
2 пари англійської, непогано написана контрольна - без підготовки. Далі - туди, куди бігаю вже декілька днів. Знову ж таки - просто тому, що не уявляю іншого. Я знаю, що то за становище, я не можу лишатись байдужою. Повідомлення від мами - я їй не казала спочатку, куди ходжу. ))) Тепер вона в курсі і чогось посміхається.
Я сподіваюсь - точніше, впевнена - що з кожним днем у мене буде менше прични хвилюватись. Тобто що тій людині ставатиме краще. Нехай ми знайомі зовсім недавно - і все одно хвилююсь, причому якось так, що це не пояснити з точки зору здорового глузду. Щось на рівні відчуттів, інтуїції та сприйняття.
До речі, інтуїція моя останній тиждень мене пристойно лякає. Та покладатись на неї боюся у чомусь серйозному.
Нібито видертий із загального теперішнього день минулого. Не звідси - та хай вже тут буде, вже не прибрати його. А завтра... завтра вже буде сучасність... Хіба що Вона нагадуватиме мені про те, що якось так вийшло, що... Можливо, буде створений недописаний файл беззмістовної текстової казки. Який після швидкого проглядання за декілька днів буде з огидою видалений як щось неприпустиме для мого віку.