Zeitung für Deutschland
Ще не доводилось починати фарбуватись о 5:30 ранку. =) Сьогодні було вперше. Як і взагалі організована фотосесія. (те, що тоді у студії робили, замовляла я сама). Збираючись, побудила всіх - як завжди здавали нерви, бо не могла знайти життєво важливих речей.
Дощ виявився до непристойного недоречним - намокли і залишки перепаленого волосся, і щось страшне під назвою headdress - за останнє боялася, аби не стало важким і не впало зовсім - властивість сповзати я виявила як тільки вийшла з дому. На жаль, через ту штуку навіть запізнилась. Але кафе знайшла, як не дивно, швидко.
Бігали по всьому закладу - розгромили чи не половину. :)) Особливим попитом користувалась дірка в стіні, через яку можна було потрапити на 2-й поверх, і , звичайно, сходи. Тих я не дуже боялася - бо могла злазити з них настільки повільно, наскільки було потрібно. Чіпляючись за що завгодно. Чомусь сьогодні мій страх якраз посилився - імовірно, навіть досяг найвищого рівня. Може, тому, що спала 2 години. Якраз коли Орф вкладав мене на ті сходи, у кафе зайшли якісь тітка і дядько. Тітка видалась дуже знайомою. Ми посміхнулись одна одній, вона помахала мені рукою, а я - їй у відповідь. Іноді вона спостерігала з тим, що ми робили. А завтра у мене пара з тою тіткою. =))) Одна з улюблених викладачок, до речі.
Фото того, що за кадром, і того, з чого хоч щось має потрапити на друковані сторінки. Приємно проведений час із друзями - завжди очікувано, бо не уявляю інакшого. І при цьому завжди якось так, як неможливо уявити напередодні. GLB, німецькомовна газета, ведмедик, пухнасте віяло і біла троянда з чорними контурами. Обмін черевиками. Прикраса_що_вічно_сповзає. дещо роздратовані люди. Who cares? ^___^
Мої зайві кілограми видно на фото.
Після того,що також дивно як на чинну реальність, день не обірвався й не поділився на частини "наполовину уявне" й "брудно-реальне". Зустрілась із другом, він же - герой одної із статей, які зараз пишу. До речі, для того самого журналу, де буде й стаття з фото. Ось тут вже здається, що приснилось - бо такого ставлення й спілкування не пригадую з 2006. Підтвердила свою здогадку, що з якооїсь причини існують люди, від яких хочеться втекти, а є ті, з якими прощання затягується на декілька [десятків] хвилин. І робота навчила мене тримати себе в руках - ще одна можлива причина того, чому здається, що приснилось. Страшно - бо кожна зустріч із тими, з ким приємно спілкуватись, може стати останньою. Люди з часом усвідомлюють, що я таке. А тоді або посилають офіційно, або йдуть по-англійськи. Або йду я - бо заводять когось, а з щасливими спілкуватись літературною мовою не можу.
Під час зустрічі вмію тримати страх під контролем - як під час ефіру, інтерв'ю, наради. А тоді приходять усвідомлення й запитання: востаннє чи ні? Як і коли буде оце "останнє"? Не залишався ще ніхто. Не хочу втрачати друзів - але долю не змінити. Коли-небудь це стається, і треба змиритись. Намагаюсь не звикати до людей. А з моєю собачою психологією це надзвичайно легко.
Мені соромно за свій дурнуватий вигляд, наближення до втрати свідомості і бридке на дотик волосся. І, звичайно, я знову скажу "дякую". Традиційно, як завжди. З тої причини, що справді вдячна - для мене це дуже важливо. :) Дякую. ^__^
І після того не сталось нічого поганого. За Оксаниною машиною зрозуміла, що приїхав Вадик. =)) Пили каву спочатку з Оксаною, обговорюючи ранкову фотосесію. Тоді - з бабусею і її сусідкою-подругою - радились, що й коли висаджувати. Пора вже взятись з розсаду квітів, а ще посадити щось витривале - аби плелось по шторах, над ноутбуком, книжками і безкінечними чашками від кави. Дідусь поїхав на дачу - а значить, час вибратись в гості. Не брати з собою ноут і газети.
Телефонував Жільбер з приводу нашого скаженого спільного плану і ідеєю нової фотосесії. Я згодилась. Тому наступні вихідні теж триматимусь так, як хочу і маю.
...і тільки по приїзду додому настрій таки впав. Не розбився, тільки шматок відколовся - в існуванні потвори не буває інакше. Здавалось, що на сьогодні зникли щасливі, мене, до речі, мало не вивернуло від звуків, які вони видавали - придурки опинились ззаду, коли мене фотографували. А тоді стало дико смішно, що вони поводяться як тварини. XDD Та по дорозі назад дійшло: вони - щасливі. Вони - разом. Вони мають одне одного. Я втратила того, кого мала. Не втримала - отже, маю відповідати за власну безвідповідальність.
Мене досить часто запитують, навіщо я на це згоджуюсь. Відповідаю: назло. Гарні вважають, що це - їхній привілей. Що лише з ними це можливо. А я роблю назло їм - знаючи, що страшна, беру участь у тому, куди, за законами цього світу, не маю права доступу. Назло їм лізу через колючий дріт, і на мені не лишається подряпин. А все завдяки тому, що друзі показали мені, де дірка у паркані, провели повз охоронців закону цього світу. Така в мене робота - пролазити туди, куди мені треба. =)
Дощ виявився до непристойного недоречним - намокли і залишки перепаленого волосся, і щось страшне під назвою headdress - за останнє боялася, аби не стало важким і не впало зовсім - властивість сповзати я виявила як тільки вийшла з дому. На жаль, через ту штуку навіть запізнилась. Але кафе знайшла, як не дивно, швидко.
Бігали по всьому закладу - розгромили чи не половину. :)) Особливим попитом користувалась дірка в стіні, через яку можна було потрапити на 2-й поверх, і , звичайно, сходи. Тих я не дуже боялася - бо могла злазити з них настільки повільно, наскільки було потрібно. Чіпляючись за що завгодно. Чомусь сьогодні мій страх якраз посилився - імовірно, навіть досяг найвищого рівня. Може, тому, що спала 2 години. Якраз коли Орф вкладав мене на ті сходи, у кафе зайшли якісь тітка і дядько. Тітка видалась дуже знайомою. Ми посміхнулись одна одній, вона помахала мені рукою, а я - їй у відповідь. Іноді вона спостерігала з тим, що ми робили. А завтра у мене пара з тою тіткою. =))) Одна з улюблених викладачок, до речі.
Фото того, що за кадром, і того, з чого хоч щось має потрапити на друковані сторінки. Приємно проведений час із друзями - завжди очікувано, бо не уявляю інакшого. І при цьому завжди якось так, як неможливо уявити напередодні. GLB, німецькомовна газета, ведмедик, пухнасте віяло і біла троянда з чорними контурами. Обмін черевиками. Прикраса_що_вічно_сповзає. дещо роздратовані люди. Who cares? ^___^
Мої зайві кілограми видно на фото.
Після того,що також дивно як на чинну реальність, день не обірвався й не поділився на частини "наполовину уявне" й "брудно-реальне". Зустрілась із другом, він же - герой одної із статей, які зараз пишу. До речі, для того самого журналу, де буде й стаття з фото. Ось тут вже здається, що приснилось - бо такого ставлення й спілкування не пригадую з 2006. Підтвердила свою здогадку, що з якооїсь причини існують люди, від яких хочеться втекти, а є ті, з якими прощання затягується на декілька [десятків] хвилин. І робота навчила мене тримати себе в руках - ще одна можлива причина того, чому здається, що приснилось. Страшно - бо кожна зустріч із тими, з ким приємно спілкуватись, може стати останньою. Люди з часом усвідомлюють, що я таке. А тоді або посилають офіційно, або йдуть по-англійськи. Або йду я - бо заводять когось, а з щасливими спілкуватись літературною мовою не можу.
Під час зустрічі вмію тримати страх під контролем - як під час ефіру, інтерв'ю, наради. А тоді приходять усвідомлення й запитання: востаннє чи ні? Як і коли буде оце "останнє"? Не залишався ще ніхто. Не хочу втрачати друзів - але долю не змінити. Коли-небудь це стається, і треба змиритись. Намагаюсь не звикати до людей. А з моєю собачою психологією це надзвичайно легко.
Мені соромно за свій дурнуватий вигляд, наближення до втрати свідомості і бридке на дотик волосся. І, звичайно, я знову скажу "дякую". Традиційно, як завжди. З тої причини, що справді вдячна - для мене це дуже важливо. :) Дякую. ^__^
І після того не сталось нічого поганого. За Оксаниною машиною зрозуміла, що приїхав Вадик. =)) Пили каву спочатку з Оксаною, обговорюючи ранкову фотосесію. Тоді - з бабусею і її сусідкою-подругою - радились, що й коли висаджувати. Пора вже взятись з розсаду квітів, а ще посадити щось витривале - аби плелось по шторах, над ноутбуком, книжками і безкінечними чашками від кави. Дідусь поїхав на дачу - а значить, час вибратись в гості. Не брати з собою ноут і газети.
Телефонував Жільбер з приводу нашого скаженого спільного плану і ідеєю нової фотосесії. Я згодилась. Тому наступні вихідні теж триматимусь так, як хочу і маю.
...і тільки по приїзду додому настрій таки впав. Не розбився, тільки шматок відколовся - в існуванні потвори не буває інакше. Здавалось, що на сьогодні зникли щасливі, мене, до речі, мало не вивернуло від звуків, які вони видавали - придурки опинились ззаду, коли мене фотографували. А тоді стало дико смішно, що вони поводяться як тварини. XDD Та по дорозі назад дійшло: вони - щасливі. Вони - разом. Вони мають одне одного. Я втратила того, кого мала. Не втримала - отже, маю відповідати за власну безвідповідальність.
Мене досить часто запитують, навіщо я на це згоджуюсь. Відповідаю: назло. Гарні вважають, що це - їхній привілей. Що лише з ними це можливо. А я роблю назло їм - знаючи, що страшна, беру участь у тому, куди, за законами цього світу, не маю права доступу. Назло їм лізу через колючий дріт, і на мені не лишається подряпин. А все завдяки тому, що друзі показали мені, де дірка у паркані, провели повз охоронців закону цього світу. Така в мене робота - пролазити туди, куди мені треба. =)