поетичне кіно - pro et contra
Українська Барселона, український Байрес, гамірний космополітичний порт, знаний як Одеса цьогоріч, в черговий раз, перетравлював помірно стильний, помірно жлобський кінофестиваль і це свято, яке нагадувало і учту під час чуми, і танок на крижині, примусило згадати свій давній пост, майже 2-річної давнини, хоча певний загадковий комент на цей прадавній пост прийшов учора -http://gorlohvat.livejournal.com/154849.html
Я вирішив процитувати той археопост повністю - не так через марнославство, як через те, що дискусія поновиться. Отже :
Pro - поетичне кіно є питомим духовним спротивом. Це - щирий вкраїнський сюрреалізм. Одна з визитівок нацвідродження 1960-их або ж "прогулянки у тюремному дворі". Це - викшталтований стиль у кінематографії і своєрідна, знову ж, таки суто українська кіношкола.
Contra - поетичне кіно застаріло. Жоден із сучасних поетів не пише гекзаметром, у той час як на Ярославовому Валу клонують Параджанова.
Поетичне кіно - мляве та нудне. Воно не відповідає козацькій вкраїнській вдачі. Саме через нього, наш кінематограф застряг в 1960-их, а у вітчізняному прокаті панують Голівуд з Мосфільмом. До того ж, поетичне кіно "винайшов" вірменин, якого в СРСР ув"язнили за педерастію.
Додам від себе - можливо, істина знаходиться десь посередині.
Навмисно привів найрадикальніші тверження.
Цікавими були б коменти тих з френдів, хто розуміється на кіномистецтві - себто дивиться не лише блокбастери...