20 років спливло
Цього дня, 20 років назад зі щогли понад Кремльом зняли червоний прапор, помічений люцеферіанською пентаграмою та символами рабської праці нижчих каст.
Згадана річниця сьогодні вже спричинила - принаймні у хащах моєї френд-стрічки - і плачи і радісні вигуки.
Коли у грудні 1991 я дивився по CNN на те, як червоний прапор пораненою змією, змією, насадженою на спис, сповзав донизу, то не відчував жодної переможної емоції.
Натомість, присутньою була ще неясна та темна тривога.
Від серпня 1991 року вже гарчав та скалив кабан"ячі ікла російський буржуазний націоналізм, блядський покруч з монголоїдним ряхалом та жидівським серцем.
Третя республіка мала багато шансів повторити долю ЗУНР після розпаду габзбурзької імперії.
Принаймні, приклад Хорватії був перед очима і ми всі очікуівали пришесття саме балканської містерії на землі колишньої Київської Руси.
Цього не сталося.
Третя республіка у найхімерніших снах своїх не бачила себе Імперією, не хворіла реконкистою, не відчувала себе спадкоємницею ані безбашенних київських норманів, ані чубатих військових диктаторів 17 століття, ані галицьких вихованців абверу.
Замість гучного постімперського блокбастеру з килимовими бомбардуваннями, садистсько-звірячими зачистками та
містами, ушляхтненими руйнуванням (с), ми побачили хуєватеньку мильну оперу про розподіл майна та кумедний жидівський анекдот про торгівлю газом.
Замість гільйотин та шибениць провінційна імперська бюрократія отрималa президентські та міністерські трони.
Замість бодай петлюрівського аграрного та дрібнобуржуазного соціалізму ми стали свідками тотального ожидовлення та збазарщення.
Єдиний позитив - у 1990-их влаштовувати війни можно було у власних дворах та районах, але це криваве свято непослуху надто швидко згасло. Як запалений сірник у холодній воді.
Слава Богу, що ще було УНСО, була Чечня, Придністров"я та криваві Балкани в асортименті.
Але, споглядаючи на те, як червоний прапор повзе донизу на смітник історії, ми - я та такі ж самі відморозки як я - очікували більшого....