(no subject)
+++
Повітря з ночі стигне холодом і вже
на ранок осінь відчувається, мов берег.
Ніхто не втримає, ніхто не вбереже.
Ліси стоятимуть, як літери в паперах,
і рівень тиску в ріках та озерах
пов’язаний з погодою лише.
Так правлять річище, так рушать глибину,
з вагою трав, з упертістю насіння.
Я знаю, що ти спиш, і в стеблах твого сну -
я знаю - є метал, що студить сновидіння.
Вологі яблука в передчутті падіння
вбирають осінь - зимну і питну.
Ти знаєш цей метал, він глибше з кожним днем,
він розкривається над полотном озерним.
Рудою букв і золотом фонем
під серцем холодно стоїть залізний серпень,
торкається тебе своїм гірким осердям,
освітлює тебе своїм нічним вогнем.
І сонце - мед, домішаний у скло,
і глина - ліплена з вологи та отрути,
приймаючи тягар всього, що вже було,
і невагомість усього, що має бути.
проводячи тебе від жару до остуди,
тобі слугують за густе осіннє тло.
Такими ранками й займаються світи,
стискають серця теплу стиглу грудку,
аби ти бачила, аби відчула ти
це дихання утрати і набутку,
серпневий сплав упевненості й смутку,
серцевий згусток пустки і мети.
Аби тебе вело, аби ловило скрізь
це світло осені потойбіч перевалу,
ці стебла і гілки, які переплелись.
Вимотуй, добирай у сплетеність тривалу
нитки любові і нитки металу,
вечірню щедрість і ранкову злість.
Хай тиша осені - невидима, туга,
з якої родяться кристали павутини,
торкається тебе, аби твоя снага
прокачувала кров крізь вени і судини,
ламаючи цей світ на золоті частини.
Лишається любов.
З’являється вага.
Жадан.