м'янмські рейки
Очевидно що вагони м’янмської залізниці - таки не ремонтувались із колоніальних часів… Пам’ятаєте найжахливішого плацкардного вагона з постсовіцького дитинства? Так от, вищий клас м’янмського поїзда - ну десь в два рази жахливіший.
Провідник заметушився від особливої відповідальності, що звалилась на нього з появою іноземців. Форінерс, форінерс - зашелетіли магічні слова, і врешті - нас проведено до маленького обдертого купе десь на місці нашого туалету - з виходом прямо в тамбур , якого від зовнішнього світу - не відділяють жодні двері. Вікна поїзду- незвично низькі щодо перону, так що кожен прохожий - вільно заглядає всередину. Навколо вагону з нашим приходом почалась якась нездорова метушня, дивитись на іноземців збіглась купа місцевих, які, статечно проходячи пероном туди-сюди, прилипали довгим поглядом до фігурок у купе. Як прості люди, так і люди в якійсь, мабуть залізничній формі, так і люди в цивільному з особливо чіпкими поглядами, що навівали думки про КГБ.
(Взагалі, всю подорож по М’янмі - іноземця оточує товста та в’язка оболонка - тупих втикальних поглядів місцевого населення, без певної осмисленості в погляді, чи видимих емоцій. Так ото буває стадо корів може витріщитись на щось, жуючи свою жуйку. Хоча якщо підійти до конкретної людини із запитанням - вона оживає, знічуєцця, посміхаєцця. Деякі місця навпаки - були типу позитивними, де люди посміхались, кричали хельо - та в будь якому разі - просто прогулятись вулицею зазвичай важко - це зажди подія, або позитивно-галасливо втомлива, або тупо-напружена. Це один з факторів який дещо псує настрій від подорожі. Особливий випадок - коли сідаєш у замкнутому просторі, приміром в автобусику - лицем до лиця з десятком місцевих. Десять пар широко розплющених очей - мовчки втуплююцця у чужинця, ловлячи кожен його порух, з особливою пожадою оживляючись, коли той раптом почне щось робити, приміром лізти за чимсь у кишеню, відчиняти сумку.)
… Висушена запилючена рівнина - поступово зеленішала та переходила в болота та рисові поля із пальмами. Саму залізницю, очевидно, також не ремонтували з часів британської імперії - такого гоцання на залізниці - я собі і уявити не міг. Не дивно що тут поїзди регулярно зходять з рейок - навпаки, дивно як вони на рейках утримуюцця.
А вночі почало холодніти, поступово заставивши і зачинити вікно, і відсунутись подалі від нього, і вдягти весь наявний одяг, та все одно мерзнути. Звичайно ж, про постіль та чай і не йшло мови.
Зайці заскакували та вискакували на ходу - поїзд часто їде зовсім повільно. Тамбур поночі заселяли брудні представники нижчих верств, вкладаючись на підлозі щільно, що й двері купе уже не відчинялись. О шостій ранку - в суцільному тумані за вікном- прийшла братва у в’язаних шапочках - перевіряти квитки. Ну врешті, на завершення туманного липкого холодного напівсну напівгоцання по лавці - ранкова звістка, наша мета - Мічіна, вже тут, о восьмій ранку. Нормальний народ виходить на пероні, а іноземці, що спокійненько сплять, ніким не попереджені - пакують свої лахи та вилазять вже на коліях відстійника.
Провідник заметушився від особливої відповідальності, що звалилась на нього з появою іноземців. Форінерс, форінерс - зашелетіли магічні слова, і врешті - нас проведено до маленького обдертого купе десь на місці нашого туалету - з виходом прямо в тамбур , якого від зовнішнього світу - не відділяють жодні двері. Вікна поїзду- незвично низькі щодо перону, так що кожен прохожий - вільно заглядає всередину. Навколо вагону з нашим приходом почалась якась нездорова метушня, дивитись на іноземців збіглась купа місцевих, які, статечно проходячи пероном туди-сюди, прилипали довгим поглядом до фігурок у купе. Як прості люди, так і люди в якійсь, мабуть залізничній формі, так і люди в цивільному з особливо чіпкими поглядами, що навівали думки про КГБ.
(Взагалі, всю подорож по М’янмі - іноземця оточує товста та в’язка оболонка - тупих втикальних поглядів місцевого населення, без певної осмисленості в погляді, чи видимих емоцій. Так ото буває стадо корів може витріщитись на щось, жуючи свою жуйку. Хоча якщо підійти до конкретної людини із запитанням - вона оживає, знічуєцця, посміхаєцця. Деякі місця навпаки - були типу позитивними, де люди посміхались, кричали хельо - та в будь якому разі - просто прогулятись вулицею зазвичай важко - це зажди подія, або позитивно-галасливо втомлива, або тупо-напружена. Це один з факторів який дещо псує настрій від подорожі. Особливий випадок - коли сідаєш у замкнутому просторі, приміром в автобусику - лицем до лиця з десятком місцевих. Десять пар широко розплющених очей - мовчки втуплююцця у чужинця, ловлячи кожен його порух, з особливою пожадою оживляючись, коли той раптом почне щось робити, приміром лізти за чимсь у кишеню, відчиняти сумку.)
… Висушена запилючена рівнина - поступово зеленішала та переходила в болота та рисові поля із пальмами. Саму залізницю, очевидно, також не ремонтували з часів британської імперії - такого гоцання на залізниці - я собі і уявити не міг. Не дивно що тут поїзди регулярно зходять з рейок - навпаки, дивно як вони на рейках утримуюцця.
А вночі почало холодніти, поступово заставивши і зачинити вікно, і відсунутись подалі від нього, і вдягти весь наявний одяг, та все одно мерзнути. Звичайно ж, про постіль та чай і не йшло мови.
Зайці заскакували та вискакували на ходу - поїзд часто їде зовсім повільно. Тамбур поночі заселяли брудні представники нижчих верств, вкладаючись на підлозі щільно, що й двері купе уже не відчинялись. О шостій ранку - в суцільному тумані за вікном- прийшла братва у в’язаних шапочках - перевіряти квитки. Ну врешті, на завершення туманного липкого холодного напівсну напівгоцання по лавці - ранкова звістка, наша мета - Мічіна, вже тут, о восьмій ранку. Нормальний народ виходить на пероні, а іноземці, що спокійненько сплять, ніким не попереджені - пакують свої лахи та вилазять вже на коліях відстійника.