Щось пробило на рими....
Двадцять років нічого не римував. Здається, останньою була спроба написати лібретто (і музику) для рок-опери в стилі кантрі "Форт Апач". Але щось пробила мене на днях якась ірландська туга і накропав баладу, яку присвятив своїй Музі….
...............................................
У давній Ірландії десь поміж скелями,
Де сірі тумани лоскочуть траву
У хижчині старій на зривчастім березі
Родилась дівчина у темну добу
Із Вежі у Дублині стражі дивились
На зорі що падали в хвилю морську
Проїжджі паломники сумно хрестились
Казали селяни - «Не бути добру»…
…Але народилась із небом в зіницях
З волоссям, що вбрало проміння ясне
Зростала над морем, на фіорди дивилась
І з хвилями разом співала про те
Як вереск колишеться в місячнім мареві
Як грають герольди під замком вночі
І як засумує сурма над пожарищем
Коли заклекочуть над лісом грачі
Не раз і не двічі за неї сходились
У бійках кривавих ірландські бійці
Та оком байдужим вона лиш дивилась
На безум кохання і тіні в пітьмі
«Залиште дуріти! - в Пасхальну Неділю
Священик у церкві громаді сказав,
- Вона, видно, відьма і нас всіх погубить
Хіба хто не бачить відьомський оскал?
Хіба хто не чує її співи вночі
Які вгамувати змогли океан?
Хіба хто не бачив її сині очі
В яких потопав не один капітан?
Вона не така як всі наші дівчата
Вона не вінки а омелу плете
Я білу хустину на ній не побачив
Коли в нашу церкву на службу іде…»
Загули голосно, ображено, люто
Під звуки органу людські голоси
Хтось крикнув - «Вона наведе на громаду
Прокляття, чуму і всі смертні гріхи!
Я бачив уночі як рицар у латах
В’їжджав на коні у подвір’я її
А потім, обнявшись
Вони виїжджали
у темні гаї , прибережні луки…»
Дзвенів у Лонгфорді в пасхальну неділю
Той дзвін, що зіб’ють із гармат вороги
Тягнули на площу на смертну спокуту
Дівчину палити в повільнім вогні…
Вона не пручалась, не плакала, мовчки
Вдивлялась у неба квітневі вогні
І лише коли ланцюги забряжчали
Скотилась сльоза на обличчя її
І вже сперечались - хто перший запалить
Вогонь на обдертому краю труни
І натовп штовхався вдивляючись тяжко
У тіло яке сповили ланцюги
…Але розлетілась бруківка розбита
Жорстким цокотіння підкутих копит
І кат полетів разом з рештою збитий
Ударом коня на якому сидів
Той рицар у латах чутки про якого
До сказу звели всіх міських парубків
Ударом меча перебив ланцюги він
І дівчину ніжно в сідло посадив
Тримаючи повід під браму фортеці
Спокійно зайшов скрізь закляклу юрбу
Попереду роси на травах манили
І шлях заринав в прохолоду лісну
Дівчина схилилась
Йому щось сказала
Він руку поклав на коліно її
І руку підніс до шолома забрала
Та дзвін затремтів гострим плачем струни
В повітрі стріла з арбалету летіла
Був рицар живий чи вже мертвий тоді?
Коли оперення стріли затремтіло
Над серцем закритому блиском броні
Ніхто це не скаже
Але всі розкажуть
На Півдні ірландського краю землі
Як вдень понад травами двоє летіли
На вітрі на сонці на чорнім коні…
У морі у фіорді?
У ліс? чи пропали?,
Як водиться разом в пекельнім вогні?
Мовчать перелякано йомени, лорди
І пошепки лише розкажуть вони
Що ввечері іноді в замка руїнах
Почується ніжний неголосний спів
І що на занедбанім цвинтарі древнім
Поблизу хреста та дівчина сидить…
…Розкошені коси на груди спадають
І зчеплені руки про помсту благають..
І плаче обличчя, без сліз і прокльонів
Але білі крила у світлім полоні…
…Хоча тільки місяць у повні засяє
Вже дівчина обіч хреста не волає
..Над травами в місячнім сяйві полинь
Вона, її рицар та чорний їх кінь… (с)
...............................................
У давній Ірландії десь поміж скелями,
Де сірі тумани лоскочуть траву
У хижчині старій на зривчастім березі
Родилась дівчина у темну добу
Із Вежі у Дублині стражі дивились
На зорі що падали в хвилю морську
Проїжджі паломники сумно хрестились
Казали селяни - «Не бути добру»…
…Але народилась із небом в зіницях
З волоссям, що вбрало проміння ясне
Зростала над морем, на фіорди дивилась
І з хвилями разом співала про те
Як вереск колишеться в місячнім мареві
Як грають герольди під замком вночі
І як засумує сурма над пожарищем
Коли заклекочуть над лісом грачі
Не раз і не двічі за неї сходились
У бійках кривавих ірландські бійці
Та оком байдужим вона лиш дивилась
На безум кохання і тіні в пітьмі
«Залиште дуріти! - в Пасхальну Неділю
Священик у церкві громаді сказав,
- Вона, видно, відьма і нас всіх погубить
Хіба хто не бачить відьомський оскал?
Хіба хто не чує її співи вночі
Які вгамувати змогли океан?
Хіба хто не бачив її сині очі
В яких потопав не один капітан?
Вона не така як всі наші дівчата
Вона не вінки а омелу плете
Я білу хустину на ній не побачив
Коли в нашу церкву на службу іде…»
Загули голосно, ображено, люто
Під звуки органу людські голоси
Хтось крикнув - «Вона наведе на громаду
Прокляття, чуму і всі смертні гріхи!
Я бачив уночі як рицар у латах
В’їжджав на коні у подвір’я її
А потім, обнявшись
Вони виїжджали
у темні гаї , прибережні луки…»
Дзвенів у Лонгфорді в пасхальну неділю
Той дзвін, що зіб’ють із гармат вороги
Тягнули на площу на смертну спокуту
Дівчину палити в повільнім вогні…
Вона не пручалась, не плакала, мовчки
Вдивлялась у неба квітневі вогні
І лише коли ланцюги забряжчали
Скотилась сльоза на обличчя її
І вже сперечались - хто перший запалить
Вогонь на обдертому краю труни
І натовп штовхався вдивляючись тяжко
У тіло яке сповили ланцюги
…Але розлетілась бруківка розбита
Жорстким цокотіння підкутих копит
І кат полетів разом з рештою збитий
Ударом коня на якому сидів
Той рицар у латах чутки про якого
До сказу звели всіх міських парубків
Ударом меча перебив ланцюги він
І дівчину ніжно в сідло посадив
Тримаючи повід під браму фортеці
Спокійно зайшов скрізь закляклу юрбу
Попереду роси на травах манили
І шлях заринав в прохолоду лісну
Дівчина схилилась
Йому щось сказала
Він руку поклав на коліно її
І руку підніс до шолома забрала
Та дзвін затремтів гострим плачем струни
В повітрі стріла з арбалету летіла
Був рицар живий чи вже мертвий тоді?
Коли оперення стріли затремтіло
Над серцем закритому блиском броні
Ніхто це не скаже
Але всі розкажуть
На Півдні ірландського краю землі
Як вдень понад травами двоє летіли
На вітрі на сонці на чорнім коні…
У морі у фіорді?
У ліс? чи пропали?,
Як водиться разом в пекельнім вогні?
Мовчать перелякано йомени, лорди
І пошепки лише розкажуть вони
Що ввечері іноді в замка руїнах
Почується ніжний неголосний спів
І що на занедбанім цвинтарі древнім
Поблизу хреста та дівчина сидить…
…Розкошені коси на груди спадають
І зчеплені руки про помсту благають..
І плаче обличчя, без сліз і прокльонів
Але білі крила у світлім полоні…
…Хоча тільки місяць у повні засяє
Вже дівчина обіч хреста не волає
..Над травами в місячнім сяйві полинь
Вона, її рицар та чорний їх кінь… (с)