«Укртелеком» бажає познайомитися...
В часи сивої давнини, коли мобільники 
ще вважалися неодмінним аксесуаром успішної людини, ми спромоглися поставити в своїй квартирі стаціонарний телефон. У ті часи державний «Укртелеком» не міг задовольнити усі заявки від населення, спраглого спілкування на відстані. Тож на ринку зв’язку держава дозволила працювати комерційним телеоператорам.
У нашому випадку це була компанія «Свемон-інвест». Не можу сказати про неї нічого злого, та й доброго нічого не можу. Та, власне, мова не про це. Мова про те, що в один прекрасний день нам принесли папірець, в якому повідомлялося, що «Свемон-інвест» відійшов у кращий світ, а ми дісталися в спадок від нього славнозвісному «Укртелекому». Тож тепер маємо кудись іти й переукладати угоду на обслуговування з ним.
Бог свідок, проти «Укртелекому я теж нічого не маю. Але в хаті, де двоє маленьких дітей і киця, загубити маленький сірий папірець - це як у державне свято розіслати друзям СМС. А враховуючи те, що на кожного члена сім’ї, включаючи кицю, у нас припадає по 1,6 мобільних телефони, ніхто особливо цією втратою і не переймався.
За кілька днів відтоді ми з подивом з’ясували, що наш стаціонарний телефон не подає ознак життя. Треба було щось робити, але ж ви знаєте, як воно буває: то немає коли, то тобі просто не до цього. Але найголовніше те, що ми не відчували нагальної потреби в реанімації пацієнта, втрата якого була б неприємним фактом, але принципово в нашому житті нічого не змінювала б.
Утім, найцікавіше було попереду. Десь через місяць після констатації клінічної смерті пацієнта, він розразився бадьорою треллю. Маю визнати, це нас неабияк зворушило. Хоча й не настільки, щоб холодного зимового вечора побігти на поштове відділення одержувати телеграму від «Укртелекому» (повідомлення про наявність такої в двері нашої квартири всунула сумлінна листоноша). Звичайно ж, можна було подзвонити на пошту й попросити озвучити її текст. Але, сподіваюся, ви ще пам’ятаєте, що невдовзі стається із маленькими сірими папірцями в квартирі, де двоє маленьких дітей і одна киця.
Словом, дружбою із «Укртелекомом» ми не те, щоб знехтували. Ми просто воліли б, щоб першим у гості з усіма папірцями прийшов до нас він. А він натомість наполягав, щоб знайомитися приходили ми.
А в підсумку рахунок 2:1 на нашу користь. Поки що принаймні. І, хоч як це дивно, наша неквапливість подарувала нам вельми приємний бонус у вигляді кількамісячного абсолютно безкоштовного користування послугами стаціонарного зв’язку. Вочевидь, без договору з нами «Укртелеком» просто не може виставляти нам рахунки. Водночас там розуміють, що тупо відключивши наш апарат, вони напевно втратять одного зі своїх потенційних сумлінних клієнтів.
ще вважалися неодмінним аксесуаром успішної людини, ми спромоглися поставити в своїй квартирі стаціонарний телефон. У ті часи державний «Укртелеком» не міг задовольнити усі заявки від населення, спраглого спілкування на відстані. Тож на ринку зв’язку держава дозволила працювати комерційним телеоператорам.
У нашому випадку це була компанія «Свемон-інвест». Не можу сказати про неї нічого злого, та й доброго нічого не можу. Та, власне, мова не про це. Мова про те, що в один прекрасний день нам принесли папірець, в якому повідомлялося, що «Свемон-інвест» відійшов у кращий світ, а ми дісталися в спадок від нього славнозвісному «Укртелекому». Тож тепер маємо кудись іти й переукладати угоду на обслуговування з ним.
Бог свідок, проти «Укртелекому я теж нічого не маю. Але в хаті, де двоє маленьких дітей і киця, загубити маленький сірий папірець - це як у державне свято розіслати друзям СМС. А враховуючи те, що на кожного члена сім’ї, включаючи кицю, у нас припадає по 1,6 мобільних телефони, ніхто особливо цією втратою і не переймався.
За кілька днів відтоді ми з подивом з’ясували, що наш стаціонарний телефон не подає ознак життя. Треба було щось робити, але ж ви знаєте, як воно буває: то немає коли, то тобі просто не до цього. Але найголовніше те, що ми не відчували нагальної потреби в реанімації пацієнта, втрата якого була б неприємним фактом, але принципово в нашому житті нічого не змінювала б.
Утім, найцікавіше було попереду. Десь через місяць після констатації клінічної смерті пацієнта, він розразився бадьорою треллю. Маю визнати, це нас неабияк зворушило. Хоча й не настільки, щоб холодного зимового вечора побігти на поштове відділення одержувати телеграму від «Укртелекому» (повідомлення про наявність такої в двері нашої квартири всунула сумлінна листоноша). Звичайно ж, можна було подзвонити на пошту й попросити озвучити її текст. Але, сподіваюся, ви ще пам’ятаєте, що невдовзі стається із маленькими сірими папірцями в квартирі, де двоє маленьких дітей і одна киця.
Словом, дружбою із «Укртелекомом» ми не те, щоб знехтували. Ми просто воліли б, щоб першим у гості з усіма папірцями прийшов до нас він. А він натомість наполягав, щоб знайомитися приходили ми.
А в підсумку рахунок 2:1 на нашу користь. Поки що принаймні. І, хоч як це дивно, наша неквапливість подарувала нам вельми приємний бонус у вигляді кількамісячного абсолютно безкоштовного користування послугами стаціонарного зв’язку. Вочевидь, без договору з нами «Укртелеком» просто не може виставляти нам рахунки. Водночас там розуміють, що тупо відключивши наш апарат, вони напевно втратять одного зі своїх потенційних сумлінних клієнтів.